суддів: Барбари В.П., Берднік І.С., Верещак В.М., Вовка І.В., Гошовської Т.В., Григор’євої Л.І., Гриціва М.І., Гуля В.С., Гуменюка В.І., Гусака М.Б., Данчука В.Г., Драги В.П., Ємця А.А., Жайворонок Т.Є., Заголдного В.В., Ковтюк Є.І., Колесника П.І., Короткевича М.Є., Коротких О.А., Косарєва В.І., Кривенди О.В., Кривенка В.В., Кузьменко О.Т., Левченка Є.Ф., Луспеника Д.Д., Лященко Н.П., Мазурка В.А., Міщенка С.М., Онопенка В.В., Охрімчук Л.І., Панталієнка П.В., Перепічая В.С., Пивовара В.Ф., Потильчака О.І., Пошви Б.М., Прокопенка О.Б., Сеніна Ю.Л., Скотаря А.М., Таран Т.С., Терлецького О.О., Тітова Ю.Г., Школярова В.Ф., Яреми А.Г., ?

розглянувши у порядку письмового провадження за наявними у справі матеріалами справу за позовом Приватного підприємства "Балтимор" (далі – Підприємство) до Державної податкової інспекції у м. Кіровограді (далі – ДПІ), Головного управління Державного казначейства України у Кіровоградській області про визнання недійсним податкового повідомлення-рішення та стягнення суми бюджетного відшкодування з податку на додану вартість,

У січні 2009 року Підприємство звернулося до суду з адміністративним позовом, в якому просило визнати недійсним податкове повідомлення-рішення ДПІ від 18 листопада 2008 року № 0008131520/0, яким зменшено суму бюджетного відшкодування з податку на додану вартість у розмірі 5316892 грн, а також стягнути на його користь з Державного бюджету України вказану суму.

Кіровоградський окружний адміністративний суд постановою від 19 лютого 2009 року, залишеною без змін ухвалою Дніпропетровського апеляційного адміністративного суду від 27 травня 2009 року, позов Підприємства задовольнив.

Вищий адміністративний суд України ухвалою від 22 липня 2010 року вищезгадані судові рішення залишив без змін.

У заяві про перегляд ухвали суду касаційної інстанції з підстав, передбачених пунктом 1 статті 237 Кодексу адміністративного судочинства України (далі – КАС), заступник Генерального прокурора України, просить скасувати ухвалу касаційного суду та направити справу до цього ж суду на новий розгляд, посилаючись на неоднакове застосування судом касаційної інстанції пункту 1.8 статті 1, підпункту 7.4.1 пункту 7.4 статті 7 Закону України від 3 квітня 1997 року № 168/97-ВР "Про податок на додану вартість" (далі – Закон № 168/97-ВР (168/97-ВР) ) . На обґрунтування заяви додано ухвали Вищого адміністративного суду України від 12 квітня 2007 року, 26 червня 2007 року, в яких, на думку заявника, названі норми права застосовано інакше та правильно.

Перевіривши за матеріалами справи наведені у заяві доводи, Верховний Суд України дійшов висновку про відсутність підстав для її задоволення.

Судами встановлено, що оскаржуване рішення ДПІ про зменшення суми бюджетного відшкодування було прийняте у зв’язку з несплатою до бюджету податку на додану вартість, заявленого позивачем до відшкодування, постачальниками його контрагента, зокрема приватним підприємством "Заготоптсервіс-Плюс", яке станом на 1 липня 2008 року не мало залишків оборотних та необоротних активів, що підтверджується ухвалою господарського суду Кіровоградської області від 30 вересня 2008 року у справі про банкрутство зазначеного підприємства.

Ухвалюючи рішення про визнання недійсним оскаржуваного податкового повідомлення-рішення, суд першої інстанції, з яким погодився суд апеляційної інстанції, виходив із того, що сума податку на додану вартість, сплаченого при попередній оплаті вартості нежитлового приміщення за договором купівлі-продажу від 30 липня 2008 року, правомірно включена позивачем до податкового кредиту на підставі податкових накладних приватного підприємства "Юліус", яке на час укладення договору та складання податкових накладних було зареєстроване як платник податку у порядку встановленому чинним законодавством. Крім того, вищезгаданий договір купівлі-продажу рішенням господарського суду Кіровоградської області від 30 вересня 2008 року визнано дійсним, а право власності на нежитлове приміщення, що є предметом цього договору, зареєстроване за позивачем 31 березня 2009 року обласним комунальним підприємством "Кіровоградське обласне об’єднане бюро технічної інвентаризації".

Залишаючи без змін рішення судів першої й апеляційної інстанцій, касаційний суд погодився з їх висновком, що обставини, які стали підставою для прийняття оскаржуваного податкового повідомлення-рішення, знаходяться поза межами вимог підпунктів 7.4.1, 7.4.5 пункту 7.4 та підпункту 7.5.1 пункту 7.5 статті 7 Закону № 168/97-ВР щодо умов виникнення у позивача права на податковий кредит. Названий Закон виникнення у платника податку на додану вартість права на податковий кредит не ставить у залежність від дотримання вимог податкового законодавства іншими суб’єктами господарювання. Положення пункту 1.8 статті 1 Закону № 168/97-ВР щодо надмірної сплати податку, як необхідної умови його повернення з бюджету платникові, стосується саме цього платника і сплати ним податку в ціні товарів (послуг) їх постачальникам.

На думку Верховного Суду України, такий висновок касаційного суду ґрунтується на правильному застосуванні норм матеріального права та відповідає правовій позиції Верховного Суду України щодо застосування норм права при розгляді спорів цієї категорії, яка полягає у тому, що несплата продавцем податку на додану вартість до бюджету, у разі фактичного здійснення господарської операції, не впливає на формування податкового кредиту покупцем та не є підставою для позбавлення останнього права на відшкодування цього податку, якщо він виконав усі передбачені законом умови отримання такого відшкодування і має всі документальні підтвердження розміру заявленого податкового кредиту.

Крім неоднакового застосування положень Закону № 168/97-ВР (168/97-ВР) , заява заступника Генерального прокурора України про перегляд ухвали Вищого адміністративного суду України від 22 липня 2010 року містить посилання на неоднакове застосування касаційним судом статті 220 КАС.

Відповідно до статті 237 цього Кодексу перегляд Верховним Судом України судових рішень в адміністративних справах може здійснюватись виключно з мотивів: неоднакового застосування судом (судами) касаційної інстанції одних і тих самих норм матеріального права, що потягло ухвалення різних за змістом судових рішень у подібних правовідносинах; встановлення міжнародною судовою установою, юрисдикція якої визнана Україною, порушення Україною міжнародних зобов'язань при вирішенні справи судом.

Отже, на момент розгляду справи, Верховний Суд України не має повноважень для перегляду судових рішень з підстав неоднакового застосування норм процесуального права, тому заява в частині доводів щодо неоднакового застосування такої норми не підлягає розгляду Верховним Судом України.