Колегія суддів Судової палати в адміністративних справах Верховного Суду України у складі:

розглянувши у відкритому судовому засіданні у порядку провадження за винятковими обставинами

при секретарі судового засідання Любченко С.М.,

за участю:

представника Верховної Ради України – Веселовського П.І.,

представників третіх осіб:

Голови Верховного Суду України – Дорофєєвої К.В.,

Вищої ради юстиції – Маліновської В.М., Ради суддів України – Волкова О.Ф. –

за скаргами ОСОБА_13, ОСОБА_14, ОСОБА_15, ОСОБА_16, ОСОБА_17 та Ради суддів України справу за позовом ОСОБА_13, ОСОБА_14, ОСОБА_15, ОСОБА_16, ОСОБА_17 до Верховної Ради України, треті особи: Голова Верховного Суду України, Голова Вищого адміністративного суду України, Голова Вищого господарського суду України, Рада суддів господарських судів України, Рада суддів України, Вища рада юстиції, про визнання незаконними та такими, що не відповідають правовому акту вищої юридичної сили Постанови Верховної Ради України від 30 травня 2007 року № 1098-V "Про тимчасовий порядок призначення суддів на адміністративні посади та звільнення їх з цих посад" (1098-16) (далі – постанова № 1098-V) та Постанови Верховної Ради України від 1 червня 2007 року № 1118-V "Про заяву Верховної Ради України з приводу спроби присвоєння Радою суддів України владних повноважень щодо призначення суддів на адміністративні посади та звільнення з цих посад" (1118-16) (далі – постанова № 1118-V),

У червні 2007 року позивачі звернулися до суду із зазначеним позовом.

На обґрунтування своїх вимог зазначали, що рішенням Ради суддів України від 1 червня 2007 року вони були призначені на відповідні адміністративні посади в місцеві суди.

На їхню думку, оскаржувані постанови Верховної Ради України за формою і змістом не відповідають вимогам Конституції України (254к/96-ВР) , зокрема пункту 14 статті 92 щодо визначення судоустрою, судочинства та статусу суддів виключно законами. Крім того, постанова № 1098-V передбачає обмеження в реалізації ними своїх повноважень на адміністративних посадах та суперечить законам України від 7 лютого 2002 року № 3018-ІІІ "Про судоустрій України" (3018-14) (далі – Закон № 3018-ІІІ (3018-14) ), від 15 грудня 1992 року № 2862-ХІІ (2862-12) "Про статус суддів", від 15 січня 1998 року № 22/98-ВР "Про Вищу раду юстиції" (далі – Закон № 22/98-ВР (22/98-ВР) ).

Постановою Харківського окружного адміністративного суду від 6 серпня 2007 року, залишеною без змін ухвалою Харківського апеляційного адміністративного суду від 24 червня 2008 року, позовні вимоги задоволено у повному обсязі: визнано незаконними та такими, що не відповідають правовому акту вищої юридичної сили Постанову № 1098-V (1098-16) та Постанову № 1118-V (1118-16) .

Постановою Вищого адміністративного суду України від 12 січня 2010 року зазначені судові рішення скасовано й ухвалено нове – про відмову в задоволенні позову ОСОБА_13, ОСОБА_14, ОСОБА_15, ОСОБА_16, ОСОБА_17 щодо визнання незаконними Постанови № 1098-V (1098-16) та Постанови № 1118-V (1118-16) ; в частині вимог про визнання такою, що не відповідає Конституції України (254к/96-ВР) Постанови № 1098-V (1098-16) провадження в справі закрито.

У скаргах до Верховного Суду України ОСОБА_13, ОСОБА_14, ОСОБА_15, ОСОБА_16, ОСОБА_17 та Рада суддів України, посилаючись на наявність підстави, встановленої пунктом 1 частини 1 статті 237 Кодексу адміністративного судочинства України (далі – КАС), просять скасувати постанову касаційного суду й залишити в силі судові рішення судів першої та апеляційної інстанцій.

На підтвердження своїх доводів скаржники посилаються на судові рішення Верховного Суду України в інших справах, в яких, на їхню думку, неоднаково і, в порівнянні зі справою, що розглядається, правильно застосовано частину 2 статті 171 КАС.

Перевіривши за матеріалами справи наведені скаржниками доводи, колегія суддів Судової палати в адміністративних справах Верховного Суду України вважає, що скарги підлягають частковому задоволенню з таких підстав.

Відповідно до пункту 14 статті 92 Конституції України, статті 4 Закону № 3018-ІІІ виключно законами України визначаються судоустрій, судочинство та статус суддів. Законом № 3018-ІІІ (3018-14) врегульовано питання призначення суддів на адміністративні посади. Рішенням Конституційного Суду України від 16 травня 2007 року (v001p710-07) в справі №1-6/2007 визнано положення вищезгаданого Закону щодо призначення суддів на адміністративні посади Президентом України неконституційним та запропоновано Верховній Раді України невідкладно в законодавчому порядку врегулювати питання про призначення суддів на адміністративні посади та звільнення з посад.

Відповідно до статті 69 Закону України від 16 жовтня 1996 року №422/96-ВР "Про Конституційний Суд України" рішення Конституційного Суду України є обов'язковими до виконання.

Згідно зі статтею 19 Конституції України орган державної влади зобов’язаний діяти на підставі, в межах повноважень та у спосіб, що передбачений Конституцією та законами України.

Незважаючи на це, Верховна Рада України оскаржуваними постановами (підзаконними актами), зігнорувавши рішення Конституційного Суду України та приписи статті 4 Закону № 3018-ІІІ, врегулювала питання призначення суддів на адміністративні посади та звільнення з цих посад, наділивши таким правом Вищу раду юстиції. При цьому Конституцією України (254к/96-ВР) (стаття 131), яка містить виключний перелік повноважень Вищої ради юстиції, цей орган таким правом не наділений та й Закон № 22/98-ВР (22/98-ВР) , який врегульовує порядок функціонування Вищої ради юстиції, також не передбачає за нею право на такі повноваження.

Враховуючи наведене, колегія суддів вважає, що рішення судів першої та апеляційної інстанцій щодо визнання незаконною Постанови № 1098-V (1098-16) є правильними. Що стосується Постанови № 1118-V (1118-16) , то нормативно-правовий характер носять лише пункти 2, 4, 7 цієї Постанови, а тому саме в цій частині визнання незаконними зазначених пунктів судові рішення судів першої та апеляційної інстанцій слід залишити без змін, бо всі інші пункти Постанови № 1118-V (1118-16) носять декларативний характер.

Скасовуючи постановлені судами попередніх інстанцій рішення й ухвалюючи нове про відмову в задоволенні вимог, касаційний суд виходив з того, що позивачам не належить право вимоги, сформульованої в позові.

З таким висновком суду погодитися не можна, оскільки він не ґрунтується на нормах матеріального і процесуального права.

Оскаржувані постанови Верховної Ради України є підзаконними і, в силу притаманних їм особливостей, нормативно-правовими актами (постанова № 1118-V (1118-16) в пунктах 2, 4, 7), оскільки їх дія розповсюджується на певне коло осіб, вони врегульовують певні суспільні відносини та зумовлюють виникнення, зміну чи припинення прав та обов’язків.

Таким чином, відповідно до положень частини 2 статті 171 КАС право на оскарження нормативно-правового акта мають як особи, щодо яких його застосовано, так і особи, які є суб’єктами правовідносин, у яких буде застосовано цей акт. Тому суб’єктами оскарження можуть бути як юридичні, так і фізичні особи, при цьому не обов’язково, щоб на момент оскарження щодо них вже було застосовано відповідний нормативно-правовий акт, достатньо, щоб такий акт теоретично міг бути застосований до них, як до суб’єктів відповідних правовідносин.

Cистемний аналіз Закону № 3018-ІІІ (3018-14) свідчить про те, що Рада суддів України повноважна давати рекомендації стосовно призначення суддів на адміністративні посади органу (посадовій особі), який законом наділений такими повноваженнями, тому з мотивувальної частини рішень судів першої та апеляційної інстанцій необхідно виключити помилковий висновок про правомірність призначення суддів на адміністративні посади Радою суддів України.

Оскільки в позовах вимоги щодо конституційності оспорюваних постанов не заявлялись, то підстав для закриття провадження в частині вимог про визнання такою, що не відповідає Конституції України (254к/96-ВР) Постанови № 1098-V (1098-16) , у касаційного суду не було.

За таких обставин та керуючись статтями 241–243 Кодексу адміністративного судочинства України (2747-15) , колегія суддів Судової палати в адміністративних справах Верховного Суду України

Скарги ОСОБА_13, ОСОБА_14, ОСОБА_15, ОСОБА_16, ОСОБА_17 та Ради суддів України задовольнити частково.

Постанову Вищого адміністративного суду України від 12 січня 2010 року скасувати.

Ухвалу Харківського апеляційного адміністративного суду від 24 червня 2008 року, постанову Харківського окружного адміністративного суду від 6 серпня 2007 року, в частині визнання незаконною Постанови Верховної Ради України від 30 травня 2007 року № 1098-V "Про тимчасовий порядок призначення суддів на адміністративні посади та звільнення їх з цих посад" (1098-16) залишити без змін, а в частині визнання незаконною Постанови Верховної Ради України від 1 червня 2007 року № 1118-V "Про заяву Верховної Ради України з приводу спроби присвоєння Радою суддів України владних повноважень щодо призначення суддів на адміністративні посади та звільнення з цих посад" (1118-16) змінити, визнавши незаконними пункти 2, 4, 7 вказаної постанови. Виключити з мотивувальної частини цих судових рішень висновки про правомірність призначення та звільнення суддів з адміністративних посад Радою суддів України.

постанова є остаточною і не може бути оскаржена, крім випадку, встановленого пунктом 2 частини 1 статті 237 Кодексу адміністративного судочинства України.

Правова позиція Конституцією України (254к/96-ВР) (стаття 131), яка містить виключний перелік повноважень Вищої ради юстиції, цей орган правом призначення суддів на адміністративні посади та звільнення з цих посад не наділений та й Закон від 15 січня 1998 року № 22/98-ВР "Про Вищу раду юстиції" (22/98-ВР) , який врегульовує порядок функціонування Вищої ради юстиції, також не передбачає за нею право на такі повноваження.

Відповідно до положень частини 2 статті 171 Кодексу адміністративного судочинства право на оскарження нормативно-правового акта мають як особи, щодо яких його застосовано, так і особи, які є суб’єктами правовідносин, у яких буде застосовано цей акт. Тому суб’єктами оскарження можуть бути як юридичні, так і фізичні особи, при цьому не обов’язково, щоб на момент оскарження щодо них вже було застосовано відповідний нормативно-правовий акт, достатньо, щоб такий акт теоретично міг бути застосований до них, як до суб’єктів відповідних правовідносин.