Колегія суддів Судової палати в адміністративних справах Верховного Суду України у складі: головуючого - Терлецького О. О., суддів: Гусака М. Б., Маринченка В. Л., Панталієнка П. В., Самсіна І. Л., Тітова Ю. Г.,розглянувши у порядку письмового провадження за винятковими обставинами за скаргами заступника Генерального прокурора України та Васильківської об'єднаної державної податкової інспекції Київської області (далі - ОДПІ) справу за позовом Приватного підприємства "Янус" (далі - Підприємство) до ОДПІ (за участю прокурора Київської області), про визнання недійсним податкового повідомлення-рішення, встановила:

У серпні 2007 року Підприємство звернулось до суду з указаним позовом про визнання недійсним податкового повідомлення-рішення ОДПІ від 25 травня 2007 року N 0000412340/0, яким йому було визначено податкове зобов'язання з податку на додану вартість (далі - ПДВ) у сумі 12837726 грн. (у тому числі основного платежу - 8558484 грн. та штрафних (фінансових) санкцій - 4279242 грн.). Позов обґрунтовано тим, що Підприємство включило до податкового кредиту суму ПДВ, яку сплатило в ціні товару придбаного у контрагента. Останній перебував на обліку в податковому органі на момент здійснення операцій. Разом з тим, підтвердженням розрахунку по господарським операціям були належним чином оформлені податкові накладні, видані на користь позивача.

Господарський суд Київської області постановою від 16 жовтня 2007 року, залишеною без змін ухвалою Київського апеляційного адміністративного суду від 26 листопада 2008 року, позов задовольнив.

Вищий адміністративний суд України ухвалою від 25 листопада 2009 року рішення судів першої та апеляційної інстанцій залишив без змін.

Рішення судів мотивовані тим, що віднесення Підприємством до податкового кредиту сум ПДВ, фактично сплачених у ціні товару, здійснено у відповідності до Закону України від 3 квітня 1997 року N 168/97-ВР "Про податок на додану вартість" (далі - Закон N 168/97-ВР (168/97-ВР) ). Водночас порушення контрагентом позивача податкового законодавства не може бути підставою для висновку про неправомірність формування податкового кредиту Підприємством.

У скаргах до Верховного Суду України заступник Генерального прокурора України та ОДПІ порушили питання про перегляд за винятковими обставинами та скасування зазначеної ухвали Вищого адміністративного суду України, посилаючись на неоднакове застосування судом касаційної інстанції одних і тих самих норм права, а саме: підпункту 7.2.1 пункту 7.2 та підпункту 7.4.1 пункту 7.4 статті 7 Закону N 168/97-ВР, статті 11 Кодексу адміністративного судочинства України.

Перевіривши за матеріалами справи наведені у скаргах доводи, колегія суддів Судової палати в адміністративних справах Верховного Суду України дійшла висновку про наявність підстав для задоволення скарг.

Судами попередніх інстанцій встановлено, що на підставі договорів між позивачем та Приватним підприємством "Світанок" від 1 квітня 2003 року та від 9 вересня 2004 року на постачання товарів та послуг Підприємство придбало товарів на суму 51350904 грн., сплативши в тому числі ПДВ у розмірі 8558484 грн., який було ним віднесено до податкового кредиту. Разом з тим встановлено, що Приватне підприємство "Світанок" з листопада 2000 року до податкового органу не звітує. Рішенням господарського суду м. Києва від 11 червня 2002 року державну реєстрацію цього підприємства скасовано. Судами також з'ясовано, що угоди та податкові накладні підписані особою, яка ніякого відношення до діяльності цього підприємства не мала.

Суд касаційної інстанції, залишаючи без змін рішення судів першої та апеляційної інстанцій, виходив із того, що виникнення права позивача як платника ПДВ на податковий кредит є наслідком фактичного здійснення господарської операції, яка є об'єктом оподаткування, за наявності податкових накладних, виписаних його контрагентом, який у свою чергу був включений до відповідного державного реєстру та мав свідоцтво платника ПДВ.

Відповідно до підпункту 7.4.1 пункту 7.4 статті 7 Закону N 168/97-ВР податковий кредит звітного періоду складається із сум податків, сплачених (нарахованих) платником податку у звітному періоді у зв'язку з придбанням товарів (робіт, послуг), вартість яких відноситься до складу валових витрат виробництва (обігу) та основних фондів чи нематеріальних активів, що підлягають амортизації.

Згідно з підпунктом 7.4.5 цього пункту не дозволяється включати до податкового кредиту будь-які витрати зі сплати податку, не підтверджені податковими накладними чи митними деклараціями, а при імпорті робіт (послуг) - актом прийняття робіт (послуг) чи банківським документом, який засвідчує перерахування коштів в оплату вартості таких робіт (послуг).

Ухвалення судами рішення про скасування державної реєстрації юридичної особи саме по собі не стосувалось перевірки законності всіх угод, і не позбавило правового значення, виданих за цими господарськими операціями податкових накладних. За таких обставин покупець не може нести відповідальність за несплату податків продавцем.

Разом з тим, за змістом частин 4, 5 статті 11 Кодексу адміністративного судочинства України, суд повинен визначити характер спірних правовідносин та зміст правової вимоги, матеріальний закон, який їх регулює, а також факти, що підлягають встановленню і лежать в основі вимог та заперечень; з'ясувати, які є докази на підтвердження зазначених фактів. Дійшовши висновку, що поданих сторонами доказів недостатньо для встановлення обставин справи, суд має право вжити передбачених законом заходів для витребування належних доказів із власної ініціативи.

У цій справі суди дійшли висновку, що наявність у платника податку (позивача у справі) податкових накладних, виданих йому продавцем товару та оформлених з дотриманням вимог чинного законодавства, і сплата продавцю вартості товару з ПДВ є достатніми підставами для визначення податкового кредиту та відшкодування цього податку з бюджету.

На думку колегії суддів Судової палати в адміністративних справах Верховного Суду України, докази, на які посилалися суди в ухвалених ними рішеннях, є обов'язковими, але не вичерпними, оскільки предмет доказування у цій справі становлять обставини, що підтверджують або спростовують обґрунтованість визначення суми податкового кредиту та відшкодування ПДВ з бюджету за господарськими операціями, які, на думку ОДПІ, були фіктивними.

Суди повинні були з урахуванням сутності заперечень проти позову витребувати в ОДПІ докази, які підтверджують її доводи відносно того, що наведені в податкових накладних відомості не відповідали дійсності. Якщо ОДПІ таких доказів не надала або останні були недостатніми, суд, керуючись частинами 4, 5 статті 11 Кодексу адміністративного судочинства України, зобов'язаний був із власної ініціативи витребувати докази, які підтверджують або спростовують ці обставини.

Згідно з частиною 1 статті 69 Кодексу адміністративного судочинства України доказами в адміністративному судочинстві є будь-які фактичні дані, на підставі яких суд встановлює наявність або відсутність обставин, що обґрунтовують вимоги і заперечення осіб, котрі беруть участь у справі, та інших обставин, що мають значення для правильного вирішення справи, на підставі пояснень сторін, третіх осіб та їхніх представників, показань свідків, письмових і речових доказів, висновків експертів. Достовірність документа може бути перевірено як за допомогою висновків експертизи, порівняння його з іншими письмовими чи речовими доказами, так і поясненнями свідків, зокрема посадових осіб, які його виготовили, тощо.

У разі підтвердження доводів ОДПІ про фіктивність операцій, - визначення податкового кредиту було б безпідставним, незважаючи на наявність у платника податку (позивача у справі) податкових накладних, що за формою відповідають вимогам чинного законодавства, а також доказів сплати продавцю вартості товару з ПДВ.

Суди цю обставину не врахували, доводи ОДПІ про фіктивність операцій у визначеному законодавством порядку не дослідили, внаслідок чого неповно встановили фактичні обставини справи.

Відповідно до частин 2, 3 статті 159 Кодексу адміністративного судочинства України законним є рішення, ухвалене судом відповідно до норм матеріального права при дотриманні норм процесуального права, а обґрунтованим - ухвалене судом на підставі повно і всебічно з'ясованих обставин в адміністративній справі, підтверджених доказами, дослідженими в судовому засіданні.

Таким чином, скарги заступника Генерального прокурора України та ОДПІ підлягають задоволенню, а ухвалені у справі судові рішення - скасуванню з направленням справи на новий розгляд до суду першої інстанції.

При новому розгляді справи суду слід урахувати, що згідно з частиною 1 статті 138 Кодексу адміністративного судочинства України предметом доказування є обставини, якими обґрунтовуються позовні вимоги чи заперечення або які мають інше значення для вирішення справи та які належить установити при ухваленні судового рішення у справі.

На підставі наведеного та керуючись статтями 241 - 243 Кодексу адміністративного судочинства України, колегія суддів Судової палати в адміністративних справа Верховного Суду України постановила:

Скарги Заступника Генерального прокурора України та Васильківської об'єднаної державної податкової інспекції Київської області задовольнити.

Ухвалу Вищого адміністративного суду України від 25 листопада 2009 року, ухвалу Київського апеляційного адміністративного суду від 26 листопада 2008 року та постанову Господарського суду Київської області від 16 жовтня 2007 року скасувати, справу направити на новий розгляд до суду першої інстанції.

Постанова є остаточною і не може бути оскаржена, крім випадку, встановленого пунктом 2 частини 1 статті 237 Кодексу адміністративного судочинства України.