Колегія суддів Судової палати в адміністративних справах Верховного Суду України у складі: головуючого Терлецького О. О., суддів: Гусака М. Б., Маринченка В. Л., Панталієнка П. В., Самсіна І. Л., Тітова Ю. Г., розглянувши у порядку письмового провадження за винятковими обставинами за скаргою Управління праці та соціального захисту населення Орджонікідзевського району Маріупольської міської ради (далі - Управління) справу за позовом З. В. М. до Управління про стягнення недоотриманих коштів на оздоровлення, встановила:

У листопаді 2007 року З. В. М. звернувся до суду з позовом, в якому, посилаючись на статтю 48 Закону України від 28 лютого 1991 року N 796-XII "Про статус і соціальний захист громадян, які постраждали внаслідок Чорнобильської катастрофи" (у редакції станом на час звернення з позовом), просив стягнути з Управління суми недоотриманої ним щорічної допомоги на оздоровлення за 2003 - 2007 роки.

Постановою Орджонікідзевського районного суду м. Маріуполя від 4 березня 2008 року, залишеною без змін ухвалою Донецького апеляційного адміністративного суду від 4 червня 2008 року, позов задоволено частково - на користь позивача з Управління стягнуто суму допомоги на оздоровлення за 2003 - 2005, 2007 роки у розмірі 5059 грн. 90 коп. У частині позову про стягнення недоотриманих коштів на оздоровлення за 2006 рік відмовлено.

Ухвалою Вищого адміністративного суду України від 8 жовтня 2009 року зазначені судові рішення залишено без змін.

У скарзі до Верховного Суду України Управління, посилаючись на наявність підстави, встановленої пунктом 1 частини 1 статті 237 Кодексу адміністративного судочинства України (далі - КАС), просить скасувати ухвалені судові рішення й постановити нове - про відмову в задоволенні позову.

Перевіривши за матеріалами справи наведені скаржником доводи, колегія суддів Судової палати в адміністративних справах Верховного Суду України визнала, що скарга підлягає частковому задоволенню.

Вирішуючи спір, суди виходили з того, що строк позовної давності, передбачений статтею 99 КАС не застосовується, оскільки, відповідно до пункту 3 частини 1 статті 268 Цивільного кодексу України, позовна давність не поширюється на вимогу про відшкодування шкоди, завданої каліцтвом, іншим ушкодженням здоров'я або смертю. Тому, на думку судів, позовні вимоги З. В. М. про стягнення недоотриманих коштів на оздоровлення за 2003 - 2005, 2007 роки підлягають задоволенню.

На думку колегії суддів Судової палати в адміністративних справах Верховного Суду України, зазначених висновків суди дійшли з порушенням норм процесуального права.

Відповідно до вимог частин 1 і 2 статті 2 КАС завданням адміністративного судочинства є захист прав, свобод та інтересів фізичних осіб, прав та інтересів юридичних осіб у сфері публічно-правових відносин від порушень з боку органів державної влади, органів місцевого самоврядування, їхніх посадових осіб і службових осіб, інших суб'єктів при здійсненні ними владних управлінських функцій на основі законодавства, в тому числі на виконання делегованих повноважень. До адміністративних судів можуть бути оскаржені будь-які рішення, дії чи бездіяльність суб'єктів владних повноважень, крім випадків, коли щодо таких рішень, дій чи бездіяльності Конституцією чи законами України встановлено інший порядок судового провадження.

Згідно з частинами 2, 3 статті 99 КАС для звернення до адміністративного суду за захистом прав, свобод та інтересів особи встановлюється річний строк, який, якщо не встановлено інше, обчислюється з дня, коли особа дізналася або повинна була дізнатися про порушення своїх прав, свобод чи інтересів. Для захисту прав, свобод та інтересів особи цим Кодексом та іншими законами можуть встановлюватися інші строки для звернення до адміністративного суду, які, якщо не встановлено інше, обчислюються з дня, коли особа дізналася або повинна була дізнатися про порушення своїх прав, свобод чи інтересів.

З урахуванням наведеного, для вирішення питання про правильність застосування судами строку звернення до суду за захистом прав, свобод та інтересів особи необхідно з'ясувати, яким саме рішенням, дією чи бездіяльністю суб'єкта владних повноважень порушені права цієї особи, коли розпочався перебіг цього строку. Зокрема, суди не з'ясували, чи звертався позивач до Управління із заявою про виплату допомоги, якщо так - то коли, і чи приймалося останнім рішення про відмову у їх виплаті.

Крім того, істотне значення для можливості застосування статті 268 Цивільного кодексу України має з'ясування правової природи щорічної допомоги на оздоровлення (відшкодування шкоди заподіяної каліцтвом чи ушкодженням здоров'я; спеціальна адміністративна виплата; соціальна допомога тощо), що судами зроблено не було.

Касаційний суд всупереч вимог статті 220 КАС не перевірив належним чином правильність застосування судами першої та апеляційної інстанцій норм процесуального права, що призвело до ухвалення помилкового рішення.

Оскільки при вирішенні справи судами попередніх інстанцій допущено порушення норм процесуального права, то ухвалені ними судові рішення підлягають скасуванню з направленням справи на новий судовий розгляд до суду першої інстанції.

Керуючись статтями 241 - 243 Кодексу адміністративного судочинства України, колегія суддів Судової палати в адміністративних справах Верховного Суду України постановила:

Скаргу Управління праці та соціального захисту населення Орджонікідзевського району Маріупольської міської ради задовольнити частково.

Ухвалу Вищого адміністративного суду України від 8 жовтня 2009 року, ухвалу Донецького апеляційного адміністративного суду від 4 червня 2008 року, постанову Орджонікідзевського районного суду м. Маріуполя від 4 березня 2008 року скасувати й направити справу на новий розгляд до суду першої інстанції.

Постанова є остаточною і не може бути оскаржена, крім випадку, встановленого пунктом 2 частини 1 статті 237 Кодексу адміністративного судочинства України.