Колегія суддів Судової палати в адміністративних справах Верховного Суду України у складі: головуючого - Терлецького О. О., суддів: Гусака М. Б., Маринченка В. Л., Панталієнка П. В., Тітова Ю. Г., розглянувши у порядку письмового провадження за винятковими обставинами за скаргою Державної податкової інспекції у Київському районі м. Харкова (далі - ДПІ) справу за її позовом до Приватної фірми "Росток" (далі - Фірма "Росток") та Приватної виробничо-комерційної фірми "Дімон і Ко" (далі - Фірма "Дімон і Ко") про визнання недійсними господарських зобов'язань та стягнення в доход держави всього одержаного, встановила:

У вересні 2007 року ДПІ звернулася до суду з позовом, у якому просила визнати недійсними та фіктивними угоду від 1 жовтня 2005 року N 35 та додаткову угоду від 1 липня 2006 року N 1, укладені між фірмами "Росток" і "Дімон і Ко", а також недійсними господарські зобов'язання, які виникли на підставі цих угод, як такі, що не відповідають вимогам чинного законодавства та вчинені з метою, завідомо суперечною інтересам держави і суспільства, та на підставі статті 208 Господарського кодексу України (далі - ГК) стягнути з відповідачів в доход держави все одержане. На обґрунтування вимог ДПІ посилалася на те, що Фірма "Дімон і Ко" ніяких робіт Фірмі "Росток" не виконувала, договорів з нею не укладала, податкових накладних не виписувала, жодних взаєморозрахунків не проводила, суми по наданню послуг Фірмі "Росток" не відображені у бухгалтерському обліку Фірми "Дімон і Ко", а також на невідповідність на наданих копіях договорів підпису посадових осіб та печатки Фірми "Дімон і Ко".

Харківський окружний адміністративний суд постановою від 31 січня 2007 року, залишеною без змін ухвалою Харківського апеляційного адміністративного суду від 10 квітня 2008 року, у задоволенні позову відмовив.

Вищий адміністративний суд України ухвалою від 11 червня 2009 року ухвалені у справі судові рішення залишив без змін.

У скарзі до Верховного Суду України ДПІ, посилаючись на наявність підстави, встановленої пунктом 1 частини 1 статті 237 Кодексу адміністративного судочинства України (далі - КАС), просить Верховний Суд України скасувати всі ухвалені у справі судові рішення та задовольнити позовні вимоги. На обґрунтування зазначеного позивач додав рішення касаційного суду, в якому, на його думку, одні й ті самі норми права застосовано по-іншому ніж у справі, що розглядається.

Перевіривши за матеріалами справи наведені у скарзі доводи, колегія суддів Судової палати в адміністративних справах Верховного Суду України вважає, що у цій справі має місце помилкове застосування Вищим адміністративним судом України положень статті 159 КАС, в яких встановлено вимоги до законності та обґрунтованості судового рішення.

Так, у частинах 2 та 3 цієї статті зазначено, що законним є рішення, ухвалене судом відповідно до норм матеріального права при дотриманні норм процесуального права, а обґрунтованим - рішення, ухвалене судом на підставі повно і всебічно з'ясованих обставин в адміністративній справі, підтверджених тими доказами, які були досліджені в судовому засіданні.

Касаційний суд, залишаючи без змін рішення апеляційного та окружного адміністративних судів, виходив із законності та обґрунтованості останніх. Водночас такий висновок суду касаційної інстанції суперечить вимогам чинного процесуального законодавства.

Відповідно до частини 1 статті 208 ГК, якщо господарське зобов'язання визнано недійсним як таке, що вчинено з метою, яка завідомо суперечить інтересам держави і суспільства, то за наявності наміру в обох сторін - у разі виконання зобов'язання обома сторонами - в доход держави за рішенням суду стягується все одержане ними за зобов'язанням, а у разі виконання зобов'язання однією стороною з другої сторони стягується в доход держави все одержане нею, а також все належне з неї першій стороні на відшкодування одержаного. У разі наявності наміру лише у однієї із сторін усе одержане нею повинно бути повернено другій стороні, а одержане останньою або належне їй на відшкодування виконаного стягується за рішенням суду в доход держави.

На обґрунтування завідомо суперечної інтересам держави і суспільства мети господарських зобов'язань між відповідачами по справі ДПІ посилалася на лист-пояснення директора Фірми "Дімон і Ко" про відсутність будь-яких фінансово-господарських відносин між відповідачами, зокрема, на неукладення оспорюваних договорів з Фірмою "Росток", невідповідність на наданих копіях договорів підпису посадових осіб та печатки Фірми "Дімон і Ко" та на пояснення начальника цементного складу Фірми "Росток" про невиконання робіт працівниками Фірми "Дімон і Ко".

Не беручи до уваги ці фактичні дані, які за визначенням статті 69 КАС є доказами, суди помилково вважали, що вони добуті з порушенням закону, що проявилося, на погляд суду, зокрема у відсутності дати складання та направлення документа, листа-пояснення на ім'я начальника управління боротьби з відмиванням доходів, отриманих злочинним шляхом Державної податкової адміністрації у Харківській області, який не брав участі у перевірці платника податків, а також у витребуванні пояснень після її закінчення та до порушення кримінальної справи.

Судами при розгляді справи порушені вимоги частин 4 та 5 статті 11 КАС, в яких установлено, що суд вживає передбачені законом заходи, необхідні для з'ясування всіх обставин у справі, у тому числі щодо виявлення та витребування доказів з власної ініціативи; суд повинен запропонувати особам, які беруть участь у справі, подати докази або з власної ініціативи витребувати докази, яких, на думку суду, не вистачає.

Аналогічні вимоги встановлені і в частині 2 статті 69 КАС.

Водночас у порушення вимог статті 70 цього Кодексу про належність та допустимість доказів суди послалися на постанову Дзержинського районного суду м. Харкова від 28 вересня 2007 року про скасування постанови щодо порушення кримінальної справи та відмову у її порушенні стосовно керівника Фірми "Росток", яка обґрунтована неможливістю притягнення зазначеної особи до кримінальної відповідальності до закінчення процесу оскарження рішень ДПІ у встановленому законом порядку, тобто не містить інформації щодо предмета доказування.

Таким чином, суди першої та апеляційної інстанцій проігнорували вимоги наведених процесуальних норм, а касаційний суд не надав належної правової оцінки цим порушенням.

Приймаючи до уваги наведене, всі ухвалені у справі судові рішення підлягають скасуванню, а справа - направленню на новий розгляд до суду першої інстанції.

Під час нового розгляду справи судам слід виходити з того, що за статтею 208 ГК правочин, який вчинено з метою, яка завідомо суперечить інтересам держави і суспільства, водночас є таким, що порушує публічний порядок, а тому згідно з частиною 2 статті 228 Цивільного кодексу України є нікчемним. У силу частини 2 статті 215 цього Кодексу визнання такого правочину недійсним судом не вимагається. Тому позови податкових органів про визнання правочину (господарського зобов'язання) недійсним розгляду не підлягають. У випадку помилкового порушення провадження воно підлягає закриттю.

Органи державної податкової служби, вказані в абзаці першому статті 10 Закону України від 4 грудня 1990 N 509-XII "Про державну податкову службу в Україні", можуть на підставі пункту 11 цієї статті звертатися до судів з позовами про стягнення в доход держави коштів, одержаних за правочинами, які вчинені з метою, яка завідомо суперечить інтересам держави і суспільства, посилаючись на їхню нікчемність. Висновок суду про нікчемність правочину має міститись у мотивувальній, а не у резолютивній частині судового рішення.

Санкції застосовуються за вчинення правочину з метою, яка завідомо суперечить інтересам держави і суспільства. Разом із тим, за змістом частини 1 статті 208 ГК застосування цих санкцій можливе не за сам факт укладення зазначеної угоди, а лише в разі виконання правочину хоча б однією стороною. Санкції, встановлені частиною 1 статті 208 ГК, не можуть застосовуватися за сам факт несплати податків (зборів, інших обов'язкових платежів), зокрема однією зі сторін договору, що є самостійним правопорушенням. Для застосування санкцій, передбачених частиною 1 статті 208 цього Кодексу, необхідним є умисел на укладення угоди з метою, яка завідомо суперечить інтересам держави і суспільства.

Посилання ДПІ на обґрунтування вимоги про визнання угод між відповідачами фіктивними на їх безтоварний характер, тобто укладення угод без наміру створення цивільно-правових наслідків, лише з метою отримання певної преференції, зокрема права на податковий кредит та відшкодування податку на додану вартість з бюджету, підлягає з'ясуванню судом.

Установлення даного факту може бути підставою для віднесення таких угод до нікчемних, як таких, що завідомо суперечать інтересам держави і суспільства, визнання яких у судовому порядку недійсними не вимагається.

Частиною 1 статті 208 ГК передбачено застосування санкцій лише судом. Це правило відповідає положенням статті 41 Конституції України, згідно з якими конфіскація майна може бути застосована виключно за рішенням суду у випадках, обсязі та порядку, встановлених законом.

Оскільки санкції, передбачені цією частиною, є конфіскаційними, стягуються за рішенням суду в доход держави за порушення правил здійснення господарської діяльності, то вони не є цивільно-правовими, а є адміністративно-господарськими, оскільки відповідають визначенню, закріпленому у частини 1 статті 238 ГК. Тому такі санкції можуть застосовуватися лише протягом строків, установлених статтею 250 ГК. Початком перебігу зазначених у наведеній статті строків є дата виконання правочину.

Водночас застосування приписів указаної норми можливе лише при встановленні судом обґрунтованості доводів податкового органу про нікчемність господарського зобов'язання (наявність складу правопорушення в діях хоча б однієї зі сторін зобов'язання (правочину, договору, угоди), що є підставою позову про застосування санкцій. З'ясування цих обставин є необхідним незалежно від того, чи закінчилися строки застосування санкцій за укладення господарських зобов'язань з метою, що завідомо суперечить інтересам держави і суспільства. Підтвердження доводів податкового органу про здійснення платником податку операцій з метою мінімізації податків через суб'єктів підприємництва, які завідомо не сплачують податки, зокрема в одній справі, може бути підставою для відмови у позові платнику податків в іншій справі, наприклад, про визнання незаконним податкового повідомлення-рішення, зменшення суми бюджетного відшкодування, відмову у такому тощо.

Керуючись статтями 241 - 243 Кодексу адміністративного судочинства України, колегія суддів Судової палати в адміністративних справах Верховного Суду України постановила:

Скаргу Державної податкової інспекції у Київському районі м. Харкова задовольнити частково.

Ухвалу Вищого адміністративного суду України від 11 червня 2009 року, ухвалу Харківського апеляційного адміністративного суду від 10 квітня 2008 року та постанову Харківського окружного адміністративного суду від 31 січня 2007 року скасувати, справу направити на новий розгляд до суду першої інстанції.

Постанова є остаточною і не може бути оскаржена, крім випадку, встановленого пунктом 2 частини 1 статті 237 Кодексу адміністративного судочинства України.