розглянувши у порядку письмового провадження за винятковими обставинами за скаргою Товариства з обмеженою відповідальністю "Каскад" (далі – Товариство) справу за позовом Закарпатського обласного відділення Фонду соціального захисту інвалідів (далі – Відділення Фонду) до Товариства про стягнення коштів,

У квітні 2008 року Відділення Фонду звернулось із зазначеним позовом, у якому, посилаючись на статті 19, 20 Закону України від 21 березня 1991 року № 875-ХІІ "Про основи соціальної захищеності інвалідів в Україні" (далі – Закон № 875-ХІІ (875-12) ), просило стягнути з Товариства на користь Державного бюджету України штрафні санкції у розмірі 2 678 грн 57 коп. за незайняте інвалідом у 2007 році робоче місце та 8 грн 78 коп. пені за порушення термінів сплати.

Господарський суд Закарпатської області постановою від 4 червня 2008 року у задоволенні позову відмовив.

Львівський апеляційний адміністративний суд постановою від 20 січня 2009 року, залишеною без змін ухвалою Вищого адміністративного суду України від 24 вересня 2009 року, рішення суду першої інстанції скасував, позовні вимоги задовольнив.

У скарзі про перегляд ухвалених у справі судових рішень за винятковими обставинами Товариство, посилаючись на наявність підстави, установленої пунктом 1 частини 1 статті 237 Кодексу адміністративного судочинства України, просить Верховний Суд України скасувати рішення касаційного та апеляційного судів та залишити в силі рішення суду першої інстанції. На обґрунтування скарги відповідач послався на рішення Вищого адміністративного суду України від 19 лютого, 28, 29 травня, 28 серпня 2008 року та інші у справах за аналогічними позовами, у яких, на його думку, одні й ті самі норми права застосовані інакше, ніж у справі, що розглядається.

Виконуючи покладений на Верховний Суд України частиною 1 статті 47 Закону України від 7 лютого 2002 року № 3018-ІІІ "Про судоустрій України" обов’язок щодо забезпечення однакового застосування законодавства усіма судами загальної юрисдикції, колегія суддів Судової палати в адміністративних справах Верховного Суду України вважає, що у цій справі має місце неоднакове та помилкове, порівняно з іншими справами, застосування Вищим адміністративним судом України положень статей 19, 20 Закону № 875-ХІІ, у зв’язку з чим скарга підлягає задоволенню з таких підстав.

За змістом статті 19 Закону № 875-ХІІ для підприємств, установ, організацій встановлюється норматив робочих місць для забезпечення працевлаштування інвалідів.

Згідно з частиною 3 статті 18 Закону № 875-ХІІ підприємства, установи, організації, фізичні особи, які використовують найману працю, зобов'язані виділяти та створювати робочі місця для працевлаштування інвалідів, у тому числі спеціальні робочі місця, створювати для них умови праці з урахуванням індивідуальних програм реабілітації і забезпечувати інші соціально-економічні гарантії, передбачені чинним законодавством, надавати державній службі зайнятості інформацію, необхідну для організації працевлаштування інвалідів, і звітувати Фонду соціального захисту інвалідів про зайнятість та працевлаштування інвалідів у порядку, встановленому Кабінетом Міністрів України.

Відповідно до частини 3 статті 18-1 цього Закону державна служба зайнятості здійснює пошук підходящої роботи відповідно до рекомендацій МСЕК, наявних у інваліда кваліфікації та знань, з урахуванням його побажань.

У частині 1 статті 20 Закону № 875-ХІІ встановлено, що підприємства, установи, організації, у тому числі підприємства, організації громадських організацій інвалідів, фізичні особи, які використовують найману працю, де середньооблікова чисельність працюючих інвалідів менша, ніж установлено нормативом, передбаченим статтею 19 цього Закону, щороку сплачують відповідним відділенням Фонду соціального захисту інвалідів адміністративно-господарські санкції, сума яких визначається в розмірі середньої річної заробітної плати на відповідному підприємстві, установі, організації, у тому числі підприємстві, організації громадських організацій інвалідів, фізичної особи, які використовують найману працю, за кожне робоче місце, призначене для працевлаштування інваліда і не зайняте інвалідом.

Разом з тим, адміністративно-господарські санкції за незайняті інвалідами робочі місця не є податком, збором (обов’язковим платежем), обов’язкова сплата яких передбачена Конституцією України (254к/96-ВР) та Законом України від 25 червня 1991 року № 1251-XII "Про систему оподаткування" (1251-12) , а є заходом впливу до правопорушника у сфері господарювання у зв’язку зі скоєнням правопорушення.

Відповідно до частини 1 статті 218 Господарського кодексу України підставою господарсько-правової відповідальності учасника господарських відносин є вчинене ним правопорушення у сфері господарювання.

У частині 2 наведеної статті передбачено, що учасник господарських відносин відповідає, зокрема за порушення правил здійснення господарської діяльності, якщо не доведе, що ним вжито усіх залежних від нього заходів для недопущення господарського правопорушення.

Як установлено судом першої інстанції, на виконання вимог законодавства, Товариство направляло до Берегівського міськрайонного центру зайнятості Закарпатської області відповідну звітність з інформацією щодо можливості працевлаштування інваліда, але робоче місце залишилось вакантним у зв’язку з не направленням для працевлаштування інваліда уповноваженими органами.

У зв’язку з тим, що у діях відповідача відсутній склад правопорушення, на нього не може бути покладена відповідальність за ненаправлення уповноваженими органами необхідної кількості інвалідів для працевлаштування, відсутність у населеному пункті за місцем знаходження Товариства інвалідів, які бажають працевлаштуватись.

Таким чином, суд апеляційної та касаційної інстанцій дійшли помилкового висновку про обґрунтованість застосування до Товариства санкцій, оскільки не врахували, що обов'язок підприємства зі створення робочих місць для інвалідів не супроводжується його обов'язком займатись пошуком інвалідів для працевлаштування.

Крім того, ці суди на обґрунтування своїх рішень помилково посилались на норми Положення про робоче місце інваліда і про порядок працевлаштування інвалідів, затверджене постановою Кабінету Міністрів України від 3 травня 1995 року № 314 (314-95-п) , яка втратила чинність на підставі постанови Кабінету Міністрів України від 31 січня 2007 року № 70 (70-2007-п) і на спірні правовідносини не розповсюджувалась.

Ураховуючи наведене, висновок суду першої інстанції про безпідставність вимог позивача є правильним, а рішення апеляційного та касаційного судів – необґрунтованими і підлягають скасуванню.

Керуючись статтями 241–243 Кодексу адміністративного судочинства України (2747-15) , колегія суддів Судової палати в адміністративних справах Верховного Суду України

Скаргу Товариства з обмеженою відповідальністю "Каскад" задовольнити.

Ухвалу Вищого адміністративного суду України від 24 вересня 2009 року та постанову Львівського апеляційного адміністративного суду від 20 січня 2009 року скасувати, постанову Господарського суду Закарпатської області від 4 червня 2008 року залишити в силі.

постанова є остаточною і не може бути оскаржена, крім випадку, встановленого пунктом 2 частини 1 статті 237 Кодексу адміністративного судочинства України.

Правова позиція

Суди апеляційної та касаційної інстанцій, дійшовши висновку про обґрунтованість застосування до товариства санкцій за незайняті інвалідами робочі місця, помилково не врахували, що обов'язок підприємства зі створення робочих місць для інвалідів не супроводжується його обов'язком займатись пошуком інвалідів для працевлаштування.

У зв’язку з тим, що у діях відповідача відсутній склад правопорушення, на нього не може бути покладена відповідальність за ненаправлення уповноваженими органами необхідної кількості інвалідів для працевлаштування, відсутність у населеному пункті за місцем знаходження товариства інвалідів, які бажають працевлаштуватись.