Колегія суддів Судової палати в адміністративних справах Верховного Суду України у складі: головуючого Кривенка В. В., суддів: Гусака М. Б., Маринченка В. Л., Панталієнка П. В., Терлецького О. О., Тітова Ю. Г., розглянувши у порядку письмового провадження за винятковими обставинами за скаргою Управління праці та соціального захисту населення Димитровської міської ради Донецької області (далі - Управління) справу за позовом ОСОБА_1 до Управління, третя особа Головне управління Державного казначейства України у Донецькій області, про визнання дій неправомірними та зобов'язання виплатити грошову допомогу, встановила:

У квітні 2008 року ОСОБА_1 звернувся до суду з позовом, в якому просив визнати неправомірними дії Управління щодо відмови у виплаті йому як інваліду війни III групи недонарахованих у 2000 - 2007 роках сум щорічної разової грошової допомоги до 5 травня, розмір якої, відповідно до частини 5 статті 13 Закону України від 22 жовтня 1993 року N 3551-XII "Про статус ветеранів війни, гарантії їх соціального захисту" (далі - Закон N 3551-XII (3551-12) ), становить сім мінімальних пенсій за віком, та зобов'язати відповідача виплатити вказані суми.

Димитровський міський суд Донецької області постановою від 9 липня 2008 року позов задовольнив частково: визнав неправомірними дії Управління в частині визначення ОСОБА_1 розміру щорічної разової грошової допомоги за 2000, 2002 - 2007 роки та зобов'язав відповідача виплатити позивачу недонараховані за вказаний період 7683 грн. 92 коп., у задоволенні решти вимог відмовив.

Донецький апеляційний адміністративний суд постановою від 3 жовтня 2008 року постанову суду першої інстанції скасував та прийняв нову, якою позов в частині визнання неправомірними дій Управління та зобов'язання останнього виплатити позивачу разову грошову допомогу за 2007 рік у розмірі 2570 грн. 42 коп. задовольнив, решту вимог залишив без задоволення.

Вищий адміністративний суд України ухвалою від 27 серпня 2009 року касаційну скаргу відповідача відхилив, постанову апеляційного суду залишив без змін.

У скарзі до Верховного Суду України Управління, посилаючись на неоднакове застосування судами касаційної інстанції положень Закону України від 19 грудня 2006 року N 489-V "Про Державний бюджет України на 2007 рік" (далі - Закон N 489-V (489-16) ) та рішення Конституційного Суду України від 9 липня 2007 року N 6-рп/2007 (далі - Рішення N 6-рп/2007), порушує питання про скасування рішень судів попередніх інстанцій та направлення справи на новий розгляд. На підтвердження неоднакової практики наводить ухвалу Вищого адміністративного суду України від 23 липня 2009 року в аналогічній справі.

Перевіривши за матеріалами справи наведені у скарзі доводи, колегія суддів Судової палати в адміністративних справах Верховного Суду України вважає, що у даному випадку має місце неоднакове застосування судами касаційної інстанції положень статті 29, пункту 13 статті 71 Закону N 489-V та Рішення N 6-рп/2007 при визначенні правомірності дій органів соціального захисту населення щодо нарахування та виплати після 9 липня 2007 року щорічної разової грошової допомоги, передбаченої частиною 5 статті 13 Закону N 3551-XII.

На думку колегії суддів скарга підлягає частковому задоволенню з таких підстав.

Відповідно до частини 5 статті 13 Закону N 3551-XII інвалідам війни III групи щорічно до 5 травня виплачується разова грошова допомога у розмірі семи мінімальних пенсій за віком.

Пунктом 13 статті 71 Закону N 489-V дію названої норми в частині визначення розміру виплат щорічної разової грошової допомоги зупинено на 2007 рік, статтею 29 - встановлено виплату цієї допомоги у розмірі 300 грн.

Рішенням N 6-рп/2007 вказані положення Закону N 489-V визнано такими, що не відповідають Конституції України (є неконституційними). Тому апеляційний суд, дійшов висновку, з яким погодився й суд касаційної інстанції, що дії Управління щодо призначення та виплати щорічної разової грошової допомоги у 2007 році в розмірі, встановленому цим Законом, є протиправними, і відповідач зобов'язаний нарахувати й виплатити ОСОБА_1 недоотриману ним суму грошової допомоги.

Такий висновок суду є помилковим, оскільки зроблений без урахування того, що стаття 29 та пункт 13 статті 71 Закону N 489-V втратили чинність з дня ухвалення рішення Конституційним Судом України, тобто з 9 липня 2007 року, а виплата щорічної разової грошової допомоги здійснювалася до 5 травня 2007 року - в період коли наведені норми Закону були чинними, а їх виконання обов'язковим для Управління.

Таким чином дії відповідача на час виплати позивачу зазначеної Законом N 3551-XII одноразової грошової допомоги були правомірними та узгоджувалися з положеннями частини 2 статті 19 Конституції України.

Оскільки невиплата позивачу зазначеної допомоги у повному розмірі викликана не протиправними діями Управління, а прийняттям законодавцем неконституційних положень до Закону N 489-V, то захист його порушених прав щодо отримання недоплаченої суми може відбуватися лише в порядку визначеному частиною 3 статті 152 Конституції України шляхом звернення з позовом про відшкодування шкоди.

Зважаючи на те, що фактичні обставини справи судовими інстанціями встановлено повно та правильно, але неправильно застосовано норми матеріального права, виконуючи покладений на Верховний Суд України статтею 47 Закону України від 7 лютого 2002 року N 3018-III "Про судоустрій України" обов'язок здійснюючи правосуддя, забезпечити однакове застосування законодавства усіма судами загальної юрисдикції колегія суддів вважає необхідним скасувати всі ухвалені у справі судові рішення і постановити нове рішення про відмову в задоволенні позову.

Керуючись статтями 241 - 243 Кодексу адміністративного судочинства України, колегія суддів Судової палати в адміністративних справах Верховного Суду України постановила:

Скаргу Управління праці та соціального захисту населення Димитровської міської ради Донецької області задовольнити частково.

Ухвалу Вищого адміністративного суду України від 27 серпня 2009 року, постанову Донецького апеляційного адміністративного суду від 3 жовтня 2008 року та постанову Димитровського міського суду Донецької області від 9 липня 2008 року скасувати.

У задоволенні позову ОСОБА_1 відмовити.

Постанова є остаточною і не може бути оскаржена, крім випадку, встановленого пунктом 2 частини 1 статті 237 Кодексу адміністративного судочинства України.