03 червня 2016 року на засіданні пленуму Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ було обговорено та взято до відома інформацію про правові позиції Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ.

У зв'язку із цим надсилаємо для врахування в роботі правові позиції судової палати у цивільних справах ВССУ за 2015 рік.

Зазначені правові позиції просимо довести до відома місцевих судів.

Додаток: на 61 арк. в 1 прим.

ПРАВОВІ ПОЗИЦІЇ

судової палати у цивільних справах ВССУ за 2015 рік

І. Захист честі, гідності і ділової репутації та відшкодування моральної шкоди

1. За змістом ч. 4 ст. 32 Конституції України та ст. 277 ЦК України кожному гарантується судовий захист права спростовувати недостовірну інформацію про себе і членів своєї сім'ї та права вимагати вилучення будь-якої інформації, а також право на відшкодування матеріальної і моральної шкоди, завданої збиранням, зберіганням, використанням та поширенням такої недостовірної інформації.

З матеріалів справи вбачається, що звернення відповідачів містять інформацію про вчинення злочинів позивачкою і були адресовані голові обласної державної адміністрації, народному депутатові України, громадському діячеві.

З постанови про закриття кримінальної справи вбачається, що за результатами проведеного досудового слідства в діях позивача та інших посадових осіб товариства з обмеженою відповідальністю відсутні ознаки злочину, передбаченого ч. 2 ст. 190 КК України.

За таких обставин суд дійшов обґрунтованого висновку про те, що метою звернення до громадських і політичних діячів та посадових осіб органів державної влади було не поширення недостовірної інформації щодо позивачки, а реалізація відповідачами свого конституційного права, визначеного ст. 40 Конституції України.

(Ухвала ВССУ від 11 листопада 2015 року в справі № 6-27554св15).

2. Відповідно до вимог частин 3 і 4 ст. 277 ЦК України негативна інформація, поширена про особу, вважається недостовірною, якщо особа, яка її поширила, не доведе протилежного. Спростування недостовірної інформації здійснюється особою, яка поширила інформацію.

Чинним цивільним законодавством закріплена презумпція добропорядності особи, а тому згідно з положеннями статті 10 ЦПК України обов'язок довести, що поширена про позивача інформація є достовірною, покладається на відповідача.

(Ухвала ВССУ від 16 грудня 2015 року в справі № 6-18964св14).

3. Відповідно до ч. 2 ст. 30 Закону України "Про інформацію" оціночними судженнями, за винятком наклепу, є висловлювання, що не можуть бути витлумачені як такі, що містять фактичні дані, зокрема з огляду на характер використання мовностилістичних засобів (вживання гіпербол, алегорій, сатири). Оціночні судження не підлягають спростуванню та доведенню їх правдивості.

Таким чином, відповідно до ст. 277 ЦК України не є предметом судового захисту оціночні судження, думки, переконання, критична оцінка певних фактів і недоліків, які, будучи вираженням суб'єктивної думки і поглядів відповідача, не можна перевірити на предмет їх відповідності дійсності (на відміну від перевірки істинності фактів) і спростувати, що відповідає прецедентній судовій практиці Європейського суду з прав людини при тлумаченні положень ст. 10 Конвенції з прав людини та основоположних свобод (995_004) .

(Ухвала ВССУ від 18 лютого 2015 року в справі № 6-42386св14).

4. При поширенні недостовірної інформації стосовно приватного життя публічних осіб вирішення справ про захист їх гідності, честі чи ділової репутації має свої особливості. Суди повинні враховувати положення Декларації про свободу політичних дебатів у засобах масової інформації, схваленої 12 лютого 2004 року на 872-му засіданні Комітету Міністрів Ради Європи, а також рекомендації, що містяться у Резолюції 1165 (1998) Парламентської Асамблеї Ради Європи про право на недоторканість приватного життя.

Зокрема, у названій Резолюції зазначається, що публічними фігурами є особи, які обіймають державні посади і (або) користуються державними ресурсами, а також усі ті, хто відіграє певну роль у суспільному житті (у галузі політики, економіки, мистецтва, соціальній сфері, спорті чи в будь-якій іншій галузі).

У статтях 3, 4, 6 Декларації вказується, що оскільки політичні діячі та посадови особи, які обіймають публічні посади або здійснюють публічну владу на місцевому, регіональному, національному чи міжнародному рівнях, вирішили апелювати до довіри громадськості та погодилися "виставити" себе на публічне політичне обговорювання, то вони підлягають ретельному громадському контролю і потенційно можуть зазнати гострої та сильної громадської критики у засобах масової інформації з приводу того, як вони виконували або виконують свої функції. При цьому зазначені діячі та особи не повинні мати більшого захисту своєї репутації та інших прав порівняно з іншими особами.

У зв'язку з цим межа допустимої критики щодо політичного діяча чи іншої публічної особи є значно ширшою, ніж окремої пересічної особи. Публічні особи неминуче відкриваються для прискіпливого висвітлення їх слів та вчинків і повинні це усвідомлювати.

Встановлено, що позивач є публічною особою, тому відкритий для суворої критики і пильного нагляду громадськості, й межа допустимої критики щодо такої особи є значно ширшою.

(Ухвала ВССУ від 13 травня 2015 року в справі № 6-6678св15).

ІІ. Право власності

1. Статтею 328 ЦК України передбачено, що право власності набувається на підставах, що не заборонені законом, зокрема із правочинів. Право власності вважається набутим правомірно, якщо інше прямо не випливає із закону або незаконність набуття права власності не встановлена судом.

Відповідно до ст. 761 ЦК України право передання майна у найм має власник речі або особа, якій належать майнові права.

Ухвалюючи рішення про відмову в задоволенні позову про визнання недійсним договору оренди нежитлової будівлі, суд виходив із того, що на момент укладення договору оренди від 28 квітня 2014 року відповідач мала необхідний обсяг прав, а саме відповідно до рішення суду від 11 грудня 2012 року була власником спірного приміщення, а тому могла ним розпоряджатися.

При цьому суд не врахував, що зі скасуванням судового рішення втрачаються ті правові наслідки, які з нього випливають, а тому після скасування 10 жовтня 2014 року рішення суду від 11 грудня 2012 року, яким визнано недійсним договір купівлі-продажу від 18 вересня 2006 року, за яким позивач набула право власності на спірне нерухоме майно, її право власності на це майно є поновленим з моменту ухвалення цього скасованого рішення, тобто з 11 грудня 2012 року.

(Ухвала ВССУ від 19 серпня 2015 року в справі № 6-16945св15).

2. У положеннях спеціальної матеріально-правової норми, що міститься в ч. 1 ст. 376 ЦК України, поняття самочинного будівництва визначено через сукупність його основних ознак, які виступають умовами або підставами, за наявності яких об'єкт нерухомості може бути визначений самочинним, а саме, якщо: 1) він збудований або будується на земельній ділянці, що не була відведена в установленому порядку для цієї мети; 2) об'єкт нерухомості збудовано без належного дозволу чи належно затвердженого проекту; 3) об'єкт нерухомості збудований з істотними порушеннями будівельних норм і правил.

Згідно з ч. 2 ст. 376 ЦК України особа, яка здійснила або здійснює самочинне будівництво нерухомого майна, не набуває права власності на нього.

За змістом частин 4 та 7 ст. 376 ЦК України залежно від ознак самочинного будівництва зазначені в цих пунктах особи можуть вимагати від особи, яка здійснила самочинне будівництво: знесення самочинно збудованого об'єкта або проведення його перебудови власними силами або за її рахунок, приведення земельної ділянки у попередній стан або відшкодування витрат.

З урахуванням змісту вищевказаної правової норми в поєднанні з положеннями статей 16, 386, 391 ЦК України вимоги про знесення самочинно збудованого нерухомого майна на земельній ділянці, власником або користувачем якої є інша особа, можуть бути заявлені власником чи користувачем земельної ділянки або іншою особою, права якої порушено, за умови доведеності факту порушення прав цих осіб самочинною забудовою.

Зазначені положення узгоджуються з нормами статей 3, 15, 16 ЦК України та ст. 3 ЦПК України.

Якщо позов про знесення самочинно збудованого нерухомого майна заявлений суб'єктом владних повноважень на виконання владних управлінських функцій зі здійснення контролю у сфері регулювання земельних відносин, у зв'язку з порушенням забудовником вимог законодавства з питань будівництва (ч. 7 ст. 376 ЦК України), судам слід перевіряти, чи не є відносини між сторонами публічно-правовими та чи підлягає зазначений спір вирішенню в порядку цивільного судочинства.

(Ухвала ВССУ від 03 червня 2015 року в справі № 6-127св15).

3. Виходячи зі ст. 216 ЦК України (435-15) наслідок недійсності правочину - реституція - настає незалежно від наявності вини сторін правочину в тому, що правочин є недійсним. Майно повертається стороні, яка передала його за недійсним правочином, лише тому, що правочин визнано недійсним, і добросовісність сторони, яка набула майно за таким правочином, до уваги не береться.

Відповідно до статей 387, 388 ЦК України власник має право витребувати своє майно від особи, яка незаконно, без відповідної правової підстави заволоділа ним.

У зв'язку із цим суди повинні розмежовувати, що коли майно придбано за договором в особи, яка не мала права його відчужувати, то власник має право на підставі ст. 388 ЦК України звернутися до суду з позовом про витребування майна у добросовісного набувача, а не з позовом про визнання договору про відчуження майна недійсним.

(Ухвала ВССУ від 22 липня 2015 року в справі № 6-14962св15).

4. У ч. 2 ст. 388 ЦК України передбачено, що майно не може бути витребувано від добросовісного набувача, якщо воно було продане у порядку, встановленому для виконання судових рішень.

Отже, відповідно до вимог ст. 388 ЦК України держава гарантує захист права власності добросовісного набувача (особа, яка придбала майно з публічних торгів) на придбане майно тим, що таке майно не може бути витребувано у нього в разі, якщо воно було продане в порядку, встановленому для виконання судових рішень.

Водночас визнання судом порушення такого порядку є підставою для визнання прилюдних торгів недійсними та витребування проданого майна від добросовісного набувача.

(Ухвала ВССУ від 15 липня 2015 року в справі № 6-8007св15).

5. Виходячи зі змісту ст. 42 ЗК України в системному взаємозв'язку зі ст. 88 ЗК України, земельна ділянка, на якій розташований багатоквартирний житловий будинок, може бути передана об'єднанню співвласників багатоквартирного житлового будинку в спільну часткову власність як єдиний об'єкт права власності, при цьому поділ такої земельної ділянки чи виділ з неї окремої частини законодавством не передбачений. Порядок володіння, користування та розпорядження земельною ділянкою, що перебуває у спільній частковій власності, визначено положеннями ст. 88 ЗК України, і в разі виникнення між співвласниками спору такий спір згідно зі ст. 158 ЗК України підлягає вирішенню в судовому порядку.

Право власності чи користування виникає лише з моменту державної реєстрації цих прав. Судом було встановлено, що земельна ділянка, яка є прибудинковою територією і на якій розташований спірний паркан, не перебуває у власності чи користуванні співвласників будинку, тому самовільне встановлення відповідачкою паркану перешкоджає іншим співвласникам, у тому числі і позивачу, вільно користуватися прибудинковою територією, а отже позовні вимоги в частині знесення паркану є обґрунтованими та підлягають задоволенню.

(Ухвала ВССУ від 15 липня 2015 року у справі № 6-6389св15).

6. Відповідно до статей 120, 123 ЦК УРСР 1963 року майно колгоспного двору належало його членам на праві сумісної власності.

Вирішуючи спір та ухвалюючи нове рішення, апеляційний суд виходив з того, що в погосподарській книзі тип спірного двору сільською радою було помилково віднесено до колгоспного двору. Проте такий висновок зроблено з неправильним тлумаченням чинного на той час відповідного законодавства.

Згідно з п. 20 Вказівок по веденню погосподарського обліку в сільських Радах народних депутатів, затверджених Центральним статистичним управлінням СРСР 12 травня 1985 року за № 5-24/26, якщо у виконкому сільської Ради виникають спірні випадки при визначенні суспільної групи господарства, то питання передається на розгляд виконкому районної ради. У зв'язку з цим самовільне, усупереч записам погосподарської книги сільської ради, віднесення господарства до іншої суспільної групи є передчасним.

(Ухвала ВССУ від 21 жовтня 2015 року в справі № 6-18530св15).

7. Відповідно до ч. 2 ст. 382 ЦК України власникам квартири у дво- або багатоквартирному житловому будинку належать на праві спільної сумісної власності приміщення загального користування, опорні конструкції будинку, механічне, електричне, сантехнічне та інше обладнання за межами або всередині квартири, яке обслуговує більше однієї квартири, а також споруди, будівлі, які призначені для забезпечення потреб усіх власників квартир, а також власників нежитлових приміщень, які розташовані у житловому будинку.

Тобто право володіння, користування та розпорядження допоміжними приміщеннями мають усі співвласники житлового будинку.

Згідно з ч. 2 ст. 369 ЦК України розпорядження майном, що є у спільній сумісній власності, здійснюється за згодою усіх співвласників. Згода співвласників на вчинення правочину щодо розпорядження спільним майном має бути висловлена письмово і нотаріально посвідчена.

(Ухвала ВССУ від 08 липня 2015 року в справі № 6-4000св15).

8. Відповідно до ст. 357 ЦК України частки у праві спільної часткової власності вважаються рівними, якщо інше не встановлено за домовленістю співвласників або законом.

Співвласник має право на відповідне збільшення своєї частки у праві спільної часткової власності, якщо поліпшення спільного майна, які не можна відокремити, зроблені ним своїм коштом за згодою всіх співвласників, з додержанням встановленого порядку використання спільного майна.

Перерозподіл часток у праві спільної часткової власності не тягне за собою припинення предмета іпотеки як об'єкта нерухомого майна, переданого в іпотеку.

(Ухвала ВССУ від 04 листопада 2015 року в справі № 6-22270св15).

9. Згідно зі ст. 1 Закону України "Про приватизацію державного житлового фонду" у процесі приватизації громадяни набувають право власності на квартири та допоміжні приміщення багатоквартирного будинку, які призначені для забезпечення його експлуатації та побутового обслуговування мешканців будинку (сходові клітини, вестибюлі, перехідні шлюзи, позаквартирні коридори, колясочні, кладові, сміттєкамери, горища, підвали, шахти і машинні відділення ліфтів, вентиляційні камери та інші технічні приміщення).

Для розмежування допоміжних приміщень багатоквартирного жилого будинку, які призначені для забезпечення його експлуатації та побутового обслуговування мешканців будинку і входять до житлового фонду, та нежилих приміщень, які призначені для торговельних, побутових та інших потреб непромислового характеру, є самостійним об'єктом цивільно-правових відносин і до житлового фонду не входять, слід виходити як з місця їхнього розташування, так і із загальної характеристики сукупності властивостей таких приміщень, зокрема способу і порядку їх використання.

(Ухвала ВССУ від 10 червня 2015 року в справі № 6-8823св15).

10. Порядок передачі квартир (будинків) у власність громадян та перелік документів, що підлягали оформленню на час виникнення спірних правовідносин, регулювався Положенням про порядок передачі квартир (будинків) у власність громадян, затвердженим наказом Державного комітету України по житлово-комунальному господарству від 15 вересня 1992 року № 56 (зі змінами та доповненнями).

Суд не перевірив, чи перебував в управлінні відкритого акціонерного товариства житловий фонд і чи створювався відповідний орган приватизації, оскільки у п. 13 чинного на час виникнення правовідносин вищезазначеного Положення та у п. 13 Положення про порядок передачі квартир (будинків), жилих приміщень у гуртожитках у власність громадян, затвердженого наказом Міністерства з питань житлово-комунального господарства України від 16 грудня 2009 року № 396 (z0109-10) , передбачалося, що приватизація здійснюється уповноваженими на це органами.

(Ухвала ВССУ від 21 жовтня 2015 року в справі № 6-21722св15).

11. Згідно зі ст. 349 ЦК України право власності на майно припиняється в разі його знищення. У разі знищення майна, права на яке підлягають державній реєстрації, право власності на це майно припиняється з моменту внесення за заявою власника змін до державного реєстру.

Суди зазначене не врахували, не дали оцінку тому, чи вносились за заявою власника спірного майна зміни до державного реєстру щодо його знищення, та дійшли передчасного висновку про те, що відповідно до вимог ч. 4 ст. 346, ст. 349 ЦК України право власності припиняється в разі знищення майна, а подання власником знищеного майна відповідної заяви є лише моментом припинення права власності.

Тобто лише з моменту внесення відповідних змін до державного реєстру припиняється право на це майно.

(Ухвала ВССУ від 02 грудня 2015 року в справі № 6-29608св15).

ІІІ. Земельне право

1. Статтею 13 Закону України "Про оцінку земель" встановлено випадки обов'язкового проведення грошової оцінки земельних ділянок. Зокрема, нормативна грошова оцінка земельних ділянок проводиться у разі визначення розміру орендної плати за земельні ділянки державної та комунальної власності.

Нормативна грошова оцінка земельних ділянок проводиться відповідно до державних стандартів, норм, правил, а також інших нормативно-правових актів на землях усіх категорій та форм власності. Нормативна грошова оцінка земельних ділянок, розташованих у межах населених пунктів незалежно від їх цільового призначення проводиться не рідше ніж один раз на 5-7 років (ст. 18 Закону України "Про оцінку земель").

З огляду на наведене нормативна грошова оцінка земель є основою для визначення розміру орендної плати, а зміна нормативної грошової оцінки земельної ділянки - підставою для перегляду розміру орендної плати.

(Ухвала ВССУ від 29 липня 2015 року в справі № 6-9164св15).

2. Пунктом 38 спірного договору оренди земельної ділянки визначено, що дія договорів припиняється шляхом їх розірвання за взаємною згодою сторін, а за рішенням суду на вимогу однієї сторони - лише в разі невиконання другою стороною обов'язків, випадкового знищення земельної ділянки, а також з інших підстав, визначених законом.

Згідно з п. 39 указаного договору розірвання договору в односторонньому порядку не допускається.

Пунктом 40 спірного договору оренди землі передбачено, що перехід права власності на орендовану земельну ділянку до другої особи є підставою для зміни або розірвання договору.

Згідно зі ст. 651 ЦК України зміна або розірвання договору допускається лише за згодою сторін, якщо інше не встановлено договором або законом. Договір може бути змінено або розірвано за рішенням суду на вимогу однієї із сторін у разі істотного порушення договору другою стороною та в інших випадках, встановлених договором або законом.

Таким чином, суди, вирішуючи справу та відмовляючи в задоволенні позовних вимог, не надали належної оцінки тому, що умовами договору оренди земельної ділянки, укладеного між сторонами, було передбачено, що перехід права власності на орендовану земельну ділянку до другої особи є підставою для зміни або розірвання договору.

(Ухвала ВССУ від 03 червня 2015 року у справі № 6-4779св15).

3. Частиною 4 ст. 122 ЗК України передбачено, що центральний орган виконавчої влади з питань земельних ресурсів у галузі земельних відносин та його територіальні органи передають земельні ділянки сільськогосподарського призначення державної власності, крім випадків, визначених частиною восьмою цієї статті, у власність або у користування для всіх потреб.

Проте суди не врахували, що відповідно до Закону України "Про порядок виділення в натурі (на місцевості) земельних ділянок власникам земельних часток (паїв)" (899-15) земельні частки (паї) не є землями державної чи комунальної власності, їх надання здійснюється за рішенням відповідних сільської, селищної, міської ради чи районної державної адміністрації, з урахуванням їх місця розташування.

Отже, Головне управління Держземагенства у Дніпропетровській області законодавчо не наділене повноваженнями щодо розпорядження земельними ділянками колишніх колективних сільськогосподарських підприємств, оскільки це суперечить вимогам ч. 4 ст. 122 ЗК України.

(Ухвала ВССУ від 10 червня 2015 року у справі № 6-10584св15).

4. Згідно зі ст. 158 ЗК України суди вирішують спори щодо меж земельних ділянок, що перебувають у власності чи користуванні громадян-заявників, у разі їхньої незгоди з рішенням органу місцевого самоврядування чи центрального органу виконавчої влади, що реалізує державну політику у сфері земельних відносин.

Таким чином, встановлення меж земельних ділянок до компетенції суду не належить.

(Ухвала ВССУ від 22 липня 2015 року в справі № 6-46516св14).

5. Згідно з ч. 1 ст. 407 ЦK України право користування чужою земельною ділянкою встановлюється договором між власником земельної ділянки і особою, яка виявила бажання користуватися цією земельною ділянкою для сільськогосподарських потреб.

Посилання позивача на те, що ст. 1225 ЦК України передбачена можливість успадкування права постійного користування земельною ділянкою і таке право ним було успадковане, не узгоджується з вимогами чинного законодавства, зокрема з ч. 1 ст. 407 ЦК України та ч. 5 ст. 102-1 ЗК України, якими передбачено лише договірний порядок установлення емфітевзису та не передбачено судового порядку його встановлення.

Наявність чи відсутність такого договору судами не встановлена.

Державний акт на право довічного успадковуваного володіння землею, виданий на ім'я спадкодавця, надавав останньому право користуватися земельною ділянкою. При цьому позивач (спадкоємець) не позбавлений можливості звернутися до власника цієї земельної ділянки для оформлення своїх прав на користування нею.

(Ухвала ВССУ від 04 лютого 2015 року в справі № 6-38310св14).

IV. Зобов'язання, що виникають з договорів та інших правочинів (у тому числі кредитно-іпотечні спори)

1. Відповідно до частин 1 та 2 ст. 213 ЦК України зміст правочину може бути витлумачений стороною (сторонами). На вимогу однієї або обох сторін суд може постановити рішення про тлумачення змісту правочину.

Правила, за якими має здійснюватися тлумачення правочину, закріплені у частинах 3, 4 ст. 213 ЦК України. При тлумаченні змісту правочину беруться до уваги однакове для всього змісту правочину значення слів і понять, а також загальноприйняте у відповідній сфері відносин значення термінів. Якщо буквальне значення слів і понять, а також загальноприйняте у відповідній сфері відносин значення термінів не дає змоги з'ясувати зміст окремих частин правочину, їхній зміст встановлюється порівнянням відповідної частини правочину зі змістом інших його частин, усім його змістом, намірами сторін.

За змістом вказаних норм тлумачення змісту правочину можливе за наявності спору, тобто коли сторони мають різне уявлення щодо свого волевиявлення або волевиявлення іншої сторони.

Тобто тлумачення змісту правочину є правом суду, а не обов'язком і лише за умови наявності спору.

Крім порушення вказаних вимог чинного законодавства, справу було розглянуто не в позовному провадженні, чим було порушено порядок її розгляду та постановлено за результатами її розгляду ухвалу замість рішення суду.

(Ухвала ВССУ від 09 вересня 2015 року в справі № 6-17858св15).

2. Задовольняючи частково позов, суди формально послалися на загальні зобов'язальні норми права та на загальні положення про договір (статті 526, 627 і 629 ЦК України), проте, порушуючи вимоги статей 212- 214, 315 (1618-15|s315) ЦПК (1618-15) України, не спростували доводів відповідача та не встановили, які саме зобов'язання виникли між сторонами, який правочин ними укладено та які права й обов'язки випливають з цього договору з огляду на те, що договір про наміри, в якому немає волевиявлення сторін щодо надання йому сили попереднього договору, не вважається попереднім договором (ч. 4 ст. 635 ЦК України).

Крім того, порушуючи вимоги п. 2 ч. 6 ст. 130 ЦПК України, суд першої інстанції у порядку, передбаченому ст. 32 ЦПК України, не з'ясував питання про склад осіб, які беруть участь у справі.

Так, із тристороннього меморандуму вбачається, що його стороною також є Благодійна організація, яка, як випливає зі змісту договору, мала певні зобов'язання за вимогами позивачки, проте як співвідповідач залучена не була, а статус третьої особи і статус відповідача у цивільному процесі є різними за своїми процесуальними правами, обов'язками та наслідками їх здійснення.

(Ухвала ВССУ від 18 листопада 2015 року в справі № 6-18229св15).

3. Виходячи зі ст. 216 ЦК України наслідок недійсності правочину - реституція - настає незалежно від наявності вини сторін правочину в тому, що правочин є недійсним. Майно повертається стороні, яка передала його за недійсним правочином, лише тому, що правочин визнано недійсним, і добросовісність сторони, яка набула майно за таким правочином, до уваги не береться.

(Ухвала ВССУ від 22 липня 2015 року в справі № 6-14962св15).

4. Задовольняючи позов про визнання договору дарування квартири недійсним, суд послався на положення ст. 229 ЦК України, не звернувши уваги на те, що позивач правовою підставою позову зазначав положення ст. 230 ЦК України і своїх позовних вимог не змінював (ст. 31 ЦПК України). Вказані норми регулюють різні правовідносини, а саме: ст. 229 ЦК України - недійсність правочину внаслідок помилки щодо обставин, які мають істотне значення; ст. 230 ЦК України - недійсність правочину внаслідок навмисного введення сторони в оману.

Змінивши правове обґрунтування позову та застосувавши як підставу для задоволення позову ст. 229 ЦК України (вчинення правочину під впливом помилки), на яку позивач не посилався при його пред'явленні, суд першої інстанції вийшов за межі позовних вимог, ухвалив рішення з порушенням норм матеріального та процесуального права.

(Ухвала ВССУ від 27 травня 2015 року в справі № 6-8493св15).

5. Відповідно до ст. 717 ЦК України за договором дарування одна сторона (дарувальник) передає або зобов'язується передати в майбутньому другій стороні (обдарованому) безоплатно майно (дарунок) у власність. Договір, що встановлює обов'язок обдарованого вчинити на користь дарувальника будь-яку дію майнового або немайнового характеру, не є договором дарування.

Згідно з ч. 1 ст. 233 ЦК України правочин, який вчинено особою під впливом тяжкої для неї обставини і на вкрай невигідних умовах, може бути визнаний судом недійсним незалежно від того, хто був ініціатором такого правочину.

Особа, яка оспорює правочин, має довести, що за відсутності тяжкої обставини правочин не було б вчинено взагалі або вчинено не на таких умовах.

Наявність боргових зобов'язань дарувальника перед обдарованим на час укладення договору дарування не може вважатися тяжкою обставиною у розумінні положень ч. 1 ст. 233, ст. 717 ЦК України.

(Ухвала ВССУ від 24 червня 2015 року в справі № 6-7273св15).

6. Задовольняючи позовні вимоги та визнаючи договір дарування недійсним, суд першої інстанції, з висновками якого погодився й апеляційний суд, виходив із того, що, укладаючи договір дарування, позивач помилялася щодо правової природи правочину, прав та обов'язків сторін, які виникнуть після його укладення, оскільки вона дізналась, що відповідач має борги перед банком і не зможе надавати їй необхідну матеріальну допомогу, а квартира, в якій вона проживає, є предметом іпотеки за кредитним договором.

Разом з тим обставини, щодо яких помилилася сторона правочину (ст. 229 ЦК України), мають існувати саме на момент вчинення правочину. Помилка щодо мотивів правочину не має істотного значення, крім випадків, встановлених законом.

Правочини, вчинені під впливом помилки, належать до правочинів з вадами внутрішньої волі, яка могла сформуватися в умовах неправильного уявлення особи про обставини, що мають істотне значення на момент вчинення правочину.

Отже, обставини, щодо яких помилилася сторона правочину, мають існувати або, навпаки, бути відсутніми саме на момент вчинення правочину. Сторона на підтвердження своїх вимог про визнання правочину недійсним повинна довести, що така помилка насправді мала місце, та надати відповідні докази, які свідчили б про її помилку, зокрема, щодо правової природи правочину.

(Ухвала ВССУ від 17 червня 2015 року в справі № 6-7810св15).

7. Відповідно до ч. 2 ст. 640 ЦК України, якщо відповідно до акта цивільного законодавства для укладення договору необхідні також передання майна або вчинення іншої дії, договір є укладеним з моменту передання відповідного майна або вчинення певної дії.

Відмовляючи у позові про визнання дійсним договору купівлі-продажу автомобіля, суди обґрунтовано дійшли висновку, що порядок набуття права власності на транспортні засоби пов'язаний з обов'язковою реєстрацією власником придбаного автомобіля у відповідних органах (ч. 3 ст. 34 Закону України "Про дорожній рух", пункти 7, 8 Порядку державної реєстрації (перереєстрації), зняття з обліку автомобілів, автобусів, а також самохідних машин, сконструйованих на шасі автомобілів, мотоциклів усіх типів, марок і моделей, причепів, напівпричепів, мотоколясок, інших прирівняних до них транспортних засобів та мопедів, затвердженого постановою Кабінету Міністрів України від 07 вересня 1998 року № 1388 (1388-98-п) ), а тому положення ст. 220 ЦК України на спірні відносини не поширюються.

(Ухвала ВССУ від 12 серпня 2015 року в справі № 6-9930св15).

8. Суди, вирішуючи питання про визнання договору купівлі-продажу нерухомого майна недійсним з підстав виходу представника товариства за межі наданих йому повноважень, мають звертати увагу на вимоги ч. 1 ст. 241 ЦК України, згідно з якою правочин, вчинений представником з перевищенням повноважень, створює, змінює, припиняє цивільні права та обов'язки особи, яку він представляє, лише у разі наступного схвалення правочину цією особою. Суди не перевірили доводів відповідача про те, що відбулося схвалення позивачем оспореного правочину шляхом його виконання.

Крім того, суди при розгляді справи не врахували вимог закону, викладених у ч. 3 ст. 92 ЦК України, згідно з якими у відносинах із третіми особами обмеження повноважень щодо представництва юридичної особи не має юридичної сили, крім випадків, коли юридична особа доведе, що третя особа знала чи за всіма обставинами не могла не знати про такі обмеження.

(Ухвала ВССУ від 16 вересня 2015 року в справі № 6-10533св15).

9. Відповідно до ч. 3 ст. 62 ЦК УРСР (ч. 3 ст. 238 ЦК України) представник не може укладати угоди від імені особи, яку він представляє, ні у відношенні себе особисто, ні у відношенні другої особи, представником якої він одночасно є.

Проте апеляційний суд не врахував, що договір купівлі-продажу від 14 березня 1998 року укладали представник продавця, який є батьком відповідачів, та представник покупців (відповідачів), яка є матір'ю відповідачів, тобто представник продавця і представник покупців як законні представники діяли в інтересах своїх дітей.

(Ухвала ВССУ від 02 вересня 2015 року в справі № 6-12765св15).

10.Відповідно до ч. 1 ст. 210 ЦК України та ч. 1 ст. 20 Закону України "Про оренду землі" (в редакції, чинній на час виникнення спірних правовідносин - березень 2009 року) договір оренди землі підлягає державній реєстрації та відповідно до ч. 1 ст. 210, ч. 3 ст. 640 ЦК України, ст. 18 Закону України "Про оренду землі" є укладеним з моменту його державної реєстрації.

Відповідно до роз'яснень, викладених у п. 8 постанови Пленуму Верховного Суду України від 6 листопада 2009 року № 9 "Про судову практику розгляду цивільних справ про визнання правочинів недійсними" (v0009700-09) , недійсним може бути визнано лише укладений договір.

У разі якщо на виконання неукладеного договору стороною передчасно передано майно, між сторонами виникають правовідносини внаслідок набуття, збереження майна без достатньої правової підстави (статті 1212- 1215 ЦК України (435-15) ).

(Ухвала ВССУ від 12 серпня 2015 року в справі № 6-8980св15).

11. Правочин як вольова дія є поєднанням волі та волевиявлення. Воля сторін полягає в їхній згоді взяти на себе певні обов'язки, вона повинна бути взаємною, двосторонньою і спрямованою на досягнення певної мети.

Волевиявлення є важливим чинником, без якого неможливе вчинення правочину, що узгоджується зі свободою договору, визначеною ст. 627 ЦК України.

Отже, учасники правочину, дійшовши згоди щодо всіх істотних умов договору оренди землі, складають і підписують відповідний документ.

Результати аналізу статей 202, 203, 215, 638 ЦК України, ст. 20 Закону України "Про оренду землі" та ст. 2 Закону України "Про державну реєстрацію речових прав на нерухоме майно та їх обмежень" дають підстави для висновку про те, що моментом вчинення правочину слід вважати момент, коли сторони свого часу досягли згоди з усіх істотних умов, склали та скріпили підписом письмовий документ, у якому зафіксовані правові наслідки цього правочину.

Реєстрація договору є адміністративним актом, тобто елементом зовнішнім щодо договору.

(Ухвала ВССУ від 04 лютого 2015 року в справі № 6-26608св14).

12. Відповідно до ч. 1 ст. 1058 ЦК України за договором банківського вкладу (депозиту) одна сторона (банк), що прийняла від другої сторони (вкладника) або для неї грошову суму (вклад), що надійшла, зобов'язується виплачувати вкладникові таку суму та проценти на неї або дохід в іншій формі на умовах та в порядку, встановлених договором.

За змістом ст. 1059 ЦК України та Інструкції про порядок відкриття, використання і закриття рахунків у національній та іноземних валютах, затвердженої постановою Правління Національного банку України від 12 листопада 2003 року № 492 (z1172-03) , зареєстрованою в Міністерстві юстиції України 17 грудня 2003 року за № 1172/8493 (z1172-03) , письмова форма договору банківського вкладу вважається додержаною, якщо внесення грошових сум підтверджується договором банківського вкладу з видачею ощадної книжки або іншого документа, що її замінює.

У разі недодержання письмової форми договору банківського вкладу цей договір є нікчемним.

(Ухвала ВССУ від 27 травня 2015 року в справі № 6-48090св14).

13. Процедура виведення неплатоспроможних банків з ринку і ліквідації банків врегульована Законом України від 23 лютого 2012 року № 4452-VI "Про систему гарантування вкладів фізичних осіб" (4452-17) (далі - Закон), який є спеціальним законом у таких правовідносинах. Отже, у спорах, пов'язаних з виконанням банком, у якому запроваджена тимчасова адміністрація чи почата процедура його ліквідації, своїх зобов'язань перед його кредиторами, норми Закону є спеціальними, а вказаний Закон є пріоритетним стосовно інших законодавчих актів України у цих правовідносинах.

Крім того, спрямування коштів, одержаних в результаті ліквідації та реалізації майна банку, належить до компетенції уповноваженої особи Фонду гарантування вкладів фізичних осіб, тому у випадку, коли у банку запроваджена тимчасова адміністрація чи почата процедура його ліквідації, належним відповідачем є Фонд гарантування вкладів фізичних осіб (уповноважена особа Фонду).

(Ухвала ВССУ від 03 червня 2015 року в справі № 6-48238св14).

14. Статтею 2 Закону України "Про банки і банківську діяльність" ліквідацію банку визначено як процедуру припинення функціонування банку як юридичної особи відповідно до положень цього Закону та Закону України "Про систему гарантування вкладів фізичних осіб" (4452-17) (далі - Закон).

Результат аналізу статей 45, 48 Закону дає підстави для висновку, що в межах ліквідаційної процедури банку статусу кредитора набувають дві категорії осіб:

1) фізичні особи - вкладники у межах гарантованої Фондом гарантування вкладів фізичних осіб (далі - Фонд) суми відшкодування;

2) особи, вимоги яких заявлені протягом 30 днів з дня опублікування відомостей (про відкликання банківської ліцензії, ліквідацію банку та призначення уповноваженої особи Фонду) та які акцептовані і включені до реєстру акцептованих вимог кредиторів відповідно до вимог, встановлених нормативно-правовими актами Фонду.

До останніх, виходячи зі змісту Закону (4452-17) , зокрема ст. 52, належать у тому числі фізичні особи - вкладники з вимогами у частині, що перевищує суму, виплачену Фондом.

Спір між сторонами стосується вимог у частині, що перевищує суму, виплачену позивачу Фондом.

Отже, оскільки питання про акцепт чи відхилення вимог позивача ліквідатором банку у встановленому Законом порядку не вирішувалося, відповідно до положень ч. 8 ст. 49 Закону вимоги позивача як такі, що не включені до реєстру акцептованих вимог кредиторів, задоволенню в ліквідаційній процедурі не підлягають і вважаються погашеними.

Оскільки ч. 4 ст. 49 Закону передбачено вирішення у судовому порядку будь-яких спорів саме щодо акцептування вимог кредиторів, відсутність такої кредиторської вимоги з боку позивача, заявленої ліквідатору у порядку та строки, що визначені законом, унеможливлює захист прав позивача в судовому порядку та є підставою для відмови в позові.

(Рішення ВССУ від 18 березня 2015 року в справі № 6-46437св14).

15. Відносини банку та володільця рахунка регулюються главою 72 ЦК України (435-15) , обов'язок банку з повернення коштів передбачений статтями 1068, 1073 ЦК України та умовами відповідного договору. У зв'язку з цим суд правильно зобов'язав відповідача видати позивачу грошові кошти згідно з умовами поточного рахунка, а порядок виконання цього рішення суду передбачений Законом України "Про виконавче провадження" (606-14) .

Вимоги про зобов'язання відповідача видати спірні грошові кошти позивачу у спосіб, який визначено ним у позовній заяві, а саме шляхом проведення одноразової операції через касу банку, задоволенню не підлягають.

(Рішення ВССУ від 23 вересня 2015 року в справі № 6-21531св15).

16. Відповідно до ст. 2 Закону України "Про банки і банківську діяльність" банк - це юридична особа, яка на підставі банківської ліцензії має виключне право надавати банківські послуги, відомості про яку внесені до Державного реєстру банків.

Тобто надання послуг з розміщення вкладу (депозиту) здійснює саме банк як юридична особа, а не його структурні одиниці (відділення, філії). Проте якщо структурній одиниці надано відповідні повноваження (згідно з положенням, статутом, довіреністю), вона має право укладати договори від імені банку. Стороною за договором у таких випадках є банк, а не його структурна одиниця. Отже, саме банк, а не його структурна одиниця, має відповідати за зобов'язаннями, взятими на себе укладеним договором.

Відповідно до ст. 1 Закону України "Про забезпечення прав і свобод громадян та правовий режим на тимчасово окупованій території" тимчасово окупована територія України є невід'ємною частиною території України, на яку поширюється дія Конституції та законів України.

Ліквідація філій або припинення у будь-який спосіб їх діяльності не звільняє відповідача від виконання обов'язків за укладеними і дійсними договорами.

(Ухвала ВССУ від 16 грудня 2015 року в справі № 6-31050св15).

17.Відповідно до ч. 1 ст. 1054 ЦК України за кредитним договором банк або інша фінансова установа (кредитодавець) зобов'язується надати грошові кошти (кредит) позичальникові у розмірі та на умовах, встановлених договором, а позичальник зобов'язується повернути кредит та сплатити проценти.

На підставі ч. 2 ст. 1050 та ч. 2 ст. 1054 ЦК України у разі, якщо договором встановлений обов'язок позичальника повернути позику частинами, то в разі прострочення повернення чергової частини позикодавець має право вимагати дострокового повернення частини позики, що залишилася, та сплати процентів.

Отже, у банку настає право вимоги від позичальника про виконання основного зобов'язання не з моменту закінчення строку дії договору, а з моменту прострочення повернення чергової частини грошових коштів.

(Ухвала ВССУ від 25 листопада 2015 року в справі № 6-26892св15).

18. Учасники антитерористичної операції користуються пільгами, зокрема передбаченою ст. 14 Закону України "Про соціальний і правовий захист військовослужбовців та членів їх сімей" щодо ненарахування штрафних санкцій, пені за невиконання зобов'язань, а також процентів за користування кредитом військовослужбовцям з початку і до закінчення особливого періоду, а резервістам та військовозобов'язаним - з моменту призову під час мобілізації і до закінчення особливого періоду, але для цього потрібно отримати посвідчення учасника бойових дій.

Порядок отримання статусу учасника бойових дій, який дає право на пільги, передбачено постановою Кабінету Міністрів України від 20 серпня 2014 року № 413 "Про затвердження Порядку надання статусу учасника бойових дій особам, які захищали незалежність, суверенітет та територіальну цілісність України і брали безпосередню участь в антитерористичній операції, забезпеченні її проведення" (413-2014-п) (зі змінами).

Суд не надав належної оцінки тому, чи є довідка командира роти достатньою підставою для застосування ст. 14 Закону України "Про соціальний і правовий захист військовослужбовців та членів їх сімей" і чи дотримано відповідачем порядок отримання відповідного посвідчення.

(Ухвала ВССУ від 25 листопада 2015 року в справі № 6-26892св15).

19. Відповідно до ч. 1 ст. 1074 ЦК України обмеження прав клієнта щодо розпорядження грошовими коштами, що знаходяться на його рахунку, не допускається, крім випадків обмеження права розпоряджання рахунком за рішенням суду або в інших випадках, встановлених законом, а також у разі зупинення фінансових операцій, які можуть бути пов'язані з легалізацією (відмиванням) доходів, одержаним злочинним шляхом, або фінансуванням тероризму, передбачених законом.

Тобто випадки обмеження прав клієнта щодо розпоряджання грошовими коштами, що знаходяться на його рахунку, можуть бути передбачені в спеціальному законі.

Ухвалюючи рішення про зобов'язання банківської установи зарахувати вимоги вкладників до банку за укладеними між ними договорами банківського вкладу в рахунок погашення заборгованості за договором про надання відкличної відновлювальної кредитної лінії, суди не врахували положень статей 26, 36, 46, 52 Закону України "Про систему гарантування вкладів фізичних осіб" та не звернули уваги на те, що Національним банком України відкликано банківську ліцензію відповідача і з цього часу банк не має права здійснювати ведення рахунків фізичних та юридичних осіб, тобто фактично позбавлений права виконувати будь-які операції за рахунками власних клієнтів, у тому числі здійснювати перерахування грошових коштів з депозитних рахунків позивачів у рахунок погашення кредитної заборгованості, навіть на підставі оскаржуваних судових рішень.

(Ухвала ВССУ від 17 червня 2015 року в справі № 6-1994св15).

20. Аналіз норм статей 1216, 1218, 1219, 1231, 1268, 1269, 1296, 1297 ЦК України дає підстави для висновку про те, що спадкові права є майновим об'єктом цивільного права, реалізувавши які, спадкоємець, незалежно від отримання ним свідоцтва про право на спадщину, набуває прав на спадкове майно, в тому числі нерухоме (право володіння, користування), а з моменту оформлення права власності на нерухоме майно - і право розпорядження ним.

Відсутність у спадкоємця, який прийняв спадщину, свідоцтва про право власності на спадкове нерухоме майно не позбавляє кредитора спадкодавця звернутися на підставі ст. 23 Закону України "Про іпотеку" до такого спадкоємця, що зволікає з отриманням свідоцтва, з вимогами про звернення стягнення на спадкове майно, яке є предметом іпотеки.

(Ухвала ВССУ від 16 вересня 2015 року в справі № 6-11388св15).

21. Оскільки зі смертю боржника зобов'язання з повернення кредиту включаються до складу спадщини, умови кредитного договору щодо строків повернення кредиту не застосовуються, а підлягають застосуванню норми статей 1281 - 1282 ЦК України (435-15) щодо строків пред'явлення кредитором вимог до спадкоємців і порядку задоволення цих вимог кредитора.

Недотримання кредитором передбачених ст. 1281 ЦК України строків пред'явлення вимог (які є присічними, преклюзивними) позбавляє кредитора права вимоги до спадкоємців.

(Ухвала ВССУ від 16 вересня 2015 року в справі № 6-11388св15).

22. Згідно з п. 1 ч. 1 ст. 512 ЦК України кредитор у зобов'язанні може бути замінений іншою особою внаслідок передання ним своїх прав іншій особі за правочином (відступлення права вимоги).

Статтею 514 ЦК України передбачено, що до нового кредитора переходять права первісного кредитора у зобов'язанні в обсязі і на умовах, що існували на момент переходу цих прав, якщо інше не встановлено договором або законом.

Переглядаючи рішення суду першої інстанції, суд апеляційної інстанції не врахував, що ч. 1 ст. 37 ЦПК України передбачено залучення правонаступника на будь-якій стадії цивільного процесу, та, встановивши, що у зобов'язанні відбулася заміна кредитора, не застосував до спірних правовідносин норму ст. 37 ЦПК України, яка підлягала застосуванню.

При цьому слід звернути увагу на те, що процесуальне правонаступництво відрізняється від заміни неналежного відповідача за процесуальними підставами та наслідками, а саме: в разі заміни неналежного відповідача процес починається спочатку, а в разі правонаступництва продовжується; що стосується прав, то вони є обов'язковими для правонаступника тією самою мірою, якою були обов'язковими для правопопередника; правонаступництво настає внаслідок заміни суб'єктів спірних відносин, між якими існує матеріально-правовий зв'язок.

(Ухвала ВССУ від 10 червня 2015 року в справі № 6-3044св15).

23. Відповідно до ст. 192 ЦК України законним платіжним засобом, обов'язковим до приймання за номінальною вартістю на всій території України, є грошова одиниця України - гривня.

Іноземна валюта може використовуватися в Україні у випадках і в порядку, встановлених законом.

Згідно з частинами 1, 3 ст. 533 ЦК України грошове зобов'язання має бути виконане у гривнях. Використання іноземної валюти, а також платіжних документів в іноземній валюті при здійсненні розрахунків на території України за зобов'язаннями допускається у випадках, порядку та на умовах, встановлених законом.

Такий порядок визначено Декретом Кабінету Міністрів України від 19 лютого 1993 року № 15-93 "Про систему валютного регулювання і валютного контролю" (15-93) , дія якого не поширюється на правовідносини щодо нарахування та стягнення штрафних санкцій, пені за внутрішніми угодами, укладеними між резидентами України.

Отже, пеня, штраф можуть обчислюватись і стягуватись лише в національній валюті України - гривні.

(Ухвала ВССУ від 11 листопада 2015 року в справі № 6-16517св15).

24. Умовою для застосування Закону України від 03 червня 2014 року № 1304-VII "Про мораторій на стягнення майна громадян України, наданого як забезпечення кредитів в іноземній валюті" (1304-18) є передача в іпотеку нерухомого житлового майна для забезпечення зобов'язань громадянина України (позичальника або майнового поручителя) за споживчими кредитами в іноземній валюті.

Залишаючи без змін рішення суду першої інстанції в частині звернення стягнення на предмет іпотеки, апеляційний суд, дійшовши висновку про наявність підстав для застосування положень вищезазначеного Закону, виходив лише з того, що предмет іпотеки є місцем постійного проживання відповідача, іншого житла у неї немає. Разом з тим суд апеляційної інстанції не звернув уваги на те, що боржником за кредитним договором, у рахунок заборгованості за яким банк просить звернути стягнення на предмет іпотеки, є приватне підприємство, та не перевірив, на які цілі було отримано кредитні кошти.

(Ухвала ВССУ від 16 грудня 2015 року в справі № 6-29386св15).

25. Відповідно до ч. 3 ст. 36 Закону України "Про іпотеку" договір про задоволення вимог іпотекодержателя або відповідне застереження в іпотечному договорі, яке прирівнюється до такого договору за своїми правовими наслідками, може передбачати передачу іпотекодержателю права власності на предмет іпотеки в рахунок виконання основного зобов'язання в порядку, встановленому ст. 37 цього Закону.

Отже, під час вирішення такого спору судам необхідно визначити вартість предмета іпотеки, на який визнано право власності за банком-кредитором, саме на момент ухвалення такого рішення, та встановити, повністю чи частково задоволено вимоги кредитора; якщо частково, - то який розмір заборгованості залишився у відповідача непогашеним.

При цьому суди мають врахувати, що якщо виник спір щодо вартості предмета іпотеки, то залежно від того, яка сторона оспорює оцінку, вона зобов'язана довести інший розмір, зокрема заявити клопотання про призначення та проведення відповідної судової експертизи, якою визначити вартість предмета іпотеки на момент набуття на нього права власності іпотекодержателем.

(Ухвала ВССУ від 09 грудня 2015 року в справі № 6-15301св15).

26. Згідно з ч. 1 ст. 37 Закону України "Про іпотеку" іпотекодержатель може задовольнити забезпечені іпотекою вимогу шляхом набуття права власності на предмет іпотеки. Правовою підставою для реєстрації права власності іпотекодержателя на нерухоме майно, яке є предметом іпотеки, є договір про задоволення вимог іпотекодержателя або відповідне застереження в іпотечному договорі, яке прирівнюється до такого договору за своїми правовими наслідками та передбачає передачу іпотекодержателю права власності на предмет іпотеки в рахунок виконання основного зобов'язання.

Відповідно до п. 4.2 договору іпотеки звернення стягнення здійснюється на підставі: рішення суду; виконавчого напису нотаріуса; позасудового врегулювання у відповідності до умов цього договору та Закону України "Про іпотеку" (898-15) .

Згідно з п.п. 5.2.1 п. 5.2 договору іпотеки позасудове врегулювання здійснюється одним із таких способів звернення стягнення на предмет іпотеки: передача іпотекодержателю права власності на предмет іпотеки в рахунок виконання основного зобов'язання на підставі окремого договору про задоволення вимог іпотекодержателя у порядку, встановленому Законом України "Про іпотеку" (898-15) .

Суд апеляційної інстанції, вирішуючи спір, у порушення вимог статей 212- 214, 316 ЦПК України (1618-15) , не звернув уваги на вказані вимоги закону та обставини справи і не врахував, що умовами договору іпотеки передбачено право банку набути право власності на предмет іпотеки згідно із застереженням про задоволення вимог іпотекодержателя, у зв'язку з чим дійшов передчасного висновку щодо відмови в задоволенні позовних вимог з тих підстав, що позивачем обрано неправильний спосіб захисту.

(Ухвала ВССУ від 23 грудня 2015 року в справі № 6-18683св15).

27. Згідно зі ст. 19 Закону України "Про іпотеку" зміни і доповнення до іпотечного договору підлягають нотаріальному посвідченню. Відповідні відомості про зміну умов обтяження нерухомого майна іпотекою підлягають державній реєстрації у встановленому законом порядку.

При цьому невнесення відповідних змін до іпотечного договору у зв'язку зі змінами, внесеними до кредитного договору, не означає припинення іпотеки.

Законодавство не пов'язує припинення іпотеки зі зміною основного зобов'язання. Згідно зі ст. 17 Закону України "Про іпотеку" до припинення іпотеки призводить припинення основного зобов'язання, а не його зміна.

(Ухвала ВССУ від 16 грудня 2015 року в справі № 6-25336св15).

28. Відмовляючи у задоволенні позовних вимог про звернення стягнення на предмет іпотеки, суд виходив з того, що відповідач не набула права власності на земельну ділянку, оскільки вона не отримала державний акт на право власності на земельну ділянку, право власності на земельну ділянку не зареєстроване за нею в Державному реєстрі речових прав на нерухоме майно.

Вирішуючи спір, суд не врахував, що згідно з положеннями чинного законодавства предметом іпотеки може бути нерухоме майно, яке стане власністю іпотекодавця після укладення іпотечного договору, а матеріали справи не містять доказів того, що спірна земельна ділянка не перебуває у володінні іпотекодавця, і звернення стягнення на предмет іпотеки може призвести до порушення прав третіх осіб. Крім того, ухвалюючи рішення, суд не звернув уваги на те, що правовстановлюючим документом щодо переданої в іпотеку земельної ділянки є саме договір купівлі-продажу земельної ділянки, не встановив моменту переходу до відповідача права власності на земельну ділянку та передчасно дійшов висновку про відсутність підстав для задоволення позову.

(Ухвала ВССУ від 04 листопада 2015 року в справі № 6-18193св15).

29. Установивши, що на час укладення оспорюваних іпотечних договорів один з іпотекодавців не міг усвідомлювати значення своїх дій та/або керувати ними (що встановлено рішенням суду про визнання його недієздатним), суд дійшов правильного висновку про недійсність договору іпотеки відповідно до ч. 1 ст. 225 ЦК України.

При цьому, ураховуючи, що квартира, яка є предметом іпотеки, належить на праві спільної часткової власності, крім нього, ще й іншим іпотекодавцям, суд дійшов правильного висновку про недійсність договору іпотеки в цілому, оскільки відповідно до ч. 3 ст. 5 Закону України "Про іпотеку" частина об'єкта нерухомого майна не може бути предметом іпотеки без її виділення в натурі і реєстрації права власності на неї як на окремий об'єкт нерухомості.

(Ухвала ВССУ від 01 липня 2015 року в справі № 6-19296св14).

30. У тому випадку, коли власник іпотечного майна змінився до ухвалення рішення у справі, суд першої інстанції повинен вирішити питання про залучення у справі належного відповідача чи співвідповідача відповідно до вимог ст. 33 ЦПК України, оскільки іпотека є чинною і для нового власника, який несе всі обов'язки за іпотечним договором.

(Ухвала ВССУ від 22 липня 2015 року в справі № 6-3877св15).

31. Задоволення позову кредитора про стягнення заборгованості з позичальника не є перешкодою для пред'явлення позову про звернення стягнення на предмет іпотеки з метою погашення заборгованості за тим самим договором кредиту в разі, якщо на час розгляду спору заборгованість за кредитом не погашена. За таких обставин наявність двох судових рішень - про стягнення заборгованості та звернення стягнення на предмет іпотеки в рахунок її погашення - не свідчить про подвійність стягнення з боржника.

(Ухвала ВССУ від 17 червня 2015 року в справі № 6-11043св14).

32. Відповідно до ч. 1 ст. 215 ЦК України підставою недійсності правочину є недодержання в момент вчинення правочину стороною (сторонами) вимог, які встановлені частинами 1-3, 5 та 6 ст. 203 цього Кодексу.

При укладанні оспорюваного договору воля іпотекодавців - власників майна, яке вони успадкували в рівних частинах, була спрямована на передачу в іпотеку будинковолодіння, а допущена в тексті свідоцтва про право на спадщину за заповітом помилка, яка може бути усунута відповідно до п. 6.13 Правил ведення нотаріального діловодства, затверджених наказом Міністерства юстиції України від 22 грудня 2010 року № 3253/5 (z1318-10) , не свідчить про невідповідність внутрішньої волі позивача її волевиявленню під час укладання оспорюваного договору.

(Ухвала ВССУ від 10 червня 2015 року в справі № 6-35544св14).

33. Відповідно до ч. 6 ст. 3 Закону України "Про іпотеку" іпотекодержатель має право задовольнити забезпечені іпотекою вимоги за рахунок предмета іпотеки переважно перед іншими кредиторами.

При цьому згідно з ч. 3 ст. 54 Закону України "Про виконавче провадження" для задоволення вимог стягувачів, які не є заставодержателями, стягнення на заставлене майно боржника може бути звернуто в разі виникнення права застави після винесення судом рішення про стягнення з боржника коштів, якщо вартість предмета застави перевищує розмір заборгованості боржника заставодержателю.

Тобто зазначені норми закону передбачають можливість задоволення вимог кредитора, які не забезпечені заставою/іпотекою, проте за певних умов, визначених наведеною вище нормою права.

Отже, заставодержатель має переважне право на задоволення його вимог про стягнення боргу з боржника шляхом звернення стягнення на заставлене майно, але повинен довести, що заборгованість відповідача перед ним значно перевищує вартість предмета застави.

(Ухвала ВССУ від 29 квітня 2015 року в справі № 6-1596св15 (rs44014985) ).

34. Відповідно до ст. 10 Закону України "Про забезпечення вимог кредиторів та реєстрацію обтяжень" у разі відчуження рухомого майна боржником, який не мав права його відчужувати, особа, що придбала це майно за відплатним договором, вважається його добросовісним набувачем згідно зі ст. 388 ЦК України за умови відсутності в Державному реєстрі обтяжень рухомого майна відомостей про обтяження цього рухомого майна. Добросовісний набувач набуває право власності на таке рухоме майно без обтяжень.

Таким чином, у разі відчуження предмета обтяження боржником без згоди обтяжувача обтяження рухомого майна, що є предметом обтяження, зберігає свою силу для нового власника (покупця) в разі, якщо воно зареєстроване в Державному реєстрі обтяжень рухомого майна саме на момент укладення цього договору купівлі-продажу.

(Ухвала ВССУ від 02 грудня 2015 року в справі № 6-14147св15).

35. Виходячи з положень ст. 589 ЦК України та ст. 19 Закону України "Про заставу" у редакції, чинній на час виникнення спірних правовідносин, в разі невиконання зобов'язання, забезпеченого заставою, заставодержатель набуває право звернення стягнення на предмет застави.

Однією з процедур, передбачених ст. 26 Закону України "Про забезпечення вимог кредиторів та реєстрацію обтяжень", є продаж обтяжувачем предмета забезпечувального обтяження шляхом укладення договору купівлі-продажу з іншою особою-покупцем або на публічних торгах (п. 2 ч. 1 ст. 26 Закону).

Крім того, пунктом 24 договору про заставу рухомого майна передбачено, що звернення стягнення на предмет застави за вибором заставодержателя здійснюється у судовому порядку відповідно до розділу ІV Закону України "Про забезпечення вимог кредиторів та реєстрацію обтяжень" (1255-15) , умов цього договору та іншим не забороненим чинним законодавством способом.

Отже, вирішуючи спір, суди з огляду на приписи статей 25, 26 Закону України "Про забезпечення вимог кредиторів та реєстрацію обтяжень" та умови договору про заставу рухомого майна не врахували, що порядок застосування процедури звернення стягнення на предмет забезпечувального обтяження сторони погодили у договорі, що не суперечить п. 3 ч. 1 ст. 3 ЦК України.

(Ухвала ВССУ від 16 грудня 2015 року в справі № 6-21910св15).

36. Відповідно до ч. 1 ст. 513 ЦК України правочин щодо заміни кредитора у зобов'язанні вчиняється у такій самій формі, що і правочин, на підставі якого виникло зобов'язання, право вимоги за яким передається новому кредиторові.

З аналізу статей 546, 572 ЦК України та статей 1, 3 Закону України "Про заставу" випливає, що застава як правовий інститут цивільного законодавства виконує забезпечувальну функцію, тобто спрямована на те, щоб гарантувати кредитору-заставодержателю задоволення його вимог за рахунок певного, заздалегідь визначеного сторонами майна; вона встановлюється для гарантування майнових інтересів кредитора-заставодержателя і сама по собі є не зобов'язанням, а способом забезпечення вже існуючого зобов'язання.

Вирішуючи спір, апеляційний суд зробив помилковий висновок про те, що застава не зберігається у зв'язку з укладенням договору про уступку права вимоги та неукладенням новим кредитором договору застави в нотаріальній формі і недотриманням нотаріальної форми договору про уступку права вимоги, коли дотримання такої форми не вимагалось.

(Ухвала ВССУ від 23 вересня 2015 року в справі № 6-17115св15).

37. Відповідно до абз. 2 п. 1 ч. 1 ст. 8 Закону України "Про захист прав споживачів" у разі виявлення протягом встановленого гарантійного строку істотних недоліків, які виникли з вини виробника товару (продавця, виконавця), або фальсифікації товару, підтверджених за необхідності висновком експертизи, споживач, в порядку та у строки, що встановлені законодавством і на підставі обов'язкових для сторін правил чи договору, має право за своїм вибором вимагати від продавця або виробника розірвання договору та повернення сплаченої за товар грошової суми.

Вказуючи як на ознаку істотності недоліку автомобіля на те, що виявлені в ньому недоліки роблять його суттєво іншим, ніж той, який бажав отримати за договором споживач, суди не врахували, що вирішальним у цьому випадку є не те, що бажав отримати споживач за договором, а саме наявність недоліку, який робить товар суттєво іншим, ніж передбачено договором.

Розрахунок споживача на отримання товару з певними властивостями, які не влаштували його при використанні товару, не може безумовно свідчити про наявність в нього істотного недоліку.

(Ухвала ВССУ від 16 вересня 2015 року в справі № 6-14640св15).

38. Положеннями ст. 18 Закону України "Про житлово-комунальні послуги" та рішенням виконавчого комітету міської ради передбачено, що в разі порушення виконавцем умов договору споживач має право викликати його представника для складення та підписання акта-претензії споживача, в якому зазначаються строки, види, показники порушень тощо.

У справах про захист прав споживача суди мають встановлювати, чи звертались споживачі до виконавця послуг з актом-претензією, оскільки законом передбачено порядок доведення до виконавця комунальних послуг факту порушення прав споживача.

(Ухвала ВССУ від 25 листопада 2015 року в справі № 6-28101св15).

39. Умови і порядок виконання рішень судів та інших органів (посадових осіб), що відповідно до закону підлягають примусовому виконанню в разі невиконання їх у добровільному порядку, встановлено Законом України "Про виконавче провадження" (606-14) .

Відповідно до ст. 62 вказаного Закону реалізація арештованого майна, крім майна, вилученого з обігу згідно із законом, та майна, зазначеного у ч. 8 ст. 57 цього Закону, здійснюється шляхом його продажу на прилюдних торгах, аукціонах або на комісійних умовах.

Згідно з актом прилюдних торгів продавцем спірного майна є ВДВС, покупцем - відповідач, який набув право власності на спірне майно у порядку, встановленому для виконання судових рішень. Наслідком задоволення позовних вимог про визнання прилюдних торгів недійсними є не поновлення права власності боржника на майно, що було предметом продажу, а повернення його до ВДВС, у якого настає обов'язок з проведення відчуження такого майна відповідно до вимог чинного законодавства.

(Ухвала ВССУ від 19 серпня 2015 року в справі № 6-16612св15).

V. Трудове право

1. Норми КЗпП України (322-08) не містять вичерпного переліку причин, які можна вважати поважними в разі пропуску строку звернення до суду; вони враховуються у кожному конкретному випадку залежно від обставин справи.

Колегія суддів, враховуючи незначний строк пропуску строку звернення до суду, вчинені позивачкою у цей час дії щодо захисту її порушених трудових прав (звернення до прокуратури, територіальної Державної інспекції з питань праці), які суд дійсно визнавав порушеними, вважає, що суд всупереч вимогам статей 212, 315 ЦПК України не дав належної правової оцінки наданим нею доказам.

(Ухвала ВССУ від 15 липня 2015 року в справі № 6-15768св15).

2. Укладення контракту з керівниками державних організацій регулюється постановою Кабінету Міністрів України від 19 березня 1993 року № 203 "Про застосування контрактної форми трудового договору з керівником підприємства, що є у державній власності" (203-93-п) .

На підставі укладеного контракту виникають трудові правовідносини між керівником як працівником та відповідним підприємством, установою та організацією, що належить до державної власності, а не органом, уповноваженим на укладення такого контракту.

Суди на зазначене уваги не звернули та дійшли неправильного висновку про можливість покладення відповідальності за несвоєчасне виконання судового рішення про поновлення позивача на роботі на комбінаті "Зірка" на Державне агентство резерву України.

(Ухвала ВССУ від 09 вересня 2015 року в справі № 6-17620св15).

3. У разі коли заява працівника про звільнення з роботи за власним бажанням зумовлена неможливістю продовжувати роботу з визначених у ч. 1 ст. 38 КЗпП України причин (які мають підтверджуватися відповідними доказами), роботодавець повинен розірвати трудовий договір у строк, про який просить працівник. Неможливість продовжувати роботу має бути мотивована.

Зокрема, на вимогу роботодавця переїзд працівника на нове місце проживання має бути підтверджено відповідними документами.

(Ухвала ВССУ від 22 липня 2015 року в справі № 6-10569св15).

4. Відповідно до п. 3 ст. 40 КЗпП України трудовий договір може бути розірвано в разі систематичного невиконання працівником без поважних причин обов'язків, покладених на нього трудовим договором або правилами внутрішнього трудового розпорядку, якщо раніше до нього застосовувались заходи дисциплінарного стягнення.

Тому при звільненні працівника з підстав, передбачених цією нормою закону, роботодавець повинен навести конкретні факти допущеного ним невиконання обов'язків, зазначити, коли саме вони мали місце, які проступки вчинив працівник після застосування до нього стягнення та коли.

У справах про поновлення на роботі обов'язок доведення правомірності звільнення працівника з ініціативи роботодавця покладається саме на роботодавця.

(Ухвала ВССУ від 09 грудня 2015 року в справі № 6- 29962св15).

5. Згідно з п. 5 ч. 1 ст. 40 КЗпП України трудовий договір, укладений на невизначений строк, а також строковий трудовий договір до спливу строку його дії можуть бути розірвані власником або уповноваженим ним органом лише у випадку нез'явлення на роботу протягом більш як чотирьох місяців підряд внаслідок тимчасової непрацездатності, не рахуючи відпустки по вагітності і родах, якщо законодавством не встановлений триваліший строк збереження місця роботи (посади) при певному захворюванні.

Однією з умов звільнення на підставі п. 5 ч. 1 ст. 40 КЗпП України є відсутність працівника на роботі протягом чотирьох місяців підряд. Вихід працівника хоча б на один день перериває обчислення строку хвороби.

(Ухвала ВССУ від 17 червня 2015 року в справі № 6-12110св15).

6. Згідно з ч. 1 ст. 116 КЗпП України при звільнені робітника виплата всіх сум, що належать йому від підприємства, провадиться у день звільнення. Якщо працівник в день звільнення не працював, то зазначені суми мають бути виплачені не пізніше наступного дня після пред'явлення звільненим працівником вимоги про розрахунок.

Невиконання роботодавцем вимог ст. 116 КЗпП України є триваючим правопорушенням, тому звільнений працівник може визначити остаточний обсяг своїх вимог за ст. 117 зазначеного Кодексу (322-08) й моментом припинення правопорушення, яким є день фактичного розрахунку.

(Ухвала ВССУ від 25 листопада 2015 року в справі № 6-23053св15).

7. Відносини, які виникають між працівником і роботодавцем стосовно оплати праці, у тому числі й у зв'язку з порушенням строків виплати заробітної плати, регулюються трудовим законодавством, а саме: КЗпП України (322-08) , Законом України "Про оплату праці" (108/95-ВР) , Законом України "Про індексацію грошових доходів населення" (1282-12) , Законом України "Про компенсацію громадянам втрати частини доходів у зв'язку з порушенням строків їх виплати" (2050-14) ; Порядком проведення індексації грошових доходів населення, затвердженим постановою Кабінету Міністрів України від 17 липня 2003 року № 1078 (1078-2003-п) .

Стягуючи з відповідача на користь позивача недонараховану та недоплачену заробітну плату, яка складається з недоплаченої заробітної плати, інфляційних нарахувань, компенсації за час затримки виплати заробітної плати та 3 % річних від простроченої суми, судом не враховано, що трудові правовідносини нормами цивільного законодавства не регулюються, і порушення строків виплати заробітної плати не є підставою для виникнення зобов'язальних правовідносин за нормами ЦК України (435-15) .

(Ухвала ВССУ від 29 липня 2015 року в справі № 6-15025св15).

8. Згідно зі ст. 117 КЗпП України в разі невиплати з вини власника або уповноваженого ним органу належних звільненому працівникові сум у строки, зазначені в статті 116 цього Кодексу, при відсутності спору про їх розмір підприємство, установа, організація повинні виплатити працівникові його середній заробіток за весь час затримки по день фактичного розрахунку.

Висновок судів про можливість зменшення середнього заробітку за час затримки розрахунку при звільненні у зв'язку з істотністю суми заборгованості порівняно із середнім заробітком позивача не ґрунтується на вимогах закону, оскільки відповідно до ч. 2 ст. 117 КЗпП України можливість зменшення судом таких сум може мати місце лише в разі наявності спору між сторонами про розмір належних до виплати звільненому працівникові коштів.

(Ухвала ВССУ від 19 серпня 2015 року в справі № 6-10325св15).

9. Частиною 2 ст. 252 КЗпП України передбачено, що зміна умов трудового договору, оплати праці, притягнення до дисциплінарної відповідальності працівників, які є членами виборних профспілкових органів, допускається лише за попередньою згодою виборного профспілкового органу, членами якого вони є.

Однак ревізійні комісії за своїм статусом не наділені повноваженнями представляти інтереси найманих працівників та не захищають їхніх прав, тому їх не можна вважати виборними органами профспілки чи організації профспілки незважаючи на те, що обираються вони на профспілкових зборах чи з'їзді одночасно з обранням профкому чи президії та ради профспілки.

Отже, до членів ревізійної комісії не можна застосовувати положення ст. 252 КЗпП України та ст. 42 Закону України "Про професійні спілки, їх права та гарантії діяльності" (обов'язок роботодавця щодо створення умов діяльності профспілок) стосовно додаткових гарантії для працівників, обраних до складу виборних профспілкових органів.

(Ухвала ВССУ від 24 червня 2015 року в справі № 6-8082св15).

10. Згідно з п. 7 Прикінцевих та перехідних положень Закону України "Про відновлення платоспроможності боржника або визнання його банкрутом" (2343-12) ст. 12 ГПК України доповнено п. 7, відповідно до якого до підвідомчості господарських судів віднесено справи у спорах, зокрема про стягнення заробітної плати з боржника, стосовно якого порушено справу про банкрутство (як і поновлення на роботі посадових і службових осіб боржника).

У зв'язку з цим суд не наділений повноваженнями розглядати вимоги позивача про стягнення грошової компенсації за невикористану відпустку при звільненні, середнього заробітку за затримку розрахунку при звільненні у порядку цивільного провадження, оскільки всі майнові питання розглядаються господарським судом.

Разом з тим вимоги позивача про відшкодування моральної шкоди господарським судом не вирішувалися і не могли бути вирішені відповідно до вимог Закону України "Про відновлення платоспроможності боржника або визнання його банкрутом" (2343-12) .

(Ухвала ВССУ від 12 серпня 2015 року в справі № 6-12680св15).

11. Процедуру проведення розслідування та ведення обліку нещасних випадків, професійних захворювань і аварій, що сталися з працівниками на підприємствах, в установах та організаціях незалежно від форми власності або в їх філіях, представництвах, інших відокремлених підрозділах, визначає Порядок проведення розслідування та ведення обліку нещасних випадків, професійних захворювань і аварій на виробництві, затверджений постановою Кабінету Міністрів України від 30 листопада 2011 року № 1232 (1232-2011-п) .

Пункт 15 зазначеного Порядку містить вичерпний перелік обставин, за яких нещасний випадок визнається таким, що пов'язаний з виробництвом, серед яких: виконання потерпілим трудових (посадових) обов'язків за режимом роботи підприємства, у тому числі у відрядженні; прямування потерпілого до місця чи з місця відрядження згідно з установленим завданням, у тому числі на транспортному засобі будь-якого виду та форми власності.

Відмовляючи у задоволенні позову про визнання незаконним акту проведення спеціального розслідування групового нещасного випадку, суд не врахував, що відрядження потерпілих передбачалося з 11 листопада 2013 року по 06 грудня 2013 року, а тому їх повернення додому 21 листопада 2013 року не було зумовлено службовою необхідністю.

(Ухвала ВССУ від 30 вересня 2015 року в справі № 6-14497св15).

12. Порядок відшкодування моральної шкоди на час виникнення спірних правовідносин був передбачений Правилами відшкодування власником підприємства, установи і організації або уповноваженим ним органом шкоди, заподіяної працівникові ушкодженням здоров'я, пов'язаним з виконанням ним трудових обов'язків, затвердженими постановою Кабінету Міністрів України від 23 червня 1993 року № 472 (472-93-п) .

Згідно з абз. 5 п. 4 цих Правил (472-93-п) за наявності факту моральної шкоди потерпілому відшкодовується така шкода, а відповідно до п. 38 Правил (472-93-п) право на отримання потерпілим виплат на відшкодування шкоди настає з дня встановлення йому МСЕК стійкої втрати професійної працездатності; шкода відшкодовується Фондом соціального страхування від нещасних випадків на виробництві та професійних захворювань України, вимоги до якого позивачкою не пред'явлені.

Виходячи з того, що позивачка у 2014 році звернулась до суду з позовом до державного підприємства про відшкодування моральної шкоди, заподіяної внаслідок професійного захворювання, отриманого в 1995 році, такий спір повинен вирішуватися на підставі законодавства, чинного на момент виникнення спірних правовідносин.

(Ухвала ВССУ від 11 листопада 2015 року в справі № 6-8707св15).

13. Відповідно до ч. 2 ст. 2 Закону України від 23 вересня 1999 року № 1105-ХІV "Про загальнообов'язкове державне соціальне страхування від нещасного випадку на виробництві та професійного захворювання, які спричинили втрату працездатності" особи, право яких на отримання відшкодування шкоди раніше було встановлено згідно із законодавством СРСР або законодавством України про відшкодування шкоди, заподіяної працівникам внаслідок травмування на виробництві або професійного захворювання, пов'язаних з виконанням ними трудових обов'язків, мають право на забезпечення по страхуванню від нещасного випадку відповідно до цього Закону (1105-14) .

Встановивши, що нещасний випадок на виробництві стався 09 вересня 1964 року, публічне акціонерне товариство не передало Фонду соціального страхування від нещасних випадків на виробництві та професійних захворювань України в установленому порядку документи, що підтверджують право позивача на страхові виплати, та врахувавши, що особам, які потерпіли на виробництві до 01 квітня 2001 року, Фонд виплачує страхові виплати з того часу, коли відповідне підприємство передало йому в установленому порядку документи, що підтверджують право цих працівників на такі виплати, суди дійшли правильного висновку про те, що відшкодування шкоди має проводитися роботодавцем.

(Ухвала ВССУ від 11 березня 2015 року в справі № 6-45567св14).

14. Відшкодування шкоди на час встановлення стійкої втрати працездатності проводилось власником на підставі статей 455, 456 ЦК УРСР (в редакції 1963 року) та Правил відшкодування власником підприємства, установи і організації або уповноваженим ним органом шкоди, заподіяної працівникові ушкодженням здоров'я, пов'язаним з виконанням ним трудових обов'язків, затверджених постановою Кабінету Міністрів України від 23 червня 1993 року № 472 (472-93-п) , а з 01 квітня 2001 року - Фондом соціального страхування від нещасних випадків на виробництві та професійних захворювань України (на підставі Закону України "Про загальнообов'язкове державне соціальне страхування від нещасного випадку на виробництві та професійного захворювання, які спричинили втрату працездатності" (1105-14) ).

Право на отримання відшкодування шкоди позивач мав з часу встановлення стійкої втрати працездатності - з 26 травня 1998 року (первинний огляд у МСЕК, якою встановлено 60 % втрати професійної працездатності), а не з часу видачі акта за формою Н-1 від 08 серпня 2013 року № 01-13 (виданого на підставі рішення суду), яким вперше була встановлена вина відповідача у заподіяній позивачеві шкоді.

(Ухвала ВССУ від 10 червня 2015 року в справі № 6-7572св15).

15. Згідно зі ст. 40 Закону України "Про загальнообов'язкове державне соціальне страхування від нещасного випадку на виробництві та професійного захворювання, які спричинили втрату працездатності" суми, одержані в рахунок страхових виплат потерпілим або особою, яка має право на ці виплати, можуть бути утримані Фондом соціального страхування від нещасних випадків, якщо рішення про їх виплату прийнято на підставі підроблених документів або подано свідомо неправдиві відомості, а також якщо допущено помилку, яка впливає на суму страхових виплат.

За змістом ч. 1 ст. 1212 ЦК України особа, яка набула майно або зберегла його у себе за рахунок іншої особи (потерпілого) без достатньої правової підстави (безпідставно набуте майно), зобов'язана повернути потерпілому це майно.

У ст. 1215 ЦК України встановлено випадки, коли набуте особою без достатньої правової підстави майно за рахунок іншої особи не підлягає поверненню.

Так, не підлягають поверненню безпідставно набуті: заробітна плата і платежі, що прирівнюються до неї, пенсії, допомоги, стипендії, відшкодування шкоди, завданої каліцтвом, іншим ушкодженням здоров'я або смертю, аліменти та інші грошові суми, надані фізичній особі як засіб до існування, якщо їх виплата проведена фізичною або юридичною особою добровільно, за відсутності рахункової помилки з її боку і недобросовісності з боку набувача (ч. 1 ст. 1215 ЦК України).

Отже, закон встановлює два винятки із цього правила: по-перше, якщо виплата вказаних платежів є результатом рахункової помилки з боку особи, яка проводила цю виплату; по-друге, у разі недобросовісності з боку набувача.

Правильність виконаних розрахунків, за якими була проведена виплата, а також добросовісність набувача презюмуються, отже, зазначене у ст. 1215 ЦК України майно підлягає поверненню у разі наявності цих фактів.

(Ухвала ВССУ від 08 липня 2015 року в справі № 6-13997св15).

16. Відповідно до ч. 1 ст. 1172 ЦК України юридична або фізична особа відшкодовує шкоду, завдану їхнім працівником під час виконання ним своїх трудових (службових ) обов'язків.

Відповідальність працівника за трудовим договором регулюється лише імперативними нормами, тобто нормами КЗпП України (322-08) та інших актів трудового законодавства, що не можуть змінюватися сторонами у договорі, а відповідальність виконавця послуг (підрядника) у цивільно-правових відносинах визначається сторонами у договорі або чинним законодавством України, зокрема нормами ЦК України (435-15) .

(Ухвала ВССУ від 02 грудня 2015 року в справі № 6-30147св15).

17. Згідно з ч. 1 ст. 5 Закону України "Про підвищення престижності шахтарської праці" шахтарі, що мають стаж підземної роботи не менш як 3 роки, діти, батьки яких мають стаж підземної роботи не менш як 15 років, діти шахтарів, які загинули внаслідок нещасного випадку на виробництві, шахтарів-інвалідів I та II групи зараховуються поза конкурсом за особистим вибором спеціальності до державних і комунальних вищих та професійно-технічних навчальних закладів України для навчання за рахунок коштів державного і місцевих бюджетів з наданням місць у гуртожитках на час навчання та гарантованою виплатою за рахунок коштів державного бюджету стипендії в розмірі прожиткового мінімуму, встановленого законом для працездатних осіб.

Зазначеним Законом держава гарантує право на отримання стипендії в розмірі прожиткового мінімуму, встановленого законом для працездатних осіб.

Відмовляючи в задоволенні позову про стягнення недонарахованої та невиплаченої стипендії, суди не навели обґрунтованих правових висновків того, чому визначили, що право на таку стипендію мають лише ті студенти, які зараховувались на навчання поза конкурсом за особистим вибором спеціальності, оскільки закон це передбачає, проте це не є умовою для отримання пільгової стипендії. Зазначені положення закону не є взаємовиключними, і закон і не вимагає обов'язкової сукупності умов для отримання пільгової стипендії.

(Ухвала ВССУ від 28 жовтня 2015 року в справі № 6-26868св15).

VІ. Житлове право

1.Відповідно до ст. 65-1 ЖК УРСР наймачі жилих приміщень у будинках державного чи громадського житлового фонду можуть за згодою всіх повнолітніх членів сім'ї, які проживають разом з ними, придбати займані ними приміщення у власність на підставах, передбачених чинним законодавством.

На час укладення договору купівлі-продажу квартири таким законодавством, що передбачало можливість придбання займаних жилих приміщень у власність, був Закон України "Про приватизацію державного житлового фонду" (2482-12) .

Цим Законом не було встановлено, що право власності наймачем жилого приміщення у будинку державного чи громадського житлового фонду на це приміщення могло набуватись за договором купівлі-продажу.

Положення про продаж громадянам у власність квартир у будинках державного і громадського житлового фонду, їх утримання і ремонт, затверджене постановою Ради Міністрів УРСР і Української республіканської ради професійних спілок від 19 травня 1989 року № 142 (142-89-п) , яким було передбачено продаж квартир державного і громадського фонду, на час укладення оспорюваного договору втратило чинність.

Наведені обставини, в разі їх доведеності, могли бути підставою для визнання оспорюваного договору купівлі-продажу квартири недійсним відповідно до ст. 48 ЦК УРСР.

(Ухвала ВССУ від 02 вересня 2015 року в справі № 6-9882св15).

2. Відповідно до ст. 256 ЦК України позовна давність - це строк, у межах якого особа може звернутися до суду з вимогою про захист свого цивільного права або інтересу.

Згідно з ч. 1 ст. 32 Закону України "Про житлово-комунальні послуги" плата за житлово-комунальні послуги нараховується щомісячно відповідно до умов договору в порядку, визначеному Кабінетом Міністрів України.

За умовами укладеного з відповідачем договору розрахунковий період оплати послуг - один календарний місяць. Термін внесення платежів - не пізніше 10 числа наступного місяця.

Враховуючи те, що виконання грошового зобов'язання відповідачем визначено щомісячними платежами, право позивача як виконавця послуг вважається порушеним з моменту недотримання споживачем строку погашення кожного чергового платежу, а отже, і початок перебігу позовної давності за кожний черговий платіж починається з моменту порушення строку його погашення.

(Ухвала ВССУ від 09 грудня 2015 року в справі № 6-9022св15).

3. Відповідно до ст. 116 ЖК УРСР виселення члена сім'ї наймача (власника) будинку та інших осіб, які проживають разом з ним, можливе в тому випадку, коли вони систематично руйнують чи псують жиле приміщення, або використовують його не за призначенням, або систематично порушують правила співжиття та роблять неможливим для інших проживання з ними в одному будинку, а заходи запобігання і громадського впливу виявились безрезультатними.

При вирішенні справ про виселення на підставі ст. 116 ЖК УРСР мають враховуватися порушення правил співжиття у сфері даних житлових відносин, а не такі правопорушення, що допущені відповідачем в іншому місці й не мають відношення до користування сторонами жилим приміщенням.

(Ухвала ВССУвід 09 вересня 2015 року в справі № 6-16348св15).

4. Відповідно до ч. 3 ст. 116 ЖК УРСР осіб, які самоправно зайняли жиле приміщення, виселяють без надання їм іншого жилого приміщення.

Відповідно до ст. 157 ЖК УРСР членів сім'ї власника жилого будинку (квартири) може бути виселено лише у випадках, які передбачені ч. 1 ст. 116 ЖК УРСР.

Відповідач, який є батьком неповнолітнього сина, належить до членів сім'ї неповнолітнього власника квартири, і його виселення як члена сім'ї на підставі ч. 3 ст. 116 ЖК УРСР законодавством не передбачено.

(Ухвала ВССУвід 01 липня 2015 року в справі № 6-14337св15).

5. Відповідно до ст. 127 ЖК УРСР для проживання робітників, службовців, студентів, учнів, а також інших громадян у період роботи або навчання можуть використовуватись гуртожитки. Під гуртожитки надаються спеціально споруджені або переобладнані для цієї мети жилі будинки.

Примірним положенням про гуртожитки, затвердженим постановою Ради Міністрів УРСР від 03 червня 1986 року № 208 (208-86-п) , визначено права, обов'язки мешканців гуртожитку. Встановлено особливості житлових прав мешканців гуртожитку, які певним чином обмежені порівняно з правами наймачів, встановленими статтями 61, 64, 65, 117 глави 2 розділу 3 ЖК УРСР (5464-10) щодо користування жилими приміщеннями у будинках державного і громадського житлового фонду.

Положеннями чинного законодавства не передбачено права осіб, які займають в гуртожитку ліжко-місце, звертатися до суду з вимогами щодо житлових прав інших мешканців гуртожитку, оскільки таким правом наділений власник гуртожитку або уповноважений ним орган у межах своєї компетенції.

(Ухвала ВССУ від 03 червня 2015 року в справі № 6-48365св14).

6. Згідно з п. 7 ч. 3 ст. 71 ЖК УРСР (в редакції від 01 січня 1993 року) жиле приміщення зберігалося за тимчасово відсутнім наймачем або членами його сім'ї понад шість місяців у випадках, зокрема, взяття під варту - протягом усього часу перебування під слідством і судом. Право користування жилим приміщенням зберігається за відсутнім наймачем протягом шести місяців із дня закінчення вказаного строку.

Тобто в редакції ЖК УРСР (5464-10) від 01 січня 1993 року після закінчення шести місяців від дня вступу вироку суду в законну силу право користування жилим приміщенням за засудженим наймачем або членами його сім'ї не зберігалося.

Таким чином, суди дійшли обґрунтованого висновку про те, що рішення органу приватизації про передачу у спільну часткову власність квартири відповідало вимогам законодавства, що було чинним на момент виникнення спірних правовідносин, оскільки під час приватизації квартири 16 грудня 1998 року позивач втратив право користування вказаною квартирою.

(Ухвала ВССУ від 22 квітня 2015 року в справі № 6-542св15).

7. Відповідно до п. 1 ч. 1 ст. 3 КАС України справа адміністративної юрисдикції - переданий на вирішення адміністративного суду публічно-правовий спір, у якому хоча б однією зі сторін є орган виконавчої влади, орган місцевого самоврядування, їхня посадова чи службова особа або інший суб'єкт, який здійснює владні управлінські функції на основі законодавства, в тому числі на виконання делегованих повноважень.

Однак, як убачається з матеріалів справи, спір, що виник, стосується захисту прав, які виникають із житлових відносин. Позивач обґрунтовувала вимоги тим, що на підставі ордера вона проживає у кімнаті в гуртожитку, яку вона позбавлена можливості приватизувати, оскільки публічне акціонерне товариство не передає, а міська рада не приймає будівлю гуртожитку в комунальну власність, у зв'язку з чим просила покласти на публічне акціонерне товариство обов'язок передати гуртожиток, а на міську раду - прийняти його.

Виходячи з підстав і предмета позову, такі спори відповідно до ч. 1 ст. 15 ЦПК України підлягають розгляду в порядку цивільного судочинства.

(Ухвала ВССУ від 02 грудня 2015 року в справі № 6-28194св15).

VІІ. Сімейне право

1. Згідно з положеннями частин 1, 2 ст. 21 СК України шлюбом є сімейний союз жінки та чоловіка, зареєстрований у державному органі реєстрації актів цивільного стану. Проживання однією сім'єю жінки та чоловіка без шлюбу не є підставою для виникнення у них прав та обов'язків подружжя.

Відповідно до ч. 1 ст. 36 цього Кодексу шлюб є підставою для виникнення прав та обов'язків подружжя.

Разом з тим згідно зі ст. 74 СК України, якщо жінка та чоловік проживають однією сім'єю, але не перебувають у шлюбі між собою або в будь-якому іншому шлюбі, майно, набуте ними за час спільного проживання, належить їм на праві спільної сумісної власності, якщо інше не встановлено письмовим договором між ними. На майно, що є об'єктом права спільної сумісної власності жінки та чоловіка, які не перебувають у шлюбі між собою або в будь-якому іншому шлюбі, поширюються положення глави 8 цього Кодексу (2947-14) .

Тобто при застосуванні ст. 74 СК України слід виходити з того, що вказана норма поширюється на випадки, коли чоловік і жінка не перебувають у будь-якому іншому шлюбі та між ними склалися усталені відносини, що притаманні подружжю.

При визначенні осіб як таких, що перебувають у фактичних шлюбних відносинах, для вирішення майнового спору на підставі ст. 74 СК України суд повинен встановити факт проживання однією сім'єю чоловіка та жінки без шлюбу в період, протягом якого було придбане спірне майно.

(Ухвала ВССУ від 05 серпня 2015 року в справі № 6-5626св15).

2. Визнаючи спірний будинок та земельну ділянку об'єктом спільної сумісної власності не лише позивача та відповідачки (які проживали однією сім'єю без реєстрації шлюбу), а також і матері позивача та визнаючи за нею право власності на 1/3 частини вказаного нерухомого майна, суди на підставі ч. 4 ст. 368 ЦК України виходили з того, що майно було придбане в результаті спільної праці і за спільні грошові кошти членів сім'ї.

Однак у цьому випадку посилання на ч. 4 ст. 368 ЦК України можливе лише тоді, коли матір'ю позивача буде доведено, що вона є членом сім'ї відповідачки.

За змістом ч. 4 ст. 368 ЦК України для набуття членами сім'ї права спільної сумісної власності на певне майно необхідна сукупність двох передумов: майно, набуте в результаті спільної праці; майно, набуте за спільні кошти.

Матеріали справи не містять доказів того, що мати позивача є членом сім'ї відповідачки, і, як наслідок, матір'ю позивача не доведено, що спірне майно набуте в результаті спільної праці та за спільні кошти.

(Ухвала ВССУ від 04 лютого 2015 року в справі № 6-33490св14).

3. Установивши, що відповідачі є подружжям, а договір позики укладено одним з подружжя в інтересах сім'ї (придбання квартири, яка визнана спільним сумісним майном подружжя), отже, договір позики створює обов'язки для другого з подружжя, позов подано до подружжя про стягнення заборгованості у солідарному порядку, суд дійшов обґрунтованого висновку про те, що в такому випадку обов'язок відповідачів з повернення указаних коштів буде солідарним.

У солідарному порядку також стягується пеня (неустойка) за договором позики.

(Ухвала ВССУ від 23 грудня 2015 року в справі № 6-5265св15).

4. Заяви про встановлення фактів батьківства чи визнання батьківства розглядаються судом, якщо у свідоцтві про народження певна особа не вказана батьком дитини, коли відповідно до ч. 2 ст. 55 КпШС України запис про батька дитини проведено за вказівкою матері, яка не перебувала у шлюбі, або ж такий запис зовсім відсутній, і можуть бути подані матір'ю, опікуном чи піклувальником дитини чи самою дитиною після досягнення повноліття.

Таким чином, закон розрізняє порядок визначення походження дитини від батька шляхом визнання батьківства - про що позов заявляється до особи, яка вважається батьком дитини, та шляхом встановлення факту батьківства у разі смерті особи, яку заявник вважає батьком дитини.

Тобто в разі смерті особи, яку заявник вважає батьком дитини, належним способом захисту може бути лише встановлення факту батьківства.

(Ухвала ВССУ від 16 грудня 2015 року в справі № 6-24384св15).

5. За ч. 2 ст. 4 Закону України "Про порядок виїзду з України і в'їзду в Україну громадян України"за відсутності згоди одного з батьків виїзд неповнолітнього громадянина України за кордон може бути дозволено на підставі рішення суду.

Дозвіл на виїзд неповнолітньої дитини за межі України без згоди та супроводу батька на підставі наведених нормативних положень є разовим, тобто таким, що надається судом на конкретно визначену поїздку із конкретно визначеним періодом перебування за кордоном.

(Ухвала ВССУ від 05 листопада 2015 року в справі № 6-4466св15 (rs53361801) ).

6. Статтею 313 ЦК України визначено, що фізична особа, яка не досягла шістнадцяти років, має право на виїзд за межі України лише за згодою батьків (усиновлювачів), опікунів і в їхньому супроводі чи у супроводі осіб, які уповноважені ними.

За відсутності згоди одного з батьків виїзд неповнолітнього громадянина України за кордон може бути дозволено на підставі рішення суду.

Таким чином, чинним законодавством не встановлено обмеження щодо виїзду неповнолітньої дитини за кордон, а лише визначено певний порядок її виїзду за кордон за згодою батьків або з дозволу суду за відсутності згоди одного з батьків.

Надання судом дозволу на майбутнє на виїзд дитини за кордон без згоди одного з батьків без визначення при цьому конкретного часу та місця перебування суперечить положенням чинного законодавства.

(Ухвала ВССУ від 09 липня 2015 року в справі № 6-7961св15).

7. Згідно з ч. 2 ст. 4 Закону України "Про порядок виїзду з України і в'їзду в Україну громадян України" за відсутності згоди одного з батьків виїзд неповнолітнього громадянина України за кордон може бути дозволено на підставі рішення суду.

Задовольняючи позов про надання дозволу позивачці на виїзд до Болгарії, Туреччини, Єгипту, Польщі, Греції, Італії, Угорщини, Іспанії, Великобританії, Австрії, Чехії, Словаччини, Словенії, Хорватії, Чорногорії, Румунії, Франції, Німеччини, Бельгії, Нідерландів, Португалії, Кіпру з 1 травня 2015 року до 31 грудня 2015 року неповнолітнього сина без згоди та супроводу батька, суд не визначився з правовою підставою надання дозволу на виїзд дитини без згоди батька, не зазначив конкретної країни, до якої дозволяється виїзд дитини без згоди батька; не врахував визначеної ст. 4 Закону України "Про порядок виїзду з України і в'їзду в Україну громадян України" можливості ухвалення судом рішення на разовий виїзд без згоди батька, не позбавленого батьківських прав, і те, що надання за рішенням суду дозволу на майбутнє на постійні виїзди дитини за кордон без згоди батька суперечить положенням статей 141, 153, 157 СК України, які визначають рівність прав та обов'язків батьків стосовно виховання дитини, чим фактично позбавив батька дитини можливості брати участь у її вихованні та можливості спілкування з нею.

(Ухвала ВССУ від 18 листопада 2015 року в справі № 6-20930св15).

8. Згідно з ч. 2 ст. 197 СК України за позовом платника аліментів суд може повністю або частково звільнити його від сплати заборгованості за аліментами, якщо вона виникла у зв'язку з його тяжкою хворобою або іншою обставиною, що має істотне значення.

Можливість звільнення від сплати заборгованості за аліментами, яка утворилася до 1 січня 2004 року, була передбачена ст. 94 КпШС України.

Зазначеною статтею були передбачені інші обставини, ніж зазначені у ст. 197 СК України, за наявності яких особа, яка сплачує аліменти, могла бути звільнена судом від сплати заборгованості по них

Однак сама по собі та обставина, що відповідачу не було відомо про знаходження на виконанні виконавчого листа про стягнення з нього аліментів, не може безумовно свідчити, що така обставина є істотною, вона впливає на те, чи є вина платника аліментів у їх несвоєчасній сплаті.

(Ухвала ВССУ від 11 листопада 2015 року в справі № 6-18841св15).

VІІІ. Зобов'язання, що виникають внаслідок завдання шкоди

1. Згідно зі ст. 1166 ЦК України майнова шкода, завдана майну фізичної особи, відшкодовується в повному обсязі особою, яка її завдала. Той, хто заподіяв шкоду, звільняється від її відшкодування, якщо доведе, що шкоду заподіяно не з його вини.

Таким чином, цивільне законодавство в деліктних зобов'язаннях передбачає презумпцію вини. Якщо в процесі розгляду справи зазначена презумпція не спростована, вона є юридичною підставою для висновку про наявність вини заподіювача шкоди.

З огляду на наведене та з урахуванням визначених цивільним процесуальним законом принципів змагальності й диспозитивності цивільного процесу саме на відповідача покладено обов'язок доведення відсутності його вини в завданні шкоди позивачу.

(Ухвала ВССУ від 09 вересня 2015 року в справі № 6-21351св15).

2. Відповідно до п. 1 ч. 1 ст. 17 КАС України компетенція адміністративних судів поширюється на спори фізичних чи юридичних осіб із суб'єктами владних повноважень щодо оскарження його рішень (нормативно-правових актів чи правових актів індивідуальної дії), дій чи бездіяльності.

Із позовних вимог щодо визнання незаконними дій суб'єкта владних повноважень - прокуратури щодо відмови у винесенні постанови про відшкодування шкоди, завданої внаслідок незаконних дій правоохоронних органів, та зобов'язання прокуратури прийняти відповідне рішення вбачається, що спір має публічно-правовий характер, а отже, підлягає розгляду за правилами, встановленими КАС України (2747-15) .

(Ухвала ВССУ від 03 червня 2015 року в справі № 6-48075св14).

3. Статтями 1, 2 Закону України "Про порядок відшкодування шкоди, завданої громадянинові незаконними діями органів дізнання, досудового слідства, прокуратури і суду" визначено вичерпні переліки підстав для відшкодування шкоди та випадків, за яких виникає право на відшкодування такої шкоди, до яких, зокрема, входить незаконне застосування адміністративного арешту чи виправних робіт, незаконна конфіскація майна, незаконне накладення штрафу.

Згідно зі ст. 5 Закону України "Про міліцію" працівники органів міліції несуть матеріальну відповідальність за шкоду, завдану незаконними діями або бездіяльністю в межах, встановлених законом.

Зі змісту позовних вимог вбачається, що позивач обґрунтував свої вимоги двома підставами: незаконне притягнення до адміністративної відповідальності, за яке настає відповідальність згідно із Законом України "Про порядок відшкодування шкоди, завданої громадянинові незаконними діями органів дізнання, досудового слідства, прокуратури і суду"; неправомірні дії працівника міліції, у результаті чого позивачеві завдано тілесні ушкодження, за що несе відповідальність орган міліції, у якому працював винний.

Із системного аналізу зазначених норм матеріального законодавства вбачається, що відшкодуванню за рахунок коштів Державного бюджету України згідно із Законом України "Про порядок відшкодування шкоди, завданої громадянинові незаконними діями органів дізнання, досудового слідства, прокуратури і суду" (266/94-ВР) підлягає шкода, завдана незаконним притягненням до адміністративної відповідальності, а шкода, завдана працівником міліції, який перевищив свої службові обов'язки, відшкодовується на загальних підставах, передбачених ЦК України (435-15) .

(Ухвала ВССУ від 08 липня 2015 року в справі № 6-14272св15).

4. Дія Закону України "Про порядок відшкодування шкоди, завданої громадянинові незаконними діями органів, що здійснюють оперативно-розшукову діяльність, органів досудового розслідування, прокуратури і суду" (266/94-ВР) не поширюється на вимоги позивача, визнаного потерпілим у кримінальному провадженні.

(Ухвала ВССУ від 02 грудня 2015 року в справі № 6-16602св15).

5. Кожна особа, яка придбала квиток на проїзд у морському, залізничному, приміському або міжміському транспорті, вважається застрахованою, підтвердженням чого є квиток або страховий поліс на окремому бланку.

Між сторонами виникли зобов'язання перевезення, що врегульовані відповідними нормами законодавства, зокрема, статтями 910, 927, 928 ЦК України, законами України "Про транспорт" (232/94-ВР) та "Про автомобільний транспорт" (2344-14) , які не містять умов, за яких перевізник має відшкодовувати моральну шкоду його пасажиру - користувачу послуги з перевезення автомобільним транспортом.

Законодавством, яке регулює страхові відносини, виплата моральної шкоди особі, яка отримала травму внаслідок нещасного випадку на транспорті, не передбачена.

(Ухвала ВССУ від 16 грудня 2015 року в справі № 6-29899св15).

6. Згідно зі ст. 40 Закону України "Про загальнообов'язкове державне соціальне страхування від нещасного випадку на виробництві та професійного захворювання, які спричинили втрату працездатності" суми, одержані в рахунок страхових виплат потерпілим або особою, яка має право на ці виплати, можуть бути утримані Фондом соціального страхування від нещасних випадків, якщо рішення про їх виплату прийнято на підставі підроблених документів або подано свідомо неправдиві відомості, а також якщо допущено помилку, яка впливає на суму страхових виплат.

(Ухвала ВССУ від 08 липня 2015 року в справі № 6-13997св15).

7. Відповідно до ч. 1 ст. 1172 ЦК України юридична або фізична особа відшкодовує шкоду, завдану їхнім працівником під час виконання ним своїх трудових (службових ) обов'язків.

(Ухвала ВССУ від 02 грудня 2015 року в справі № 6-30147св15).

ІХ. Спадкове право

1. На спадковий договір, як і на будь-який інший правочин, поширюються загальні вимоги щодо його дійсності, додержання яких є необхідною умовою його чинності.

Відповідно до ст. 229 ЦК України, якщо особа, яка вчинила правочин, помилилася щодо обставин, які мають істотне значення, такий правочин може бути визнано судом недійсним. Істотне значення має помилка щодо природи правочину, прав та обов'язків сторін, таких властивостей і якостей речі, які значно знижують її цінність або можливість використання за цільовим призначенням. Помилка щодо мотивів правочину не має істотного значення, крім випадків, установлених законом.

Отже, предметом доказування у цьому випадку має бути наявність помилки позивача в розумінні правочину, його наслідків, прав і обов'язків сторін, які існують на момент вчинення правочину.

Задовольняючи позовні вимоги в частині визнання спадкового договору частково недійсним, поза увагою судів залишився той факт, що позивач вчинив ряд юридично значимих дій, які передують укладенню спадкового договору та свідчать про його намір укласти саме спадковий договір, а не заповіт.

(Ухвала ВССУ від 10 червня 2015 року в справі № 6-6784св15 (rs45186495) ).

2. За правилами ст. 392 ЦК України позов про визнання права власності може бути пред'явлено, по-перше, якщо особа є власником майна, але її право оспорюється або не визнається, по-друге, якщо особа втратила документ, який засвідчує її право власності.

Визнаючи за позивачем право власності на 1/2 частини спірного будинку на підставі ст. 392 ЦК України, поза увагою суду залишилося те, що предметом цього спору є спадщина, яка відкрилась після смерті 05 липня 1995 року спадкодавця, а отже, правовідносини сторін урегульовані ЦК УРСР (1540-06) 1963 року.

(Ухвала ВССУ від 20 травня 2015 року в справі № 6-8835св15 (rs44378506) ).

3. Відповідно до ч. 5 ст. 1224 ЦК України за рішенням суду особа може бути усунена від права на спадкування за законом, якщо буде встановлено, що вона ухилялася від надання допомоги спадкодавцеві, який через похилий вік, тяжку хворобу або каліцтво був у безпорадному стані.

Ухилення особи від надання допомоги спадкодавцеві, який потребував допомоги, полягає в її умисних діях чи бездіяльності, спрямованих на уникнення від обов'язку забезпечити підтримку та допомогу спадкодавцю, тобто ухилення, пов'язане з винною поведінкою особи, яка усвідомлювала свій обов'язок, мала можливість його виконувати, але не вчиняла необхідних дій. Отже, ухилення характеризується умисною формою вини.

(Ухвала ВССУ від 09 вересня 2015 року в справі № 6-7893св15).

4. Згідно з ч. 3 ст. 1272 ЦК України за позовом спадкоємця, який пропустив строк для прийняття спадщини з поважної причини, суд може визначити йому додатковий строк, достатній для подання ним заяви про прийняття спадщини.

При визначенні особі додаткового строку для подання заяви про прийняття спадщини необхідно виходити з того, що поважними є причини, пов'язані з об'єктивними, непереборними, істотними труднощами для спадкоємця на вчинення цих дій. Перебування позивача у період з 08 серпня 2011 року по 31 січня 2012 року на роботі в м. Києві в робочі дні з двома вихідними, субота і неділя, коли нотаріальні контори не працюють, не є поважною причиною, що унеможливлювала чи в інший спосіб перешкоджала їй здійснити своє право, передбачене ст. 1269 ЦК України.

Крім того, обставини, на які посилалась позивач як на обґрунтування своїх вимог, не перешкоджали останній звернутися до нотаріальної контори із заявою про прийняття спадщини за місцем її роботи з наступним надісланням такої заяви поштою до нотаріальної контори за місцем відкриття спадщини, що передбачено Інструкцією про порядок вчинення нотаріальних дій нотаріусами Україні, затвердженою наказом Міністерства юстиції України від 03 березня 2004 року № 20/5 (z0283-04) , чинною на момент відкриття спадщини.

(Ухвала ВССУ від 27 травня 2015 року в справі № 6-2029св15).

5. Частиною 1 ст. 1297 ЦК України встановлено обов'язок спадкоємця звернутися до нотаріуса за видачею свідоцтва про право на спадщину на нерухоме майно.

Свідоцтво про право на спадщину видається за письмовою заявою спадкоємців, які прийняли спадщину в порядку, встановленому цивільним законодавством.

Отже, за наявності умов у спадкоємця для одержання в нотаріальній конторі свідоцтва про право на спадщину позовні вимоги про визнання права на спадщину задоволенню не підлягають. Особа може звернутися до суду за правилами позовного провадження в разі порушення, невизнання або оспорювання її прав, свобод чи інтересів, зокрема в разі відмови нотаріуса в оформленні права на спадщину.

(Ухвала ВССУ від 22 липня 2015 року в справі № 6-1264св15).

6. У разі коли спадкодавець звернувся до органу приватизації з відповідною заявою і мав право на безоплатне отримання квартири, а в приватизації йому не могло бути відмовлено, то на спірну квартиру відкривається спадщина (ч. 5 п. 13 постанови Пленуму Верховного Суду України від 22 грудня 1995 року "Про судову практику у справах за позовами про захист права приватної власності" (v0020700-95) ).

Проте в цьому випадку приватизація була визнана недійсною у зв'язку з порушенням житлових прав іншої особи, що встановлено рішенням суду, яке набрало законної сили, а тому висновки суду щодо набуття права власності спадкодавця на спірну квартиру в порядку приватизації не можна вважати правильними.

(Ухвала ВССУ від 01 квітня 2015 року в справі № 6-4448св15).

X. Справи окремого провадження

1. Заяви про встановлення фактів батьківства чи визнання батьківства розглядаються судом, якщо у свідоцтві про народження певна особа не вказана батьком дитини, коли відповідно до ч. 2 ст. 55 КпШС України запис про батька дитини проведено за вказівкою матері, яка не перебувала у шлюбі, або ж такий запис зовсім відсутній, і можуть бути подані матір'ю, опікуном чи піклувальником дитини чи самою дитиною після досягнення повноліття.

(Ухвала ВССУ від 16 грудня 2015 року в справі № 6-24384св15).

2. Порядок розкриття банківської таємниці визначений ст. 62 Закону України "Про банки і банківську діяльність", відповідно до пунктів 1, 2 ч. 1 якої інформація щодо юридичних та фізичних осіб, яка містить банківську таємницю, розкривається банками на письмовий запит або з письмового дозволу відповідної юридичної чи фізичної особи; за рішенням суду.

У разі, якщо підставою звернення до суду, зокрема, органу державної податкової служби із заявою про розкриття банківської таємниці, є дії порушника податкового законодавства і стосовно таких дій для цих органів відповідними спеціальними законами передбачений спосіб реагування, то суд не має підстав для задоволення заяви. Винятком є обґрунтовані посилання заявника на неможливість вчинення ним дій відповідно до способів реагування, передбачених зазначеними законами. Зокрема, це можуть бути обґрунтовані посилання з поданням відповідних доказів про те, що особа, щодо якої вимагається розкриття банківської таємниці, не знаходиться за місцем своєї реєстрації; підтверджена неможливість вручення повідомлення з копією наказу про проведення документальної перевірки тощо.

(Ухвала ВССУ від 13 травня 2015 року в справі № 6-3081св15).

3. Статтею 62 Закону України "Про банки і банківську діяльність" визначений порядок розкриття банківської таємниці, відповідно до ч. 1 якої інформація щодо юридичних та фізичних осіб, яка містить банківську таємницю, розкривається банками, зокрема: за рішенням суду (п. 2 ч. 1 ст. 62 Закону).

З аналізу зазначеної правової норми випливає, що на вимогу відповідних уповноважених державних органів банк вправі надати інформацію, яка містить банківську таємницю, у межах і обсягах, визначених цим та іншими законами, тобто банки надають обмежену законом інформацію.

Підставами необхідності розкриття банківської таємниці ОДПІ зазначила відсутність підприємства за податковою адресою, що унеможливило проведення позапланової документальної виїзної перевірки підприємства, тобто здійснення податковим органом своїх повноважень, передбачених п.п. 20.1.4 п. 20.1 ст. 20 ПК України, з проведення контрольно-перевірочних заходів для встановлення відсутності або наявності порушень податкового законодавства при складанні податкової звітності та декларуванні до сплати в бюджет податків і зборів, оперативного виявлення порушень податкового законодавства, запобігання ухиленню від оподаткування та здійснення ефективного контролю за сплатою податків товариством з обмеженою відповідальністю.

Отже, суд апеляційної інстанції не спростував доводів заявника щодо необхідності розкриття інформації, що містить банківську таємницю, не з'ясував усіх обставин у справі, не дослідив доказів та не дав їм оцінки.

(Ухвала ВССУ від 03 червня 2015 року в справі № 6-9169св15).

XI. Застосування норм процесуального права

1. З аналізу статей 26, 27 Закону України "Про адвокатуру та адвокатську діяльність" вбачається, що документами, які підтверджують повноваження адвоката на надання правової допомоги, може бути ордер та/або договір про надання правової допомоги між адвокатом та його клієнтом. У будь-якому іншому випадку фізична особа, яка надає правову допомогу іншій фізичній особі, не може вважатись адвокатом.

З матеріалів справи встановлено, що представник відповідача представляв інтереси відповідача як фізична особа, яка діє на підставі довіреності в розумінні ч. 1 ст. 42 ЦПК України. Крім того, в матеріалах справи відсутні будь-які докази щодо статусу представника як адвоката відповідача.

Ураховуючи викладене, у суду не було передбачених законом підстав для постановлення окремих ухвал стосовно представника відповідача на підставі Закону України "Про адвокатуру та адвокатську діяльність" (5076-17) .

(Ухвала ВССУ від 08 липня 2015 року в справі № 6-1508св15).

2. Нормами розділу VII ЦПК (1618-15) України, Законом України "Про судовий збір" (3674-17) не передбачено необхідності сплати судового збору за подання скарги на рішення, дії або бездіяльність державного виконавця чи іншої посадової особи державної виконавчої служби, отже, за подання такої скарги судовий збір не сплачується.

(Ухвала ВССУ від 25 листопада 2015 року в справі № 6-23356св15).

3. Відповідно до п. 1 ч. 1 ст. 3 КАС України справа адміністративної юрисдикції - переданий на вирішення адміністративного суду публічно-правовий спір, у якому хоча б однією зі сторін є орган виконавчої влади, орган місцевого самоврядування, їхня посадова чи службова особа або інший суб'єкт, який здійснює владні управлінські функції на основі законодавства, в тому числі на виконання делегованих повноважень.

(Ухвала ВССУ від 02 грудня 2015 року в справі № 6-28194св15).

4.Згідно зі ст. 15 ЦПК України суди розглядають у порядку цивільного судочинства справи про захист порушених, невизнаних або оспорюваних прав, свобод чи інтересів, що виникають із цивільних, житлових, земельних, сімейних, трудових відносин, а також з інших правовідносин, крім випадків, коли розгляд таких справ проводиться за правилами іншого судочинства.

Позовні вимоги зводяться фактично до оскарження неправомірних дій селищної ради як суб'єкта владних повноважень, а саме відмови у погодженні технічної документації на земельні ділянки, та зобов'язання погодити вказану документацію.

З урахуванням суті спору та п. 7 ч. 1 ст. 3, ст. 17 КАС України вирішення спору, що виник між сторонами, належить до адміністративної юрисдикції, а тому зазначена справа підлягає вирішенню в порядку адміністративного, а не цивільного судочинства.

(Ухвала ВССУ від 03 червня 2015 року в справі № 6-4343св15).

5. У положеннях спеціальної матеріально-правової норми, що міститься в ч. 1 ст. 376 ЦК України, поняття самочинного будівництва визначено через сукупність його основних ознак, які виступають умовами або підставами, за наявності яких об'єкт нерухомості може бути визначений самочинним, а саме, якщо: 1) він збудований або будується на земельній ділянці, що не була відведена в установленому порядку для цієї мети; 2) об'єкт нерухомості збудовано без належного дозволу чи належно затвердженого проекту; 3) об'єкт нерухомості збудований з істотними порушеннями будівельних норм і правил.

Зазначені положення узгоджуються з нормами статей 3, 15, 16 ЦК України та ст. 3 ЦПК України.

(Ухвала ВССУ від 03 червня 2015 року в справі № 6-127св15).

6. Відповідно до п. 1 ч. 1 ст. 17 КАС України компетенція адміністративних судів поширюється на спори фізичних чи юридичних осіб із суб'єктами владних повноважень щодо оскарження його рішень (нормативно-правових актів чи правових актів індивідуальної дії), дій чи бездіяльності.

(Ухвала ВССУ від 03 червня 2015 року в справі № 6-48075св14).

7. Статтею 12 ГПК України встановлена підвідомчість господарським судам справ у спорах, що виникають при укладенні, зміні, розірванні і виконанні господарських договорів.

У справі, яка переглядається, предметом спору є різні самостійні договори - кредитний договір, за яким фізична особа отримала кредитні кошти, та іпотечний договір, згідно з умовами якого товариство з додатковою відповідальністю передало в іпотеку банку нежитлові приміщення.

При цьому первісний позов про стягнення заборгованості за кредитним договором шляхом звернення стягнення на предмет іпотеки пред'явлено банком, який є юридичною особою, до юридичної особи - іпотекодавця, а зустрічний позов про визнання такими, що припинились, правовідносин за іпотечним договором також пред'явлено іпотекодавцем - юридичною особою до банку - юридичної особи, разом з тим ані банк, ані іпотекодавець позовні вимоги до фізичної особи - боржника не пред'являли.

Отже, такий позов підлягає розгляду в порядку господарського судочинства.

(Ухвала ВССУ від 16 грудня 2015 року в справі № 6-23107св15).

8. Згідно з п. 7 Прикінцевих та перехідних положень Закону України "Про відновлення платоспроможності боржника або визнання його банкрутом" (2343-12) ст. 12 ГПК України доповнено п. 7, відповідно до якого до підвідомчості господарських судів віднесено справи у спорах, зокрема про стягнення заробітної плати з боржника, стосовно якого порушено справу про банкрутство (як і поновлення на роботі посадових і службових осіб боржника).

(Ухвала ВССУ від 12 серпня 2015 року в справі № 6-12680св15).

9. Згідно зі ст. 396 ЦК України особа, яка має речове право на чуже майно, має право на захист цього права, у тому числі і від власника майна, відповідно до положень глави 29 цього Кодексу (435-15) .

Разом з тим порядок і спосіб оскарження процесуальних рішень, дій чи бездіяльності слідчого в межах кримінальної справи (кримінального провадження) визначені нормами КПК України (4651-17) та віднесені до провадження у кримінальних справах (кримінального провадження).

Банк заявив вимоги щодо звільнення предмета іпотеки з-під арешту, накладеного постановою слідчого прокуратури в межах кримінальної справи, а тому справа не підлягає вирішенню в порядку цивільного судочинства.

(Ухвала ВССУ від 15 квітня 2015 року в справі № 6-41195св14).

10. У тому випадку, коли власник іпотечного майна змінився до ухвалення рішення у справі, суд першої інстанції повинен вирішити питання про залучення у справі належного відповідача чи співвідповідача відповідно до вимог ст. 33 ЦПК України, оскільки іпотека є чинною і для нового власника, який несе всі обов'язки за іпотечним договором.

(Ухвала ВССУ від 22 липня 2015 року в справі № 6-3877св15).

11. Частиною 4 ст. 25 ЦК України передбачено, що цивільна правоздатність фізичної особи припиняється у момент її смерті.

Згідно зі ст. 37 ЦПК України у разі смерті фізичної особи, припинення юридичної особи, заміни кредитора чи боржника у зобов'язанні, а також в інших випадках заміни особи у відносинах, щодо яких виник спір, суд залучає до участі у справі правонаступника відповідної сторони або третьої особи на будь-якій стадії цивільного процесу.

З урахуванням того, що відповідачка померла, суд дійшов висновку про закриття провадження у справі на підставі п. 6 ч. 1 ст. 205 ЦПК України, оскільки спірні правовідносини не допускають правонаступництва.

Зазначений висновок є неправильним, оскільки спірні правовідносини допускають правонаступництво.

Проте позов до суду пред'явлено до вже померлої особи, а положення ст. 37 ЦПК України стосуються випадків, коли необхідність вирішення питання процесуального правонаступництва виникає після пред'явлення позову.

Тобто, закриваючи провадження у справі, суд неправильно зазначив підставу для його закриття.

Оскільки чинним законодавством України не передбачено судового вирішення спору з особою, яка на час звернення до суду померла та правоздатність якої відповідно до вимог ч. 4 ст. 25 ЦК України припинено, то оскаржувані судові рішення підлягають скасуванню із закриттям провадження у справі з підстав, передбачених ч. 1 ст. 340, п. 1 ч. 1 ст. 205 ЦПК України.

(Ухвала ВССУ від 18 листопада 2015 року у справі № 6-20987св15).

12. За змістом ст. 175 ЦПК України мирова угода - це укладена сторонами з урахуванням інтересів усіх заінтересованих осіб, що беруть участь у справі, угода, яка затверджується судом лише після встановлення законності й обґрунтованості її умов, а також з'ясування думки усіх заінтересованих осіб щодо можливості її затвердження. При цьому мирова угода повинна стосуватись предмета позову.

Суди не врахували, що позивачем заявлені вимоги про повернення позики, тоді як вимоги про визнання права власності на нерухоме майно не заявлялися, тому мирова угода могла стосуватися лише грошових коштів. Умови мирової угоди мають безпосередньо стосуватися лише прав та обов'язків сторін та предмета спору, тобто матеріально-правової вимоги позивача до відповідача, стосовно якої він просить постановити судове рішення. Не може визнаватися судом мирова угода, умови якої не пов'язані зі спірними правовідносинами.

(Ухвала ВССУ від 09 грудня 2015 року в справі № 6-30290св15, ухвала ВССУ від 10 червня 2015 року в справі № 6-10418 св15).

13. За змістом ч. 4 ст. 61 ЦПК України тільки вирок у кримінальній справі, що набрав законної сили, обов'язковий для суду, що розглядає справу про цивільно-правові наслідки дій особи, стосовно якої ухвалено вирок, з питань, чи мали місце ці дії та чи вчинені вони цією особою.

Інші прийняті в рамках кримінальної справи постанови (постанова про звільнення від кримінальної відповідальності у зв'язку з амністією) оцінюються судом згідно з положеннями ст. 212 ЦПК України, тобто у сукупності та взаємозв'язку з іншими доказами.

(Ухвала ВССУ від 11 листопада 2015 року в справі № 6-23295св15).

14. У ч. 2 ст. 264 ЦК України визначено, що позовна давність переривається у разі пред'явлення особою позову до одного із кількох боржників, а також якщо предметом позову є лише частина вимоги, право на яку має позивач.

Судовий наказ відповідно до ч. 1 ст. 95 ЦПК України є особливою формою судового рішення про стягнення з боржника грошових коштів або витребування майна за заявою особи, якій належить право такої вимоги.

Подання особою заяви про видачу судового наказу в порядку, передбаченому розділом II ЦПК України (1618-15) , перериває позовну давність.

(Ухвала ВССУ від 23 вересня 2015 року в справі № 6-18668св15).

15. Задовольняючи частково позов, суди формально послалися на загальні зобов'язальні норми права та на загальні положення про договір (статті 526, 627 і 629 ЦК України), проте, порушуючи вимоги статей 212- 214, 315 ЦПК (1618-15) України, не спростували доводів відповідача та не встановили, які саме зобов'язання виникли між сторонами, який правочин ними укладено та які права й обов'язки випливають з цього договору з огляду на те, що договір про наміри, в якому немає волевиявлення сторін щодо надання йому сили попереднього договору, не вважається попереднім договором (ч. 4 ст. 635 ЦК України).

(Ухвала ВССУ від 18 листопада 2015 року в справі № 6-18229св15).

16. Відповідно до п. 2 ч. 1 ст. 205 ЦПК України суд своєю ухвалою закриває провадження у справі, якщо набрали законної сили рішення суду або ухвала суду, ухвалені або постановлені з приводу спору між тими самими сторонами, про той самий предмет і з тих самих підстав.

Скасовуючи рішення місцевого суду та закриваючи провадження у справі, апеляційний суд не звернув уваги на те, що виділ у натурі частки із спільного майна на підставі ст. 364 ЦК України і поділ майна на підставі ст. 367 ЦК України є різними способами захисту права власності.

(Ухвала ВССУ від 10 червня 2015 року в справі № 6-11808св15).

17. Суд першої інстанції, з висновком якого погодився й суд апеляційної інстанції, правильно застосувавши норми ч. 3 ст. 169, п. 3 ч. 1 ст. 207 ЦПК України, дійшов правильного висновку про те, що позивачка, будучи належним чином повідомленою, повторно не з'явилась до суду, що є підставою для залишення її позовної заяви без розгляду.

При цьому причини повторної неявки процесуального правового значення не мають, оскільки це положення закону (ч. 3 ст. 169 ЦПК України) спрямоване на дотримання розумних строків розгляду справи і недопущення зловживання своїми процесуальними правами та правами інших осіб, які з'являються до суду, а позивачка і не з'являється в судове засідання, і не використовує положення про процесуальне представництво в суді.

(Ухвала ВССУ від 31 серпня 2015 року в справі № 6-24063ск15).

18. Згідно з п. 5 ч. 1 ст. 207 ЦПК України суд постановляє ухвалу про залишення заяви без розгляду, якщо позивач подав заяву про залишення позову без розгляду.

Виходячи з ч. 3 ст. 89 ЦПК України, у разі залишення заяви без розгляду відповідач має право заявити вимоги про компенсацію здійснених ним витрат, пов'язаних з розглядом справи, внаслідок необґрунтованих дій позивача.

Стягуючи з позивачки на користь відповідача судові витрати, суди не врахували, що стягнення таких витрат можливе лише внаслідок необґрунтованих дій позивача.

При цьому ст. 11 ЦПК України визначено, що особа, яка бере участь у справі, розпоряджається своїми правами щодо предмета спору на власний розсуд, а положенням ст. 207 ЦПК України визначено право позивача на подання заяви про залишення позову без розгляду, тому такі його дії не можуть розцінюватися як необґрунтовані, що дають підстави для стягнення з позивача судових витрат.

(Ухвала ВССУ від 01 липня 2015 року в справі № 6-5090св15).

19. Відповідно до п. 4 ч. 1 ст. 201 ЦПК України суд зобов'язаний зупинити провадження у справі у разі неможливості розгляду цієї справи до вирішення іншої справи, що розглядається в порядку конституційного, цивільного, господарського, кримінального чи адміністративного судочинства.

Висновок судів про те, що є підстави для зупинення провадження у цій справі, помилковий, оскільки тісного, прямого матеріально-правового зв'язку цієї справи з кримінальним провадженням по обвинуваченню осіб у вчиненні злочинів, передбачених статтями 191, 366 КК України (2341-14) , немає, тому що у справі, яка розглядається, заявлені вимоги про визнання правочину нікчемним з підстав недотримання вимог щодо письмової форми договору.

Дійсність чи недійсність (нікчемність) правочину визначається виключно нормами цивільного законодавства, але не вироком суду.

Таким чином, при розгляді справ про визнання правочинів недійсними, суди залежно від предмета і підстав позову повинні застосовувати норми матеріального права, якими регулюються відповідні правовідносини, та на підставі цих норм вирішувати справи.

(Ухвала ВССУ від 02 грудня 2015 року в справі № 6-21267св15).

20. Статтею 402 ЦПК України визначено порядок відновлення втраченого судового провадження (розділ IX ЦПК України (1618-15) ). Отже, для апеляційного перегляду ухваленого у справі рішення по суті спору відновлення втраченого судового провадження є обов'язковим.

Відновлення втраченого судового провадження здійснюється місцевим судом незалежно від того, на якій стадії розгляду (в суді першої, апеляційної чи касаційної інстанцій) вона перебувала. Якщо необхідно здійснити апеляційний або касаційний розгляд справи, її матеріали після такого відновлення передаються місцевим судом відповідно до суду апеляційної або касаційної інстанції.

Якщо місцевий суд знаходиться на тимчасово окупованій території України або в районі проведення антитерористичної операції, то відновлення втраченої справи здійснюється судом відповідно до територіальної підсудності судових справ, визначеної згідно зі ст. 12 Закону України "Про забезпечення прав і свобод громадян та правовий режим на тимчасово окупованій території України" або статтями 1, 3 Закону України "Про здійснення правосуддя та кримінального провадження у зв'язку з проведенням антитерористичної операції".

(Ухвала ВССУ від 01 липня 2015 року в справі № 6-13992св15).

21. Відповідно до ст. 125 Конституції України в Україні діють місцеві, апеляційні, вищі спеціалізовані суди та Верховний Суд України.

Особи мають право оскаржити судове рішення до судів вищої інстанції в порядку та з підстав, визначених у процесуальному законодавстві.

Питання притягнення судді до відповідальності врегульоване законами України "Про судоустрій і статус суддів" (2453-17) та "Про Вищу раду юстиції" (22/98-ВР) .

Таким чином, на сьогодні чинне законодавство дає можливість громадянину повною мірою реалізувати своє право на оскарження судового рішення та дій судді під час здійснення правосуддя.

Законність процесуальних актів і дій (бездіяльності) суддів, вчинених під час розгляду конкретної справи, не може перевірятися за межами передбаченого законом процесуального контролю. Намагання зробити це в конкретній справі шляхом подання окремого позову проти судді є протиправним втручанням у здійснення правосуддя й посяганням на процесуальну незалежність (статті 126, 129 Конституції України).

(Ухвала ВССУ від 25 листопада 2015 року в справі № 6-28768св15).

22. Відповідно до ч. 1 ст. 361 ЦПК України рішення або ухвала суду, якими закінчено розгляд справи, що набрали законної сили, а також судовий наказ можуть бути переглянуті у зв'язку з нововиявленими обставинами.

Згідно з п. 1 ч. 2 ст. 361 ЦПК України підставами для перегляду рішення, ухвали суду чи судового наказу у зв'язку з нововиявленими обставинами є, зокрема, істотні для справи обставини, що не були і не могли бути відомі особі, яка звертається із заявою, на час розгляду справи.

Непритягнення до участі у справі власника спірної земельної ділянки, про що на час розгляду справи достовірно знав відповідач, не є нововиявленою обставиною в розумінні ст. 361 ЦПК України, проте може бути підставою для оскарження судового рішення в порядку, передбаченому главою 1 розділу V ЦПК України (1618-15) .

(Ухвала ВССУ від 24 червня 2015 року в справі № 6-8742св15).

XIІ. Перегляд судових рішень

1. Прийняття Закону України "Про здійснення правосуддя та кримінального провадження у зв'язку з проведенням антитерористичної операції" (1632-18) не змінює порядку прийняття апеляційної скарги, відкриття апеляційного провадження та перегляду судового рішення.

Повертаючи апеляційну скаргу з підстав відсутності достатніх матеріалів справи, необхідних для її розгляду, суд не виконав вимог ч. 7 ст. 297 ЦПК України та не вирішив питання про її повернення до суду першої інстанції для належного оформлення, а в разі необхідності - і вирішення питання про відновлення втраченого провадження, як передбачено статтями 402- 408 ЦПК (1618-15) України, та не роз'яснив скаржнику право подавати відповідну заяву.

Посилаючись на відсутність копії оскаржуваного судового рішення як на підставу для повернення апеляційної скарги, суд не виконав вимог статей 121, 297 ЦПК України і не вирішив питання про відповідність поданої апеляційної скарги вимогам закону, не застосував передбачені законом наслідки її невідповідності закону та зробив передчасний висновок про повернення апеляційної скарги.

(Ухвала ВССУ від 05 серпня 2015 року в справі № 6-7938св15).

2. Відповідно до ч. 1 ст. 73, ч. 3 ст. 297 ЦПК України апеляційний суд за заявою особи може поновити процесуальний строк на апеляційне оскарження судового рішення в разі наявності поважних причин пропущення цього строку.

Визнавши причини пропущення строку апеляційного оскарження неповажними та дійшовши висновку про відсутність підстав для його поновлення, апеляційний суд виходив із того, що заявник та його представник були присутніми у судовому засіданні під час проголошення вступної та резолютивної частин ухвали районного суду.

Проте апеляційний суд не взяв до уваги те, що норми ЦПК (1618-15) України не містять вичерпного переліку поважних причин для поновлення пропущеного процесуального строку. Крім того, сама по собі присутність під час проголошення вступної та резолютивної частин судового рішення без своєчасного отримання повного його тексту унеможливлює як визначення необхідності подання апеляційної скарги, так і її мотивування, що є обов'язковим елементом апеляційної скарги згідно з вимогами ст. 295 ЦПК України.

(Ухвала ВССУ від 02 вересня 2015 року в справі № 6-15213св15).

3. Відповідно до ст. 318 ЦПК України, якщо апеляційні скарги на рішення або ухвалу суду першої інстанції були подані в установлені цим Кодексом строки, але надійшли до суду після закінчення апеляційного розгляду справи або коли строки на подання апеляційної скарги у зв'язку з пропущенням їх з поважних причин були поновлені або продовжені і особа, яка подала апеляційну скаргу, не була присутня під час розгляду справи, апеляційний суд розглядає цю скаргу за правилами глави 1 розділу V ЦПК України (1618-15) .

Тобто ст. 318 ЦПК України визначено порядок розгляду апеляційної скарги, що надійшла до апеляційного суду після закінчення апеляційного розгляду, зокрема, в разі дотримання двох умов у сукупності: 1) строки подання апеляційної скарги у зв'язку з пропущенням їх з поважних причин було поновлено або продовжено; 2) особа, яка подала апеляційну скаргу за обставин, зазначених у першій умові, не була присутня під час розгляду цієї справи в апеляційному порядку.

Відмовляючи у прийнятті апеляційної скарги відповідача, суд апеляційної інстанції обґрунтовановиходив з того, що питання про прийняття вказаної скарги вирішується відповідно до положень ст. 318 ЦПК України, які не дають підстав для прийняття цієї скарги до розгляду в апеляційному порядку у зв'язку з тим, що відповідач був присутній під час розгляду справи в апеляційному порядку за апеляційною скаргою позивача.

(Ухвала ВССУ від 01 липня 2015 року в справі № 6-16503св15).

4. Розгляд апеляційної скарги без цивільної справи або відновленого в установленому порядку втраченого судового провадження унеможливлює належну та об'єктивну перевірку законності і обґрунтованості рішення суду першої інстанції, оскільки в такому випадку суд апеляційної інстанції позбавлений можливості з'ясувати таке: чи враховані судом першої інстанції при ухваленні рішення всі факти, що входять до предмета доказування; чи підтверджені обставини (факти), якими мотивовано рішення, належними й допустимими доказами та чи доведені вони; чи відповідають висновки суду встановленим фактам; чи дотримані та чи правильно застосовані норми матеріального й процесуального права.

Зазначене є підставою для скасування судового рішення з направленням апеляційної скарги та доданих до неї матеріалів до суду апеляційної інстанції на новий розгляд, у процесі якого слід витребувати із суду першої інстанції цивільну справу, відновлену відповідно до вимог статей 402- 409 ЦПК України (1618-15) .

(Ухвала ВССУ від 20 травня 2015 року в справі № 6-48287св14).

5. Перегляд судових рішень у зв'язку з нововиявленими обставинами має здійснюватись із дотриманням вимог статей статей 361- 365 ЦПК України (1618-15) , які визначають підстави і порядок перегляду, коло суб'єктів звернення із заявою про перегляд судових рішень, об'єкти перегляду та компетенцію судів, які здійснюють такий перегляд.

Враховуючи наведене, апеляційний суд після скасування рішення у зв'язку з нововиявленими обставинами і ухвалення судом першої інстанції рішення має перевірити його законність по суті та прийняти рішення за результатами розгляду апеляційної скарги відповідно до положень ст. 307 ЦПК України.

Повноважень скасовувати таке рішення і постановляти процесуальний документ з приводу розгляду заяви про перегляд у зв'язку з нововиявленими обставинами, відмовляти в її задоволенні апеляційний суд не має.

(Ухвала ВССУ від 10 червня 2015 року в справі № 6-10306св14).

ХІІІ. Звернення рішень до виконання і контроль за їх виконанням

1. Нормами розділу VII ЦПК (1618-15) України, Законом України "Про судовий збір" (3674-17) не передбачено необхідності сплати судового збору за подання скарги на рішення, дії або бездіяльність державного виконавця чи іншої посадової особи державної виконавчої служби, отже, за подання такої скарги судовий збір не сплачується.

(Ухвала ВССУ від 25 листопада 2015 року в справі № 6-23356св15).

2. Згідно зі ст. 383 ЦПК України сторони виконавчого провадження мають право звернутися до суду із скаргою, якщо вважають, що рішенням, дією або бездіяльністю державного виконавця чи іншої посадової особи державної виконавчої служби під час виконання судового рішення, ухваленого відповідно до цього Кодексу, порушено їх права чи свободи.

Відповідно до ч. 2 ст. 11 Закону України "Про виконавче провадження" державний виконавець, зокрема, здійснює заходи, необхідні для своєчасного і в повному обсязі виконання рішення, зазначеного в документі на примусове виконання рішення, у спосіб та в порядку, встановленому виконавчим документом і цим Законом.

Апеляційний суд, зазначивши загальні формальні фрази щодо відповідності дій державного виконавця Закону України "Про виконавче провадження" (606-14) та Інструкції з організації примусового виконання рішень, не конкретизував їх норми і не зазначив відповідних мотивів.

(Ухвала ВССУ від 16 грудня 2015 року в справі № 6-29061св15).

3. Відповідно до ч. 4 ст. 11 Закону України "Про виконавче провадження" у разі вибуття однієї з сторін виконавчого провадження державний виконавець з власної ініціативи або за заявою сторони, а також сама заінтересована сторона мають право звернутися до суду з заявою про заміну сторони її правонаступником.

У разі заміни сторони (юридичної особи) у виконавчому написі нотаріуса, який пред'явлено до державної виконавчої служби, стороні необхідно звернутися до суду з письмовою заявою про заміну сторони у виконавчому написі.

Частиною 4 ст. 82 Закону України "Про виконавче провадження" встановлено, що рішення, дії чи бездіяльність державного виконавця або іншої посадової особи державної виконавчої служби щодо виконання судового рішення можуть бути оскаржені сторонами до суду, який видав виконавчий документ, а іншими учасниками виконавчого провадження та особами, які залучаються до проведення виконавчих дій, - до відповідного адміністративного суду в порядку, передбаченому законом.

Суд наведених норм закону не врахував та помилково постановив ухвалу про заміну сторони виконавчого провадження у порядку цивільного судочинства, не звернувши уваги на те, що виконавче провадження було відкрито з примусового виконання виконавчого напису нотаріуса, а не виконавчого листа, виданого судом на підставі судового рішення, ухваленого у порядку цивільного судочинства.

(Ухвала ВССУ від 18 березня 2015 року в справі № 6-3281св15).

4. Накладення арешту на спірне майно застосовано в межах виконання ухвали суду про забезпечення позову, а не в межах виконавчого провадження про виконання судового рішення відповідно до норм Закону України "Про виконавче провадження" (606-14) .

Таким чином, предметом заявленого позову є питання про скасування заходів забезпечення позову, застосованих в іншій цивільній справі, порядок вирішення якого визначений статтями 151- 154 ЦПК України (1618-15) , а не шляхом подання окремого позову про звільнення майна з-під арешту.

(Ухвала ВССУ від 15 липня 2015 року в справі № 6-2425св15).

5. У ч. 2 ст. 388 ЦК України передбачено, що майно не може бути витребувано від добросовісного набувача, якщо воно було продане у порядку, встановленому для виконання судових рішень.

Отже, відповідно до вимог ст. 388 ЦК України держава гарантує захист права власності добросовісного набувача (особа, яка придбала майно з публічних торгів) на придбане майно тим, що таке майно не може бути витребуване у нього в разі, якщо воно було продане в порядку, встановленому для виконання судових рішень.

(Ухвала ВССУ від 15 липня 2015 року в справі № 6-8007св15).

6. Звернення стягнення на предмет іпотеки за рішенням суду є кінцевою стадією виконання рішення суду про звернення стягнення, а тому попередній дозвіл органу опіки та піклування на відчуження домоволодіння, в якому право користування належить малолітній дитині, не потрібен. Така згода потрібна при укладенні договору іпотеки, якщо предметом іпотеки мають право користуватись чи володіти діти, а не при виконанні рішення суду та проведенні прилюдних торгів. Тому відсутні порушення ст. 18 Закону України "Про охорону дитинства", ст. 12 Закону України "Про основи соціального захисту бездомних громадян і безпритульних дітей".

(Ухвала від 30 вересня 2015 року в справі № 6-39908св14).

7. Відповідно до ч. 6 ст. 3 Закону України "Про іпотеку" іпотекодержатель має право задовольнити забезпечені іпотекою вимоги за рахунок предмета іпотеки переважно перед іншими кредиторами.

(Ухвала ВССУ від 29 квітня 2015 року в справі № 6-1596св15 (rs44014985) ).

8 Згідно зі ст. 396 ЦК України особа, яка має речове право на чуже майно, має право на захист цього права, у тому числі і від власника майна, відповідно до положень глави 29 цього Кодексу (435-15) .

(Ухвала ВССУ від 15 квітня 2015 року в справі № 6-41195св14).

9. Умови і порядок виконання рішень судів та інших органів (посадових осіб), що відповідно до закону підлягають примусовому виконанню в разі невиконання їх у добровільному порядку, встановлено Законом України "Про виконавче провадження" (606-14) .

(Ухвала ВССУ від 19 серпня 2015 року в справі № 6-16612св15).

10. Дії державного виконавця у виконавчому провадженні, які не стосуються правил проведення прилюдних торгів, мають самостійний спосіб оскарження й не можуть бути підставою для визнання прилюдних торгів недійсними.

Суд наведеного не врахував та дійшов помилкового висновку про визнання прилюдних торгів недійсними, виходячи лише з того, що державний виконавець під час передачі на реалізацію спірної квартири не звернувся до органів опіки і піклування для отримання попереднього дозволу на продаж квартири, право користування якою має дитина, як того вимагає п. 4.5.9 Інструкції про проведення виконавчих дій.

Невиконання державним виконавцем положень зазначеної Інструкції не може бути підставою для визнання прилюдних торгів недійсними.

При цьому апеляційний суд не звернув уваги на те, що згідно зі ст. 204 ЦК України діє презумпція правомірності правочину. Отже, договір іпотеки недійсним визнаний не був, а згода органу опіки та піклування потрібна для укладення договору іпотеки, а не при виконанні рішення суду щодо реалізації цього договору, тобто його виконання.

(Ухвала ВССУ від 15 липня 2015 року в справі № 6-13136св15).

11. У разі наявності підстав для визнання публічних торгів недійсними, у первісний стан шляхом реституції повертаються сторони договору - організатор торгів та їх переможець. Отже, після цього майно підлягає повторному продажу з публічних торгів відповідно до порядку, встановленого для виконання судового рішення, оскільки задоволення позову про визнання торгів недійсними не скасовує судового рішення, для виконання якого такі торги були проведені.

Враховуючи те що реституція, тобто повернення у стан, який існував до укладення недійсного правочину, можлива лише між його сторонами, апеляційному суду необхідно було встановити, хто саме є продавцем та покупцем за договором, який було укладено за результатами проведення прилюдних торгів і який у подальшому визнано недійсним.

При цьому варто враховувати, що якщо на підставі укладеного спеціалізованою організацією з ВДВС договору ця організація під час укладення на торгах договору є представником ВДВС, то стороною такого договору є ВДВС. Якщо ж спеціалізована організація виступає на торгах від власного імені на підставі укладеного з ВДВС договору, то стороною договору на прилюдних торгах є спеціалізована організація.

Про правові позиції судової палати у цивільних справах ВССУ за 2015 рік