Висновки Верховного Суду України, викладені у постановах, ухвалених за результатами розгляду заяв про перегляд судового рішення з підстав, передбачених пунктами 1,2 ч. 1 статті 111-16 ГПК, за II півріччя 2015 р.

Вищий господарський суд України, частково скасовуючи рішення судів першої та апеляційної інстанцій і частково задовольняючи позов, дійшов правомірного висновку, що оскільки кредитний та іпотечний договори, за якими провадилося звернення стягнення на спірне нерухоме майно, було укладено до набрання чинності Законом України "Про іпотеку" від 5 червня 2003 р. № 898-IV (898-15) у редакції від 22 вересня 2011 р., до спірних правовідносин має бути застосовано положення ст. 49 зазначеного Закону саме в редакції, яка діяла на час укладення цих договорів (постанова Верховного Суду України від 16 грудня 2015 р. у справі № 3-1117гс15 (rs54513202) ).

Відповідно до ч. 1 ст. 559 ЦК (435-15) порука припиняється з припиненням забезпеченого нею зобов'язання, а також у разі зміни зобов'язання без згоди поручителя, внаслідок чого збільшується обсяг його відповідальності.

Тобто закон пов'язує припинення договору поруки зі зміною основного зобов'язання за відсутності на це згоди поручителя та із зумовленим такою зміною збільшенням обсягу відповідальності поручителя, а не зі зміною будь-яких умов основного зобов'язання, забезпеченого порукою.

Згоди поручителя на зміну умов основного договору, внаслідок якої обсяг його відповідальності не збільшується, не вимагається (постанова Верховного Суду України від 18 листопада 2015 р. у справі № 3-988гс15).

1. У ЦК (435-15) позовну давність визначено як строк, у межах якого особа може звернутися до суду з вимогою про захист свого цивільного права або інтересу (ст. 256 ЦК (435-15) ).

Відповідно до ст. 257 ЦК (435-15) загальна позовна давність встановлюється тривалістю у три роки.

Визначення початку відліку позовної давності наведено у ст. 261 ЦК (435-15) , зокрема згідно з ч. 1 цієї статті перебіг позовної давності починається від дня, коли особа довідалася або могла довідатися про порушення свого права або про особу, яка його порушила.

З огляду на статус держави та її органів як суб'єктів владних повноважень положення п. 4 ч. 1 ст. 268 ЦК (435-15) (у редакції до внесення змін Законом України від 20 грудня 2011 р. № 4176-VI (4176-17) ) не поширюється на позови прокуратури, пред'явлені від імені держави і спрямовані на захист права державної власності, порушеного незаконними правовими актами органу державної влади.

На такі позови поширюється положення ст. 257 ЦК (435-15) щодо загальної позовної давності, а за змістом ч. 1 ст. 261 цього Кодексу перебіг позовної давності починається від дня, коли держава в особі її органів як суб'єктів владних повноважень довідалася або могла довідатися про порушення прав і законних інтересів.

Разом із тим частинами 1, 2, 4 ст. 29 ГПК встановлено, що прокурор бере участь у розгляді справ за його позовами, а також може вступити за своєю ініціативою у справу, порушену за позовом інших осіб, на будь-якій стадії її розгляду для представництва інтересів громадянина або держави. У разі прийняття господарським судом позовної заяви, поданої прокурором в інтересах держави в особі органу, уповноваженого здійснювати функції держави у спірних правовідносинах, зазначений орган набуває статусу позивача. Прокурор, який бере участь у справі, несе обов'язки і користується правами сторони, крім права на укладення мирової угоди.

Аналіз наведених норм дає підстави для висновку, що положення закону про початок перебігу позовної давності поширюється й на звернення прокурора до суду із заявою про захист державних інтересів.

У порушення вимог ст. 32 ГПК суди не встановили у справі початку перебігу строку позовної давності, наявності чи відсутності поважних причин його пропуску, а відтак Верховний Суд України був позбавлений можливості зробити висновок щодо правильності застосування судами матеріальних норм про позовну давність, що у свою чергу перешкоджає подальшому провадженню у справі.

Водночас відповідно до ст. 111-23 ГПК Верховний Суд України розглядає справи за правилами перегляду судових рішень у касаційному порядку, а тому не може встановлювати обставини справи, збирати й перевіряти докази та надавати їм оцінку.

Таким чином, оскільки відсутність у Верховного Суду України процесуальної можливості з'ясувати дійсні обставини справи перешкоджала ухваленню нового рішення у справі, її було передано на розгляд суду першої інстанції згідно з пп. "а" п. 1 ч. 2 ст. 111-25 ГПК (постанова Верховного Суду України від 30 вересня 2015 р. у справі № 3-374гс15 (v3374700-15) ).

2. Оскільки положення п. 4 ч. 1 ст. 268 ЦК (435-15) (у редакції до внесення змін Законом України від 20 грудня 2011 р. № 4176-VI (4176-17) ) за своєю суттю спрямоване на захист прав власників та інших осіб від держави, з огляду на статус держави та її органів як суб'єктів владних повноважень дія цієї норми не поширюється на позови прокуратури, пред'явлені від імені держави і спрямовані на захист права державної власності, порушеного незаконними правовими актами органу державної влади.

Отже, на такі позови поширюється положення ст. 257 ЦК (435-15) щодо загальної позовної давності, а за змістом ч. 1 ст. 261 цього Кодексу перебіг позовної давності починається від дня, коли держава в особі її органів як суб'єкт владних повноважень довідалася або могла довідатися про порушення прав і законних інтересів (постанова Верховного Суду України від 30 вересня 2015 р. у справі № 3-539гс15 (v3539700-15) ).

3. Викиди забруднюючих речовин в атмосферне повітря стаціонарними джерелами без відповідного дозволу є триваючим правопорушенням, а право на позов про стягнення завданої ним шкоди виникає кожен день із моменту його виявлення до моменту усунення цього правопорушення.

Відтак, момент виявлення порушення є початком перебігу строку позовної давності у таких спорах, що кореспондується з положеннями ч. 1 ст. 261 ЦК (435-15) (постанова Верховного Суду України від 18 листопада 2015 р. у справі № 3-1033гс15 (rs53815624) ).

1. Відчуження нерухомого державного майна, яке перебуває на балансі державних комерційних підприємств, установ, організацій, можливе лише після отримання відповідної згоди органу управління майном і за наявності погодження з Фондом державного майна України, як це передбачено ст. 75 ГК (436-15) , Законом України "Про управління об'єктами державної власності" від 21 вересня 2006 р. № 185-V (185-16) та Порядком відчуження об'єктів державної власності, затвердженим постановою Кабінету Міністрів України від 6 червня 2007 року № 803 (803-2007-п) (постанова Верховного Суду України від 23 вересня 2015 р. у справі № 3-379гс15).

2. Системний аналіз статей 626, 632, 901, 903 ЦК (435-15) , статей 180, 181 ГК (436-15) дає підстави для висновку, що визначення договору як неукладеного може відбутися на стадії укладення, а не за наслідками виконання його сторонами.

Встановивши, що на виконання договору про надання консультаційних послуг між сторонами було складено та підписано акти здачі-приймання робіт, а замовник перерахував виконавцеві кошти (винагороду) за надані послуги, суди апеляційної та касаційної інстанцій помилково визнали цей договір неукладеним (постанова Верховного Суду України від 23 вересня 2015 р. у справі № 3-502гс15).

3. Вимога про визнання правочину недійсним із застосуванням положень статей 203 та 215 ЦК (435-15) з підстав недотримання вимог ч. 2 ст. 586 ЦК (435-15) і ч. 2 ст. 17 Закону України "Про заставу" від 2 жовтня 1992 р. № 2654-ХІІ може бути заявлена лише заставодержателем (постанови Верховного Суду України від 21 жовтня 2015 р. у справах №№ 3-649гс15 (rs52762147) та 3-670гс15 (rs52762184) ; від 4 листопада 2015 р. у справі № 3-669гс15 (rs53322709) ).

4. Із правової природи договору оренди нерухомого майна вбачається, що фактичне користування майном на підставі договору оренди у разі визнання його недійсним унеможливлює застосування наслідків недійсності правочину відповідно до ст. 216 ЦК (435-15) , оскільки використання майна - "річ" безповоротна і відновити первісне положення сторін практично неможливо. Тому визнаючи договір оренди недійсним, необхідно серед іншого встановити обставини, пов'язані з виконанням договору, та визначити момент, з якого вважаються припиненими зобов'язання за цим договором.

У справі № 3-1143гс15 (rs54630884) позовні вимоги прокурора зводяться до визнання недійсним договору оренди нежитлового приміщення, який сторони розірвали, а майно повернули, тобто зобов'язання за спірним договором є припиненими.

Ураховуючи встановлені у справі обставини, визнання договору оренди недійсним є неможливим, оскільки предмет спору припинив існування.

Викладене свідчить про те, що суди неправильно застосували норми матеріального права та дійшли помилкового висновку про відсутність підстав для припинення провадження у цій справі (постанова Верховного Суду України від 23 грудня 2015 р. у справі № 3-1143гс15 (rs54630884) ).

5.3а змістом ст. 216 ЦК (435-15) недійсний правочин не створює юридичних наслідків, крім тих, що пов'язані з його недійсністю. Способами захисту прав при цьому є двостороння реституція або, у разі її неможливості, -відшкодування вартості того, що одержано (ч. 1), відшкодування заподіяних збитків та моральної шкоди (ч. 2).

Згідно з ч. 1 ст. 236 ЦК (435-15) нікчемний правочин або правочин, визнаний судом недійсним, вважається таким з моменту його вчинення.

Разом із тим ч. З ст. 207 ГК (436-15) передбачено, що господарське зобов'язання, визнане судом недійсним, також вважається недійсним з моменту його виникнення. Якщо ж за змістом зобов'язання воно може бути припинено лише на майбутнє, таке зобов'язання визнається недійсним з моменту його виникнення і припиняється на майбутнє, а не з моменту укладення.

Фактичне користування майном на підставі договору оренди у разі його недійсності унеможливлює проведення між сторонами двосторонньої реституції, тому такий договір судом має бути визнано недійсним і припинено лише на майбутнє, а не з моменту укладення (постанова Верховного Суду України від 1 липня 2015 р. у справі № 3-195гс15).

1. Позов про стягнення з відповідача процентів за користування грошовими коштами позивача, у разі якщо таке зобов'язання не передбачено договором, не підлягає задоволенню, оскільки законом розмір і порядок нарахування процентів за користування чужими грошовими коштами не визначено (постанова Верховного Суду України від 1 липня 2015 р. у справі № 3-357гс15 (rs46449611) ).

2. У разі укладення договору про організацію взаєморозрахунків для застосування санкцій, передбачених первісним договором, і наслідків за порушення грошового зобов'язання, встановлених ч. 2 ст. 625 ЦК (435-15) , необхідно, щоб оплату за первісним договором було здійснено поза межами порядку та строків, встановлених договором про організацію взаєморозрахунків (постанови Верховного Суду України від 1 липня 2015 р. у справі № 3-322гс15 (rs46449617) ; від 23 вересня 2015 р. у справі № 3-501гс15; від 7 жовтня 2015 р. у справі № 3-883гс15 (rs52190495) ).

3. Уклавши договір про організацію взаєморозрахунків, сторони у такий спосіб змінили порядок та строки проведення розрахунків за природний газ, поставлений відповідно до договору купівлі-продажу природного газу (основного договору), і відмовилися від застосування штрафних та інших фінансових санкцій за ним.

Отже, згідно з ч. З ст. 653 ЦК (435-15) умови основного договору про нарахування штрафних санкцій на відносини між сторонами не поширюються (постанова Верховного Суду України від 11 листопада 2015 р. у справі № 3-968гс15 (rs53658170) ).

4. Для застосування санкцій, визначених умовами договору купівлі-продажу природного газу, а також наслідків за порушення грошового зобов'язання, передбачених ч. 2 ст. 625 ЦК (435-15) , необхідно щоб оплату за поставлений газ було здійснено поза межами порядку і строків, установлених договором про організацію взаєморозрахунків, предметом якого є організація проведення розрахунків між сторонами відповідно до п. 24 ст. 14 Закону України "Про Державний бюджет України на 2014 рік" від 16 січня 2014 р. № 719-VII і Порядку та умов надання у 2014 р. субвенції з державного бюджету місцевим бюджетам на погашення заборгованості з різниці в тарифах на теплову енергію, послуги з централізованого водопостачання та водовідведення, що вироблялися, транспортувалися та постачалися населенню, яка виникла у зв'язку з невідповідністю фактичної вартості теплової енергії та послуг з централізованого водопостачання та водовідведення тарифам, що затверджувалися та/або погоджувалися органами державної влади чи місцевого самоврядування, затвердженого постановою Кабінету Міністрів України від 29 січня 2014 р. № 30 (30-2014-п) .

Оскільки розрахунок за поставлений природний газ відбувся у порядку та строки, передбачені у договорі про організацію взаєморозрахунків, сторони якого засвідчили, що після виконання договору вони не матимуть одна до одної жодних претензій стосовно його предмета, правових підстав для задоволення позову про стягнення пені, 3 % річних та інфляційних втрат немає (постанова Верховного Суду України від 16 вересня 2015 р. у справі № 3-500гс15).

5. Особа, яка є власником приміщення і, у свою чергу, співвласником будинку, в якому створено ОСББ, однак не є членом цього об'єднання, зобов'язана брати участь у витратах на управління, утримання та збереження будинку, водночас об'єднання наділено правом у разі нездійснення зазначеною особою таких дій звернутися до суду з позовом про стягнення нарахованих за цими витратами платежів. Водночас ні Законом України "Про об'єднання співвласників багатоквартирних будинків" від 29 листопада 2001 р. № 2866-III (2866-14) , ні іншими законодавчими актами України не передбачено затвердження або погодження органами місцевого самоврядування розмірів внесків і платежів, визначених загальними зборами ОСББ (постанова Верховного Суду України від 11 листопада 2015 р. у справі № 3-945гс15 (rs53537583) ).

Відповідно до статей 512, 514 ЦК (435-15) кредитор у зобов'язанні може бути замінений іншою особою, у тому числі, внаслідок передання ним своїх прав іншій особі за правочином (відступлення права вимоги). При цьому до нового кредитора переходять права первісного кредитора у зобов'язанні в обсязі та на умовах, що існували на момент переходу цих прав, якщо інше не встановлено договором або законом.

Отже, законодавець передбачив право відступлення тільки дійсної вимоги, яка існувала на момент переходу цих прав.

Згідно зі ст. 599 ЦК (435-15) зобов'язання припиняється виконанням, проведеним належним чином.

Оскільки на час укладення договорів про заміну кредитора у зобов'язанні заборгованість агрофірми перед товариством-1 було погашено у повному обсязі, угода про заміну кредитора у зобов'язанні не породжувала жодних прав та обов'язків агрофірми перед товариством-2 (постанова Верховного Суду України від 16 вересня 2015 р. у справі № 3-555гс15).

1. Зазначена у ст. 2 Закону України "Про деякі питання заборгованості підприємств оборонно-промислового комплексу - учасників Державного концерну "Укроборонпром" та забезпечення їх стабільного розвитку" від 6 вересня 2012 р. № 5213-VI заборгованість підприємств оборонно-промислового комплексу перед суб'єктами господарювання, що надають послуги з водопостачання та водовідведення, є списаною з дати підписання цими учасниками двостороннього акта звіряння та погодження його, у разі необхідності, органом, уповноваженим управляти таким підприємством.

Висновок суду про те, що списання цієї заборгованості - процедура, яка пов'язана і має відбуватися одночасно зі списанням заборгованості підприємств оборонно-промислового комплексу перед іншими кредиторами, зокрема енергопостачальниками, не відповідає вимогам зазначеного Закону (5213-17) (постанова Верховного Суду України від 2 грудня 2015 р. у справі № 3-1023гс15 (rs54300962) ).

2. Погоджуючись із висновками судів попередніх інстанцій, Вищий господарський суд України не врахував, що згідно з п. 7 ч. 1 ст. 12 ГПК (у редакції зі змінами від 18 січня 2013 р.) господарським судам підвідомчі справи у спорах із майновими вимогами до боржника, стосовно якого порушено справу про банкрутство.

Відповідно до ч. 1 ст. 58 Конституції України закони та інші нормативно-правові акти не мають зворотної дії в часі, крім випадків, коли вони пом'якшують або скасовують відповідальність особи.

За загальним правилом норма права діє стосовно фактів і відносин, які виникли після набрання нею чинності. Тобто до події, факту застосовується закон (інший нормативно-правовий акт), під час дії якого вони настали або мали місце.

Наведене дає підстави для висновку, що управління праці та соціального захисту населення може звернутися у позовному провадженні з вимогами до товариства про відшкодування витрат на виплату та доставку пільгових пенсій, які виникли після порушення провадження у справі про банкрутство цього товариства, до господарського суду, в провадженні якого перебуває зазначена справа (постанова Верховного Суду України від 2 грудня 2015 р. у справі № 3-1085гс15).

1. У разі настання страхового випадку за договором добровільного страхування наземного транспортного засобу у потерпілої особи виникає право або вимагати відшкодування шкоди від особи, з вини якої її заподіяно, або вимагати виплати страхового відшкодування від страхової компанії, з якою нею укладено договір добровільного страхування автомобіля. У разі виплати страховою компанією страхового відшкодування до неї у межах фактичних витрат від потерпілої особи переходить право вимоги до особи, з вини якої було заподіяно шкоду (ст. 993 ЦК (435-15) ). При цьому перебіг позовної давності не змінюється та обчислюється від дня настання страхового випадку (ч. 1 ст. 261, ст. 262 ЦК (435-15) ) (постанова Верховного Суду України від 23 вересня 2015 р. у справі № 3-303гс15).

2. Відповідно до п. 11.1.9 правил страхування, ст. 26 Закону України "Про страхування" від 7 березня 1996 р. № 85/96-ВР, ст. 991 ЦК (435-15) страховик має право відмовити у здійсненні страхових виплат або страхового відшкодування, зокрема, у разі несвоєчасного повідомлення страхувальником без поважних на це причин про настання страхового випадку або створення страховикові перешкод у визначенні обставин, характеру та розміру збитків.

Отже, страхова компанія правомірно відмовила позивачеві у виплаті страхового відшкодування, не порушивши при цьому умов договору страхування та вимог закону (постанова Верховного Суду України від 25 листопада 2015 р. у справі № 3-1084гс15 (rs54004973) ).

1. Згідно зі ст. 167 ГК (436-15) корпоративні права - це права особи, частка якої визначається у статутному капіталі (майні) господарської організації, що включають правомочності на участь цієї особи в управлінні господарською організацією, отримання певної частки прибутку (дивідендів) даної організації та активів у разі ліквідації останньої відповідно до закону, а також інші правомочності, передбачені законом та статутними документами. Під корпоративними відносинами маються на увазі відносини, що виникають, змінюються та припиняються щодо корпоративних прав.

За змістом п. 4 ч. 1 ст. 12 ГПК господарським судам підвідомчі, зокрема, справи, що виникають із корпоративних відносин у спорах між юридичною особою та її учасниками (засновниками, акціонерами, членами), у тому числі учасником, який вибув, а також між учасниками (засновниками, акціонерами, членами) юридичної особи, пов'язаними із створенням, діяльністю, управлінням та припиненням діяльності такої особи, крім трудових спорів.

Тобто незалежно від суб'єктного складу, якщо акціонер (учасник) господарського товариства обґрунтовує відповідні позовні вимоги порушенням його корпоративних прав, то такий спір підвідомчий господарським судам.

Аналіз наведених норм матеріального права дає підстави для висновку, що учасник (акціонер) товариства може оспорити договір, вчинений господарським товариством, якщо обґрунтує відповідні позовні вимоги порушенням його корпоративних прав (постанова Верховного Суду України від 1 липня 2015 р. у справі № 3-327гс15 (rs46078534) ).

2. Придбання іноземними компаніями 100% часток у статутному капіталі господарського товариства у формі товариства з обмеженою відповідальністю, яке є підприємством нафтогазової галузі, призвело до створення іноземного підприємства в галузі, яка має стратегічне значення для безпеки держави, що суперечить положенням ч. 2 ст. 117 ГК (436-15) .

Отже, договори про придбання зазначеними іноземними компаніями часток у статутному капіталі товариства є нікчемними в силу закону, як такі, що порушують публічний порядок, а рішення загальних зборів товариства є недійсними, оскільки не відповідають положенням чинного законодавства та прийняті на підставі нікчемних правочинів (постанова Верховного Суду України від 25 листопада 2015 р. у справі № 3-450гс15 (rs54005034) ).

3. При вирішенні спору суд апеляційної інстанції дійшов обґрунтованого висновку про відсутність порушення корпоративних прав позивача, оскільки при скликанні та проведенні загальних зборів учасників товариства, а також при прийнятті оскаржуваного рішення було дотримано вимог чинного законодавства та положень статуту товариства, а відтак і про відсутність правових підстав для задоволення позову. За таких обставин Верховний Суд України скасував постанову суду касаційної інстанції та залишив в силі постанову суду апеляційної інстанції (постанова Верховного Суду України від 16 вересня 2015 р. у справі № 3-486гс15).

4. Оскільки при скликанні та проведенні загальних зборів товариства з обмеженою відповідальністю було дотримано вимог ч. 2 ст. 60 та ч. 5 ст. 61 Закону України "Про господарські товариства" від 19 вересня 1991 р. № 1576-ХІІ, то суди усіх інстанцій обґрунтовано дійшли висновку про безпідставність позовних вимог К. щодо визнання недійсними рішень загальних зборів товариства.

Ураховуючи, що норми права у рішенні, про перегляд якого подано заяву, застосовано правильно, у задоволенні заяви К. відмовлено (постанова Верховного Суду України від 21 жовтня 2015 р. у справі № 3-928гс15 (v3928700-15) ).

1) Основною метою договору про створення товариства з обмеженою відповідальністю є виникнення та регламентація певних зобов'язальних відносин засновників у процесі створення юридичної особи і до моменту її державної реєстрації.

2) При визначенні підвідомчості (підсудності) справ, що виникають із корпоративних відносин, слід керуватися поняттям корпоративних прав, наведеним у ч. 1 ст. 167 ГК (436-15) - корпоративними є права особи, частка якої визначається у статутному фонді (майні) господарської організації, що включають правомочності на участь цієї особи в управлінні господарською організацією, отримання певної частки прибутку (дивідендів) даної організації та активів у разі ліквідації останньої відповідно до закону, а також інші правомочності, передбачені законом та статутними документами.

У разі якщо суб'єктний склад осіб, які беруть участь у справі, або предмет позову не відповідають визначеним у п. 4 ч. 1 ст. 12 ГПК справам, що виникають із корпоративних відносин, то відповідно до ст. 1 ГПК господарським судам підвідомчі спори щодо захисту порушених або оспорюваних прав і охоронюваних законом інтересів підприємств, установ, організацій, інших юридичних осіб (у тому числі іноземних), громадян, які здійснюють підприємницьку діяльність без створення юридичної особи (постанова Верховного Суду України від 9 грудня 2015 р. у справі № 3-1017гс15).

1) Музичний твір є окремим об'єктом авторського права, який належить конкретному суб'єкту (суб'єктам). Кожен окремий факт протиправного використання об'єктів авторського права та/або суміжних прав становить самостійне порушення і може бути підставою для застосування відповідальності у виді стягнення компенсації. Кожний суб'єкт авторського права при порушенні цього права, в тому числі на один твір, має право на компенсацію в розмірі не менше 10 мінімальних заробітних плат.

2) Не встановивши, за допомогою якого саме джерела (пристрою) відбулося публічне виконання спірних творів, що є необхідним для розмежування понять публічного виконання та публічного сповіщення, суд не встановив порушення виключних майнових прав суб'єктів авторського права на спірні твори саме з боку відповідача (постанови Верховного Суду України від 11 листопада 2015 р. у справах №№ 3-994гс15, 3-995гс15).

1. Частиною 1 ст. 13 Закону України "Про оцінку земель" від 11 грудня 2003 р. № 1378-IV передбачено, що для визначення розміру орендної плати за земельні ділянки державної та комунальної власності обов'язково проводиться їх нормативна грошова оцінка - капіталізований рентний дохід (дохід, який можна отримати із землі як фактора виробництва залежно від якості та місця розташування земельної ділянки), визначений за встановленими та затвердженими нормативами.

Оскільки законодавець акцентував, що нормативна грошова оцінка земель є основою для визначення розміру орендної плати для земель державної та комунальної власності, оспорюваний договір у цій частині суперечить приписам чинного законодавства (постанови Верховного Суду України від 1 липня 2015 р. у справах №№ 3-297гс15 (rs46301618) , 3-298гс15 (rs46301584) ).

2. Нормативна грошова оцінка земельних ділянок є основою для визначення розміру орендної плати для земель державної і комунальної власності, а зміна нормативної грошової оцінки земельної ділянки є підставою для перегляду розміру орендної плати.

За таких обставин суд касаційної інстанції дійшов обґрунтованого висновку про наявність правових підстав для часткового задоволення позову щодо внесення змін до договору оренди землі в частині розміру орендної плати (постанова Верховного Суду України від 7 жовтня 2015 р. у справі № 3-481гс15).

3. Частиною 1 ст. 23 Закону України "Про транспорт" від 10 листопада 1994 р. № 232/94-ВР, яка кореспондується з положеннями ст. 68 ЗК (2768-14) , встановлено, що до земель залізничного транспорту належать землі, надані в користування підприємствам і організаціям залізничного транспорту відповідно до чинного законодавства України. До складу цих земель входять землі, які є смугою відведення залізниць, а саме землі, надані під залізничне полотно та його облаштування, станції з усіма будівлями і спорудами енергетичного, локомотивного, вагонного, колійного, вантажного і пасажирського господарства, сигналізації та зв'язку, водопостачання, каналізації, захисні та укріплюючі насадження, службові, культурно-побутові приміщення та інші споруди, необхідні для забезпечення роботи залізничного транспорту.

До земель державної власності, які не можуть передаватись у приватну власність, належать землі під державними залізницями, об'єктами державної власності повітряного і трубопровідного транспорту (п. "б" ч. 4 ст. 84 ЗК (2768-14) ).

Отже, оскільки спірна земельна ділянка належить до земель державної власності, а саме до земель залізничного транспорту, які не можуть передаватися у приватну власність, міська рада не мала законних повноважень щодо розпорядження землями такої категорії (постанови Верховного Суду України від 6 липня 2015 р. у справі № 3-399гс15, від 16 вересня 2015 р. №№ 3-460гс15, 3-562гс15, від 30 вересня 2015 р. № 3-586гс15, від 7 жовтня 2015 р. №№ 3-590гс15, 3-900гс15).

4. Аналіз положень законів України "Про залізничний транспорт" від 4 липня 1996 р. № 273/96-ВР (273/96-ВР) , "Про транспорт" від 10 листопада 1994 р. № 232/94-ВР (232/94-ВР) , ЗК (2768-14) дає підстави для висновку, що спірна земельна ділянка належить до земель державної власності, а саме до земель залізничного транспорту, які не можуть передаватися у приватну власність, тому райдержадміністрація не мала законних повноважень щодо розпорядження землями такої категорії (постанови Верховного Суду України від 16 вересня 2015 р. № 3-495гс15, від 7 жовтня 2015 р. № 3-641гс15).

5. Згідно зі ст. 54 ЗК (2768-14) порядок використання земель історико-культурного призначення визначається законом.

Землі історико-культурного призначення віднесено до особливо цінних земель. Статтею 150 ЗК (2768-14) (у редакції, чинній на час виникнення спірних правовідносин) встановлено особливий порядок вилучення особливо цінних земель, що перебувають у державній або комунальній власності, якого не було дотримано під час відчуження спірної земельної ділянки.

Спеціальним законом у сфері охорони культурної спадщини, який визначає певний статус, правовий режим використання та захист для кожного виду об'єктів культурної спадщини, є Закон України "Про охорону культурної спадщини" від 8 червня 2000 р. № 1805-ІІІ (1805-14) .

Статтею 2 цього Закону визначено види об'єктів культурної спадщини, до числа яких належать археологічні, історичні, об'єкти архітектури та містобудування, ландшафтні.

Відповідно до ст. 34 зазначеного Закону території пам'яток, охоронних зон, заповідників, музеїв-заповідників, охоронювані археологічні території належать до земель історико-культурного призначення та включаються до державних земельних кадастрів, планів землекористування, проектів землеустрою, іншої проектно-планувальної та містобудівної документації.

Сама лише наявність погоджень контролюючих органів під час складання проекту землеустрою щодо відведення в орендне користування земельної ділянки не є безумовною підставою для висновку про дотримання земельного законодавства та законодавства, що регулює відносини у сфері охорони культурної спадщини, оскільки такі погодження були отримані з метою відведення земельної ділянки саме в оренду та містять висновки про те, що зазначена земельна ділянка розташована на землях, віднесених до земель історико-культурного призначення, особливо цінних земель, відведення якої можливе лише в оренду та за умови дотримання вимог чинного законодавства з охорони культурної спадщини.

Ураховуючи викладене, суд касаційної інстанції дійшов помилкового висновку, що земельна ділянка, передана в оренду згідно з рішенням міської ради, не належала до земель історико-культурного призначення, стосовно яких встановлено особливий режим використання, та щодо неї не передбачено обов'язкового повідомлення Комітету всесвітньої спадщини про майбутні перетворення (постанова Верховного Суду України від 23 вересня 2015 р. у справі № 3-497гс15 (v3497700-15) ).

1) Обов'язковою умовою передачі у власність земельних ділянок, які перебувають у державній або комунальній власності, є наявність позитивного рішення сесії відповідної ради про передачу земельної ділянки у власність.

У статті 33 Закону України "Про місцеве самоврядування в Україні" від 21 травня 1997 р. № 280/97-ВР наведено положення щодо власних (самоврядних) та делегованих повноважень виконавчих органів сільських, селищних, міських рад. Цей перелік є вичерпним і не містить повноважень щодо розпорядження земельними ділянками.

Ураховуючи викладене, суд касаційної інстанції дійшов помилкового висновку, що виконавчий орган сільської ради мав повноваження розпоряджатися спірними земельними ділянками.

2) Самостійний позов про визнання незаконними та скасування рішень органів місцевого самоврядування про передачу земельних ділянок дійсно не виконує функції захисту прав особи, оскільки не впливає на права та обов'язки сторін таких правовідносин (у зв'язку з тим, що дія цих неправомірних актів вичерпується фактом їх виконання), що однак не виключає можливості оскарження зазначених актів у комплексному поєднанні з вимогами про визнання недійсними правовстановлюючих документів, виданих на підставі цих оскаржуваних актів (постанова Верховного Суду України від 30 вересня 2015 р. у справі № 3-553гс15).

7. За змістом ч. 5 ст. 51 ВК (213/95-ВР) місцеві державні адміністрації безпосередньо визначені орендодавцями водних об'єктів загальнодержавного значення, при виданні спірних розпоряджень та укладенні спірних договорів районна державна адміністрація діяла з дотриманням вимог Закону України "Про місцеві державні адміністрації" (586-14) , тому посилання на відсутність у районної державної адміністрації повноважень передавати водні об'єкти в оренду є безпідставним (постанова Верховного Суду України від 7 жовтня 2015 р. у справі № 3-744гс15 (rs52567557) ).

Згідно з п. 2 ч. 2 ст. 22 ЦК (435-15) збитками є доходи, які особа могла б реально одержати за звичайних обставин, якби її право не було порушене (упущена вигода).

За змістом ст. 1166 ЦК (435-15) майнова шкода, завдана неправомірними рішеннями, діями чи бездіяльністю особистим немайновим правам фізичної або юридичної особи, а також шкода, завдана майну фізичної особи або юридичної особи, відшкодовується в повному обсязі особою, яка її завдала.

Враховуючи викладене, висновок судів про відсутність у діях товариства складу цивільного правопорушення є необгрунтованим, оскільки товариство користувалося земельною ділянкою без правовстановлюючих документів, що позбавило міську раду права одержати дохід у виді орендної плати за землю, який вона могла б отримувати, якби її право не було порушено (постанови Верховного Суду України від 1 липня 2015 р. у справі № 3-383гс15 (rs46570823) , від 7 жовтня 2015 р. № 3-741гс15 (v3741700-15) ).

Право відповідача на оскарження рішення органів Антимонопольного комітету України повністю або частково до господарського суду у двомісячний строк з дня одержання рішення передбачено ч. 1 ст. 60 Закону України "Про захист економічної конкуренції" від 11 січня 2001 р. № 2210-ІІІ. Цей строк не може бути відновлено.

Вищий господарський суд України дійшов помилкового висновку, що визнання недійсною довіреності, згідно з якою отримано рішення Антимонопольного комітету України, є підставою для відмови у позові, оскільки про зазначене рішення відповідачеві було відомо принаймні з часу оскарження рішення суду першої інстанції (постанова Верховного Суду України від 8 липня 2015 р. у справі № 3-389гс15).

1. Відповідно до ч. 11 ст. 3-1 Закону України "Про відновлення платоспроможності боржника або визнання його банкрутом" від 14 травня 1992 р. № 2343-ХІІ (2343-12) (у редакції, що діяла до набрання чинності Законом України від 22 грудня 2011 р. № 4212-VI (4212-17) ) невиконання або неналежне виконання обов'язків, покладених на арбітражного керуючого згідно з цим Законом, за відсутності наслідків, передбачених цією статтею, може бути підставою для усунення арбітражного керуючого від виконання ним своїх обов'язків, про що господарський суд виносить ухвалу (постанова Верховного Суду України від 1 липня 2015 р. у справі № 3-152гс15 (rs46649937) ).

2. Наведений у ч. З ст. 8 Закону України "Про відновлення платоспроможності боржника або визнання його банкрутом" від 14 травня 1992 р. № 2343-ХІІ перелік судових рішень, що підлягають оскарженню в касаційному порядку, є вичерпним.

Ураховуючи, що з моменту порушення щодо боржника справи про банкрутство він перебуває в особливому правовому режимі, і спеціальні норми зазначеного Закону (2343-12) мають пріоритет у застосуванні при розгляді справ про банкрутство щодо інших законодавчих актів України, положення ч. З ст. 8 Закону слід розуміти таким чином, що ним встановлено деякі особливості та обмеження у реалізації права на касаційне оскарження судових рішень у процедурі банкрутства, які полягають, зокрема, у завершенні розгляду питання про призначення арбітражного керуючого, а також про нарахування та виплату арбітражному керуючому грошової допомоги за виконання ним своїх обов'язків у справі із завершенням відповідного апеляційного провадження (постанови Верховного Суду України від 4 листопада 2015 р. у справі № 3-957гс15 (rs53361441) , від 18 листопада 2015 р. у справі № 3-877гс15, від 23 грудня 2015 р. № 3-1095гс15 (rs54688907) ).

На операцію із перерахування валютних цінностей комісіонером комітенту не поширюються вимоги ст. 533 ЦК (435-15) , оскільки у відносинах із перерахування валютної виручки від комісіонера комітенту валюта не використовується як засіб платежу, вона уже є власністю останнього і відбувається лише її повернення (постанова Верховного Суду України від 11 листопада 2015 р. у справі № 3-837гс15).

Відповідно до ч. 2 ст. 3 Закону України "Про виконавче провадження" від 21 квітня 1999 р. № 606-ХIV рішення про стягнення коштів з державних органів, державного та місцевих бюджетів або бюджетних установ виконуються органами, що здійснюють казначейське обслуговування бюджетних коштів.

Так, згідно з положеннями абз. 2 пп. 1 п. 9 розд. VI "Прикінцеві та перехідні положення" БК (2456-17) (у редакції, чинній на час винесення постанови ВДВС про відкриття виконавчого провадження) безспірне списання коштів державного бюджету (місцевих бюджетів) здійснюється центральним органом виконавчої влади, що реалізує державну політику у сфері казначейського обслуговування бюджетних коштів, у порядку, встановленому Кабінетом Міністрів України, за черговістю надходження таких рішень, щодо видатків бюджету - в межах відповідних бюджетних призначень та наданих бюджетних асигнувань.

На виконання ч. 2 ст. 3 Закону України "Про виконавче провадження" від 21 квітня 1999 р. № 606-ХIV і п. 9 розд. VI "Прикінцеві та перехідні положення" БК (2456-17) постановою Кабінету Міністрів України від 3 серпня 2011 р. № 845 (845-2011-п) затверджено Порядок виконання рішень про стягнення коштів державного та місцевих бюджетів або боржників.

За змістом абз. З п. 2 Порядку (845-2011-п) (в редакції від 30 січня 2013 р. № 45 (45-2013-п) ) у тексті цього документа термін "боржники" вжито у такому значенні -визначені в рішенні про стягнення коштів розпорядники (бюджетні установи) та одержувачі бюджетних коштів, а також підприємства, установи та організації, рахунки яких відкриті в органах Казначейства.

Згідно з п. З Порядку (845-2011-п) рішення про стягнення коштів державного та місцевих бюджетів або боржників виконуються на підставі виконавчих документів виключно органами Казначейства у порядку черговості надходження таких документів (про стягнення коштів державного та місцевих бюджетів - з попереднім інформуванням Мінфіну, про стягнення коштів боржників - у межах відповідних бюджетних призначень, наданих бюджетних асигнувань (залишків коштів на рахунках підприємств, установ, організацій).

Пунктом 24 Порядку (845-2011-п) встановлено, що стягувані, на користь яких прийняті рішення про стягнення коштів з рахунків боржника, подають до органу Казначейства, в якому обслуговується боржник, документи, зазначені у п. 6 цього Порядку (845-2011-п) .

Разом із тим відповідно до ч. 2 ст. 2 Закону України "Про гарантії держави щодо виконання судових рішень" від 5 червня 2012 р. № 4901-VI дія цього Закону (4901-17) не поширюється на рішення суду, стягувачем за якими є державний орган, державне підприємство, орган місцевого самоврядування, підприємство, установа, організація, що належать до комунальної власності.

Отже, якщо стягувачем за рішенням суду є державне підприємство, дія Закону України "Про гарантії держави щодо виконання судових рішень" від 5 червня 2012 р. № 4901-VI (4901-17) на таке судове рішення не поширюється.

Ураховуючи викладене, державні виконавці не мають законних підстав проводити будь-яке списання коштів за виконавчими документами у справах, де боржниками є державні органи. Стягувачам необхідно подавати такі документи безпосередньо до органів Казначейства (постанова Верховного Суду України від 8 липня 2015 р. у справі № 3-316гс15 (rs46570825) ).

1. Відповідно до п. 22 ч. 1 ст. 5 Закону України "Про судовий збір" від 8 липня 2011 р. № 3674-IV уповноважена особа Фонду гарантування вкладів фізичних осіб звільняється від сплати судового збору у справах, пов'язаних зі здійсненням тимчасової адміністрації та ліквідації банку.

Оскільки зобов'язання товариства перед банком за кредитним договором не виконано, то справа № 3-815гс15 пов'язана зі здійсненням тимчасової адміністрації та ліквідації банку.

Таким чином, банк звернувся до Вищого господарського суду України в особі уповноваженої особи Фонду гарантування вкладів фізичних осіб, що за змістом Закону України "Про систему гарантування вкладів фізичних осіб" від 23 лютого 2012 р. № 4452-VI (4452-17) є юридичною особою публічного права і здійснює тимчасову адміністрацію та ліквідацію банку через призначену виконавчою дирекцією уповноважену особу, яка згідно з положеннями п. 22 ч. 1 ст. 5 Закону України "Про судовий збір" від 8 липня 2011 р. № 3674-IV звільнена від сплати судового збору у справах, пов'язаних зі здійсненням тимчасової адміністрації та ліквідації банку (постанова Верховного Суду України від 11 листопада 2015 р. у справі № 3-815гс15 (rs53537497) ).

2.1) Судове рішення, оскаржуване незалученою особою, повинно безпосередньо стосуватися прав та обов'язків цієї особи, тобто суд має розглянути і вирішити спір про право у правовідносинах, учасником яких на час розгляду справи та прийняття рішення господарським судом першої інстанції є скаржник, або містити судження про права та обов'язки цієї особи у відповідних правовідносинах. Рішення є таким, що прийнято про права та обов'язки особи, яка не була залучена до участі у справі, якщо у мотивувальній частині рішення наведено висновки суду про права та обов'язки зазначеної особи, або у резолютивній частині рішення суд прямо вказав про права та обов'язки таких осіб. У цьому випадку рішення порушує не лише матеріальні права осіб, не залучених до участі у справі, а й їх процесуальні права, що випливають зі змісту п. 1 ст. 6 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод про право кожного на справедливий судовий розгляд при визначенні його цивільних прав і обов'язків.

Відповідно до п. 3 ч. 2 ст. 111-10 ГПК порушення норм процесуального права в будь-якому випадку є підставою для скасування рішення місцевого або постанови апеляційного господарського суду, якщо господарський суд прийняв рішення або постанову, що стосується прав і обов'язків осіб, які не були залучені до участі у справі.

2) Системний аналіз норм Закону України "Про відновлення платоспроможності боржника або визнання його банкрутом" від 14 травня 1992 р. № 2343-ХІІ (2343-12) свідчить, що задоволення вимог кредиторів, у тому числі забезпечених заставою майна боржника, може відбуватися тільки на стадії ліквідаційної процедури в порядку та у спосіб, передбачені зазначеним Законом.

3) Відповідно до положень ст. 392 ЦК (435-15) власник майна може пред'явити позов про визнання його права власності, лише якщо це право оспорюється або не визнається іншою особою, а також у разі втрати ним документа, який засвідчує його право власності (постанова Верховного Суду України від 23 грудня 2015 р. у справі № 3-1135гс15 (rs54688848) ).