ВИЩИЙ ГОСПОДАРСЬКИЙ СУД УКРАЇНИ
П О С Т А Н О В А
ІМЕНЕМ УКРАЇНИ
09.03.2004 Справа N 6/157-1505
м. Київ
Вищий господарський суд України у складі колегії суддів:
розглянувши касаційну скаргу державного підприємства “ДК”
Державного комітету з Державного матеріального резерву
на рішення господарського суду Тернопільської області від
11.07.2003р.
у справі № 6/157-1505
за позовом державного підприємства “ДК” Державного комітету з
Державного матеріального резерву
до відкритого акціонерного товариства “Б”
про стягнення 723572,30 грн.,
В С Т А Н О В И В:
Державне підприємство “ДК” Державного комітету України з
Державного матеріального резерву звернулося до господарського
суду Тернопільської області з позовом до Відкритого акціонерного
товариства “Б” про стягнення 723572,30 грн. заборгованості по
оплаті за відпущену пшеницю, пені за несвоєчасне проведення
розрахунку, а також судових витрат.
У процесі розгляду справи позивач зменшив позовні вимоги та
просив суд стягнути з відповідача 685026,90 грн., у тому числі
466996,94 грн. – основного боргу та 218029,96 грн. пені.
Рішенням господарського суду Тернопільської області від
11.07.2003р. в задоволені позову відмовлено з тих мотивів, що на
час пред’явлення позивачем позову (травень 2003) зобов’язання
відповідача по сплаті 466996,94 грн. було припинено на підставі
ст. 217 Цивільного кодексу (ЦК) України шляхом зарахування
однорідних вимог.
Не погоджуючись з вказаним рішенням, позивач звернувся до Вищого
господарського суду України з касаційною скаргою, в якій просить
суд його скасувати та ухвалити нове рішення про задоволення
позову.
У своїй касаційній скарзі скаржник посилається на неправильне
застосування судом першої інстанції норм матеріального права, а
саме ст. 217 ЦК України ( 435-15 ) (435-15)
. Так, скаржник стверджує, що
ознаки однорідності вимог, у розрізі даного спору, відсутні, так
як вимога позивача – це вимога держрезерву. Гроші за реалізоване
зерно позивач зобов’язаний перерахувати державі –
Держкомрезерву.
Колегія суддів, приймаючи до уваги межі перегляду справи у
касаційній інстанції, проаналізувавши на підставі фактичних
обставин справи застосування норм матеріального та
процесуального права при ухваленні оскаржуваного судового акта,
знаходить касаційну скаргу такою, що підлягає задоволенню
частково з таких підстав.
Відповідно до ст. 129 Конституції України ( 254к/96-ВР ) (254к/96-ВР)
, одним
з основних принципів судочинства, є законність. Принцип
законності визначається тим, що суд у своїй діяльності при
вирішенні справ повинен не лише правильно застосовувати норми
матеріального права до взаємовідносин сторін, а й додержуватись
норм процесуального права.
Разом з тим, колегія суддів вважає, що судом першої інстанції не
були дотримані норми процесуального права, внаслідок чого ним
неповно з’ясовані обставини, що мають значення для вирішення
даного спору.
Так, відповідно до ст. 4-7 ГПК України ( 1798-12 ) (1798-12)
, судові
рішення приймаються за результатами обговорення усіх обставин
справи.
Принцип об’єктивної істини, тобто відповідності висновків,
викладених у судовому акті, дійсним обставинам справи,
реалізується також положеннями ст. 38 ГПК України ( 1798-12 ) (1798-12)
,
яка зобов’язує господарський суд не обмежуватись поданими
документами і матеріалами, а й витребувати від підприємств та
організацій незалежно від їх участі у справі документи і
матеріали, необхідні для вирішення спору, у разі недостатності
поданих сторонами документів.
Відповідно до ст. 43 ГПК України ( 1798-12 ) (1798-12)
господарський суд
оцінює докази за своїм внутрішнім переконанням, що грунтується
на всебічному, повному і об’єктивному розгляді в судовому
процесі всіх обставин справи в їх сукупності, керуючись
законом.
Отже, ухвалені судові акти повинні бути законними і
обгрунтованими.
Відповідно до роз’яснень Пленуму Верховного Суду України,
викладених у п. 1 постанови від 29.12.1976 року № 11 “Про судове
рішення” ( v0011700-76 ) (v0011700-76)
, обгрунтованим визнається рішення, в
якому повно відображені обставини, що мають значення для даної
справи, висновки суду про встановлені обставини і правові
наслідки є вичерпними, відповідають дійсності і підтверджуються
достовірними доказами, дослідженими в судовому засідання.
Законним рішення є тоді, коли суд, виконавши всі вимоги
процесуального законодавства і всебічно перевіривши обставини,
вирішив справу у відповідності з нормами матеріального права, що
підлягають застосуванню до даних правовідносин.
Утім, оскаржуване судове рішення від 11.07.2003 р. цим вимогам
не відповідає.
Встановивши, що представники відповідача отримали у позивача за
накладною № 170/53 за травень 2001р. (а.с.8) та довіреністю від
07.05.2001 р. (а.с. 7) пшеницю 3 та 4 класу на загальну суму
1760135,56 грн., суд першої інстанції з огляду на приписи ст. 4
ЦК України ( 435-15 ) (435-15)
дійшов висновку про те, що у відповідача
виникло зобов’язання перед позивачем по оплаті вартості
отриманого товару.
Утім, висновок суду першої інстанції про те, що позивач,
відпускаючи пшеницю позивачу, діяв від свого імені, а не від
імені Держкомрезерву, колегія суддів вважає передчасним з огляду
на наряд № 1/Дун. від 28.04.2001р. (а.с.16), якому суд взагалі
не дав оцінки як одному з доказів, на якому грунтується даний
позов.
Так, у своїй позовній заяві та запереченнях на відзив на позов
(а.с.50) позивач посилається на те, що отримана відповідачем від
позивача пшениця була розброньована державним агентством з
управління державним матеріальним резервом 28.04.2001р., а гроші
за реалізоване зерно позивач зобов’язаний перерахувати державі –
Держкомрезерву. При цьому, позивачем був наданий наряд № 1/Дун.
від 28.04.2001р. з якого вбачається, що згідно з розпорядженням
КМУ від 27.03.2000р. Дунаєвецькому КХП (позивачу), з посиланням
на договір від 30.03.2001р. № юр-2в-3/622-2001, було відпущено у
порядку розбронювання пшеницю 3 та 4 класу.
Разом з тим, договір від 30.03.2001р. № юр-2в-3/622-2001, на
підставі і на умовах якого позивачу було відпущено Державним
Агентством з управління державним матеріальним резервом пшеницю
3 та 4 класу, в матеріалах справи відсутній, і судом, у порядку
ст. 38 ГПК України ( 1798-12 ) (1798-12)
, не витребуваний, що свідчить про
неповне з’ясування всіх обставин, що мають значення для даної
справи. Встановлення до якого виду договору відноситься договір
від 30.03.2001р. № юр-2в-3/622-2001 (купівлі-продажу, комісії,
доручення) дасть можливість визначити кому належить право
власності на вказану пшеницю; на яких умовах і в якому порядку
була визначена реалізація цієї пшениці у зв’язку з її
відвантаженням із державного резерву у порядку розбронювання;
хто є кінцевим отримувачем (кредитором) коштів за реалізовану
пшеницю.
Отже, без встановлення наведених вище обставин висновок суду
першої інстанції про проведення між сторонами даного спору
взаємозаліку у порядку ст. 217 ЦК України ( 435-15 ) (435-15)
, є
передчасним, оскільки однією з умов заліку є зустрічність вимог,
яка полягає у тому, що сторони одночасно беруть участь у двох
зобов’язаннях, при цьому кредитор в одному зобов’язанні є
боржником в другому зобов’язанні.
В силу вимог ст. 111-7 Господарського процесуального кодексу
України ( 1798-12 ) (1798-12)
, допущені судом порушення не можуть бути
усунуті судом касаційної інстанції, у зв’язку з чим оскаржуване
рішення у даній справі підлягає скасуванню, а справа – передачі
на новий розгляд.
При новому розгляді справи місцевому господарському суду слід
урахувати викладене, вжити всіх передбачених законом заходів до
всебічного, повного й об’єктивного з’ясування обставин справи,
дійсних прав та обов’язків сторін і залежно від установленого
ухвалити обгрунтоване рішення.
Відповідно до ст. 111-12 ГПК України ( 1798-12 ) (1798-12)
, вказівки, що
містяться у постанові касаційної інстанції, є обов’язковими для
суду першої інстанції під час нового розгляду справи.
Керуючись ст.ст. 111-5, 111-7, 111-9 – 111-11, Господарського
процесуального кодексу України ( 1798-12 ) (1798-12)
, колегія суддів
ПОСТАНОВИЛА:
1. Касаційну скаргу державного підприємства “ДК” Державного
комітету з Державного матеріального резерву задовольнити
частково.
2. Рішення господарського суду Тернопільської області від
11.07.2003р. у справі № 6/157-1505 скасувати, а справу направити
на новий розгляд до господарського суду Тернопільської області.