ВИЩИЙ ГОСПОДАРСЬКИЙ СУД УКРАЇНИ
П О С Т А Н О В А
ІМЕНЕМ УКРАЇНИ
02.03.2004 Справа N 6/19-А
Колегія суддів Вищого господарського суду України у складі:
головуючого судді Овечкіна В.Е.,
суддів Чернова Є.В.,
Цвігун В.Л.,
розглянув
касаційну скаргу Луцької міської ради
на постанову від 04.07.03 Львівського апеляційного
господарського суду
у справі № 6/19-А господарського суду Волинської
області
за позовом ТзОВ “Ніке”, м. Луцьк
до Луцької міської ради
про визнання недійсним рішення
У справі взяли участь представники
позивача: не з’явилися
відповідача: Кучма В.Ю. довір. від 02.10.03 № 4.16-889
Рішенням господарського суду Волинської області від 31.03.2003
позов задоволено. Рішення відповідача № 4/7.6 від 08.01.2003
“Про припинення права користування земельною ділянкою ТзОВ
“Ніке” на вул. Львівській, 75 “а” визнано недійсним з тих
підстав, що не відповідає вимогам Земельного Кодексу України
( 2768-14 ) (2768-14)
та прийнято з порушенням компетенції, що порушує
права позивача (суддя В. Пахолюк).
Постановою Львівського апеляційного господарського суду від
4.07.2003 року рішення місцевого суду залишено без змін з тих же
підстав. Невиконання позивачем умов мирової угоди від 01.02.2002
не може бути підставою припинення права користування земельною
ділянкою, як зазначено в оскаржуваному рішення (колегія суддів у
складі: Л. Давид, В. Кузь, С. Бойко).
В поданій касаційній скарзі Луцька міська рада просить прийняті
у справі рішення та постанову скасувати і в позові відмовити.
Скарга мотивована тим, що суди порушили норми матеріального
права. Згідно п. 34 ст. 26 Закону України “Про місцеве
самоврядування в Україні” ( 280/97-ВР ) (280/97-ВР)
виключною компетенцією
міських рад є вирішення питань регулювання земельних відносин.
На підставі ст. 144 Земельного кодексу України ( 2768-14 ) (2768-14)
міські ради мають право припинити користування земельною
ділянкою у випадку порушення користувачем земельного
законодавства. Висновок попередніх судових інстанцій, що
припинення права користування земельними ділянками повинно
відбуватися шляхом направлення позову в суд, не відповідає
ст. 143, 144 ЗК України де зазначено, що це питання вирішується
і прийняттям відповідного рішення міською радою. В судових актах
не вказано на підставі яких законів зроблено висновок про права
і обов’язки землекористувачів згідно генеральних планів забудови
населених пунктів. На підставі п. 1 ст. 24 Закону України “Про
планування і забудову території” ( 1699-14 ) (1699-14)
юридичні особи для
здійснення будівництва об’єктів містобудування на земельних
ділянках, що є в них в користуванні, зобов’язані отримати від
виконкомів відповідних рад дозвіл на будівництво, оформлений
рішенням виконкому, що і породжує конкретні права і обов’язки.
Такий дозвіл на будівництво у ТзОВ “Ніке” відсутній.
Ознайомившись з матеріалами та обставинами справи на предмет
надання їм попередніми судовими інстанціями належної юридичної
оцінки та повноти встановлення обставин, дотримання норм
процесуального права, згідно з вимогами ст. 111-5 Господарського
процесуального кодексу України ( 1798-12 ) (1798-12)
, колегія суддів
дійшла висновку, що касаційна скарга не підлягає задоволенню з
наступних підстав.
Відповідно ст. 111-7 Господарського процесуального кодексу
України ( 1798-12 ) (1798-12)
, переглядаючи у касаційному порядку судові
рішення, касаційна інстанція на підставі встановлених фактичних
обставин справи перевіряє застосування судами попередніх
ўнстанцўй норм матеріального та процесуального права. Касаційна
інстанція не має права встановлювати або вважати доведеними
обставини, що не були встановлені у рішенні або постанові
господарського суду чи відхилені ним, вирішувати питання про
достовірність того чи іншого доказу, про перевагу одних доказів
над іншими, збирати нові докази або додатково перевіряти докази.
Господарський суд має право визнати акт державного чи іншого
органу недійсним з підстав невідповідності його вимогам чинного
законодавства або визначений законом компетенції органу, який
видав цей акт. Обов’язковою умовою визнання акта недійсним є
також порушення у зв’язку з його прийняттям прав та охоронюваних
законом інтересів підприємства-позивача у справі.
Суди попередніх інстанцій встановили наступне.
Луцька міська Рада прийняла оскаржуване рішення, де підставою
припинення права землекористування позивача вказано невиконання
ТзОВ “Ніке” умов мирової угоди від 01.02.2002.
Земельна ділянка по вул. Львівській, 75 була закріплена за
позивачем рішенням Луцької міської ради № 7+9 від 05.04.1996,
виданий Державний акт на право користування землею для
будівництва і обслуговування закладів соцкультпобуту.
Господарським судом Волинської області розглядалася Справа
N 9/52-83 за позовом Луцької міської ради до ТзОВ “Ніке” про
вилучення земельної ділянки. Провадження у справі було припинено
ухвалою суду від 02.04.2002 в зв’язку з укладенням сторонами
мирової угоди від 01.02.2002. Мирову угоду було затверджено
судом. Ухвала суду набрала законної сили.
На спірні правовідносини сторін, що склалися, поширюється дія
ст. 19 Конституції України ( 254к/96-ВР ) (254к/96-ВР)
, ст. 26 Закону України
“Про місцеве самоврядування в Україні, ст. ст. 141-144
Земельного Кодексу України ( 2768-14 ) (2768-14)
.
Вирішення питань регулювання земельних відносин відноситься до
виключної компетенції міських Рад. Ці питання повинні
вирішуватися Радою відповідно до вимог діючого законодавства, що
регулюють земельні відносини в Україні. В Конституції України
( 254к/96-ВР ) (254к/96-ВР)
записано, що органи місцевого самоуправління, їх
посадові особи зобов’язані діяти тільки на підставах, в межах
повноважень і способом, які передбачені Конституцією в Законами
України (ст. 19).
Приймаючи до уваги наведене, колегія суддів дійшла висновку, що
суди попередніх інстанцій правильно застосували ст. ст. 141-144
Земельного Кодексу України ( 2768-14 ) (2768-14)
, якими передбачений
порядок та підстави для примусового припинення прав на земельну
ділянку у випадку використання земельної ділянки не за цільовим
призначенням, вказавши, що за таких обставин ст. 143 ЗК України
передбачений тільки судовий порядок вирішення питання щодо
припинення права користування земельною ділянкою.
Мирова угода укладалася сторонами по судовій справі, порушеної
Луцькою міською радою про примусове припинення прав позивача на
земельну ділянку. Провадження по цій справі судом припинено
02.04.2002.
Оскаржуване позивачем рішення відповідач прийняв 08.01.2003
всупереч вимогам ст. 141 та 144 Земельного Кодексу України
( 2768-14 ) (2768-14)
, де вказаний вичерпний перелік підстав для
припинення права користування земельною ділянкою та зазначений
порядок припинення права користування земельними ділянками, які
використовуються з порушенням земельного законодавства.
Попередні судові інстанції обгрунтовано вказали, що підстава
припинення права землекористування, вказана в оскаржуваному
рішенні, не відповідає вимогам ст. 141 ЗК України.
Для скасування рішення відповідача цієї підстави достатньо.
Доводи відповідача про те, що суди не вказали на підставі яких
законів зроблено висновок про права і обов’язки
землекористувачів згідно генерального плану забудови населених
пунктів, судом до уваги не приймаються. Право користування
земельною ділянкою підтверджено позивачем Державним актом на
право постійного користування землею для будівництва і
обслуговування закладів соцкультпобуту. У даному випадку був
розглянутий спір про правомірність дій відповідача, а не
позивача.
Висновок попередніх судових інстанцій про те, що рішення
відповідача № 4/7 від 08.01.2003 не відповідає вимогам діючого
земельного законодавства є обгрунтованим і визнано його
недійсним правомірно. Підстави для скасування прийнятих у справі
рішень відсутні.
Керуючись ст.ст. 111-5, 111-7, 111-9, 111-11, Господарського
процесуального кодексу України ( 1798-12 ) (1798-12)
, Вищий господарський
суд України
П О С Т А Н О В И В:
Касаційну скаргу Луцької міської Ради залишити без задоволення,
а рішення господарського суду Волинської області від 31.03.2003
та постанову Львівського апеляційного господарського суду від
004.07.2003 – без змін.