ВИЩИЙ ГОСПОДАРСЬКИЙ СУД УКРАЇНИ
П О С Т А Н О В А
ІМЕНЕМ УКРАЇНИ
02.03.2004 Справа N 4/410Н
Вищий господарський суд України у складі колегії суддів:
розглянувши у відкритому СДПІ у м. Луганську
судовому засіданні
касаційну скаргу
на постанову від 22.04.2003
Донецького апеляційного
господарського суду
у справі № 4/410Н
за позовом ВАТ “Л”
до СДПІ у м. Луганську
про визнання недійсною другої податкової вимоги від 22.08.2002
№ 2/111
В С Т А Н О В И В:
Рішенням від 24.12.2002 господарського суду Луганської області
позов задоволено у зв’язку з невідповідністю оспорюваної
податкової вимоги чинному законодавству та з посиланням на
нерозповсюдження дії Закону України “Про порядок погашення
зобов'язань платників податків перед бюджетами та державними
цільовими фондами” ( 2181-14 ) (2181-14)
на питання погашення податкових
зобов’язань або стягнення податкового боргу з осіб, на яких
поширюються процедури, визначені Законом України “Про
відновлення платоспроможності боржника або визнання його
банкрутом” ( 2343-12 ) (2343-12)
, та введення стосовно позивача ухвалою
Вищого арбітражного суду України від 06.06.2000 мораторію на
задоволення вимог кредиторів, який поширюється на податковий
борг ВАТ “Л”, що виник за період з 01.01.2000 по 06.06.2000.
Постановою від 22.04.2003 Донецького апеляційного господарського
суду рішення залишено без змін з тих же підстав.
СДПІ у м. Луганську просить рішення та постанову скасувати,
оскільки вважає, що в ст. 12 Закону України від 30.06.1999 № 784
“Про відновлення платоспроможності боржника або визнання його
банкрутом” ( 2343-12 ) (2343-12)
вказано, що мораторій на задоволення
вимог кредиторів поширюється також на зобов’язання, строки
виконання яких настали до подання заяви про порушення справи про
банкрутство, а згідно Закону України від 07.03.2002 № 3088
мораторій не розповсюджується на задоволення вимог кредиторів,
які виникли після порушення справи про банкрутство, в т.ч. на
податкові зобов’язання ВАТ “Л” за період з 01.01.2000 по
06.06.2000.
Окрім того, скаржник вказує на те, що відповідно до п. 7.8 ст. 7
Закону України “Про порядок погашення зобов’язань платників
перед бюджетами та державними цільовими фондами”, ст. 1, ч. 6
ст. 12 Закону України “Про відновлення платоспроможності
боржника або визнання його банкрутом” ( 2343-12 ) (2343-12)
в редакції від
07.03.2002 норми Закону України від 21.12.2000 № 2181
( 2181-14 ) (2181-14)
застосовуються до платників податків в частині
податкових зобов’язань та податкового боргу, які не були
заявлені для погашення в процедурі банкрутства.
Колегія суддів, перевіривши фактичні обставини справи на предмет
правильності їх юридичної оцінки судами першої та апеляційної
інстанцій і заслухавши пояснення присутніх у засіданні
представників сторін, дійшла висновку, що оскаржувані рішення та
постанова підлягають залишенню без змін, а касаційна скарга
відповідача – відхиленню з наступних підстав.
На спірні податкові правовідносини, пов’язані з виникненням у
ВАТ “Л” податкових зобов’язань в період з 01.01.2000 по
06.06.2000 до введення мораторію на задоволення вимог кредиторів
ухвалою Вищого арбітражного суду України від 06.06.2000 у справі
№ 12/23б про банкрутство ВАТ “Л”, поширюється дія абзацу 24
ст. 1 та ч. 2 ст. 12 Закону України “Про відновлення
платоспроможностў боржника або визнання його банкрутом”
( 2343-12 ) (2343-12)
в редакції від 30.06.1999, чинній на момент
виникнення податкового боргу, чим спростовуються помилкові
посилання скаржника в обгрунтування своїх доводів на положення
абзацу 24 ст. 1 та ч. 6 ст. 12 цього ж закону в редакції Закону
України від 07.03.2002 № 3088-ІІІ “Про внесення змін до Закону
України “Про відновлення платоспроможності боржника або визнання
його банкрутом” ( 2343-12 ) (2343-12)
, які не мають зворотної дії до
спірних відносин. При цьому судом першої та апеляційної
інстанцій правомірно відхилено Закон України від 21.12.2000
№ 2181 “Про порядок погашення зобов'язань платників податків
перед бюджетами та державними цільовими фондами” ( 2181-14 ) (2181-14)
як
такий, що згідно преамбули цього закону не регулює питання
погашення податкових зобов’язань або стягнення податкового боргу
з осіб, на яких поширюються процедури, визначені Законом України
“Про відновлення платоспроможності боржника або визнання його
банкрутом” ( 2343-12 ) (2343-12)
, чим спростовуються посилання відповідача
в обгрунтування своїх доводів на п. 7.8 ст. 7 Закону України від
21.12.2000 № 2181.
Як встановлено судом першої інстанції Справа N 12/23б про
банкрутство ВАТ “Л” порушена ухвалою арбітражного суду
Луганської області від 09.08.1996, ухвалою Вищого арбітражного
суду України від 06.06.2000 введено мораторій на задоволення
вимог кредиторів, а ухвалою від 25.06.2002 господарського суду
Луганської області введено процедуру санації строком на 12
місяців.
У період з 01.01.2000 по 06.06.2000 ВАТ “Л” задекларовані
податкові зобов’язання на загальну суму 41873591,51 грн., які у
встановлені строки не сплачено. З 01.01.2000 набрав чинності
Закон України “Про відновлення платоспроможності боржника або
визнання його банкрутом” ( 2343-12 ) (2343-12)
від 30.06.1999 № 784-ХІУ,
згідно абзацу 24 ст. 1 якого мораторій на задоволення вимог
кредиторів – це зупинення виконання боржником грошових
зобов’язань і зобов’язань щодо сплати податків і зборів
(обов’язкових платежів), строк виконання яких настав до дня
введення мораторію, та зупинення заходів, спрямованих на
забезпечення виконання цих зобов’язань та зобов’язань щодо
сплати податків і зборів (обов’язкових платежів), застосованих
до прийняття рішення про введення мораторію.
За таких обставин суд першої інстанції обгрунтовано дійшов
висновку про зупинення виконання боржником податкових
зобов’язань, які виникли до 06.06.2000 та строк виконання яких
настав до дня введення мораторію ухвалою Вищого арбітражного
суду України від 06.06.2000, тобто внаслідок застосування
процедур банкрутства, передбачених вищезазначеним законом.
Згідно з ч. 2 ст. 12 Закону України від 30.06.1999 № 784-ХІV
“Про внесення змін до Закону України “Про банкрутство”
( 794-14 ) (794-14)
(редакція від 30.06.1999) в ухвалі про порушення
провадження у справі про банкрутство вказується про введення
мораторію на задоволення вимог кредиторів. Мораторій на
задоволення вимог кредиторів поширюється на зобов’язання, строки
виконання яких настали до подання заяви про порушення справи про
банкрутство. Мораторій вводиться на задоволення всіх вимог
кредиторів, крім випадків, передбачених цим Законом.
Тобто, згідно цієї статті введення мораторію на задоволення
вимог кредиторів щодо зобов’язань, строки виконання яких настали
до подання заяви про порушення справи про банкрутство, може
здійснюватися (оформлюватися) ухвалою про порушення провадження
у справі про банкрутство. Однак в даному випадку ухвалу Вищого
арбітражного суду України від 06.06.2000 про введення мораторію,
яку не скасовано у встановленому порядку, винесено вже після
порушення провадження у справі про банкрутство ВАТ “Л”, а тому
податкові зобов’язання товариства за період з 01.01.2000 по
06.06.2000 не підпадають під дію цієї статті, і судом правомірно
застосовано до спірних правовідносин норму абзацу 24 ст. 1
Закону України “Про відновлення платоспроможності боржника або
визнання його банкрутством” в редакції від 30.06.1999, чинній до
13.07.2002, чим спростовуються твердження скаржника про
зворотнє.
Враховуючи наведене, колегія погоджується з висновками суду
першої та апеляційної інстанцій про поширення дії мораторію,
введеного ухвалою Вищого арбітражного суду України від
06.06.2000, на податкові зобов’язання ВАТ “Л”, які виникли в
період після порушення справи про банкрутство ВАТ “Л”, (ухвала
від 09.08.1996) до дня введення мораторію, оскільки відповідає
вимогам абзацу 24 ст. 1 та ч. 2 ст. 12 Закону України “Про
відновлення платоспроможності боржника або визнання його
банкрутом” ( 2343-12 ) (2343-12)
в редакції від 30.06.1999, чинній до
13.07.2002.
Заперечення відповідача в обгрунтування правомірності видання
оспорюваної податкової вимоги від 22.08.2002 № 2/111 по суті
грунтуються виключно на безпідставному наданні зворотної дії
нормі ч. 6 ст. 12 Закону України “Про відновлення
платоспроможності боржника або визнання його банкрутом”
( 3088-14 ) (3088-14)
в редакції закону від 07.03.2002 № 3088-ІІІ, згідно
якої дія мораторію на задоволення вимог кредиторів не
поширюється на вимоги кредиторів, які виникли після порушення
провадження у справі про банкрутство.
Однак, зазначений закон не поширюється на спірні правовідносини,
оскільки податковий борг виник в період з 01.01.2000 по
06.06.2000, а цей закон набрав чинності з 13.07.2002 (п. 1
Прикінцевих положень закону № 3088 ( 3088-14 ) (3088-14)
).
Колегія враховує також, що обов’язкове одночасне введення
мораторію на задоволення вимог кредиторів з порушенням
провадження у справі про банкрутство запроваджено Законом
України № 3088-ІІІ ( 3088-14 ) (3088-14)
, (набрав чинності з 13.07.2002),
з якого власне і випливає недопустимість (заборона) поширення
дії мораторію на вимоги кредиторів, які виникли після порушення
провадження у справі про банкрутство (частини 4 та 6 ст. 12
Закону України “Про відновлення платоспроможності боржника або
визнання його банкрутом” ( 2343-12 ) (2343-12)
в редакції від 07.03.2002).
Отже, наявна подальша зміна Законом України від 07.03.2002
№ 3088-ІІІ ( 3088-14 ) (3088-14)
обсягу (кола) зобов’язань боржника
(позивача) залежно від строку їх виникнення, які охоплюються
дією мораторію у справі про банкрутство ВАТ “Л”, не є підставою
для стягнення податкового боргу, що виник до внесення
вўдповўдних законодавчих змін, у порядку, встановленому п. 6.2
ст. 6 та п. 7.8 ст. 7 Закону України “Про порядок погашення
зобов'язань платників податків перед бюджетами та державними
цільовими фондами” ( 2181-14 ) (2181-14)
від 21.12.2000 № 2181.
Таким чином у відповідача були відсутні достатні правові
підстави для застосування заходів до примусового стягнення
податкового боргу, передбачених вищезгаданим законом, зокрема
шляхом направлення позивачу другої податкової вимоги від
22.08.2002 № 2/111, оскільки це є порушенням дії мораторію,
введеного ухвалою Вищого арбітражного суду України від
06.06.2000 та, як наслідок, спрямовано на невиконання судового
рішення, обов’язковість виконання якого встановлено п. 9 ч. 3
ст. 129 Конституції України ( 254к/96-ВР ) (254к/96-ВР)
.
Разом з тим, касаційна інстанція враховує також ті обставини, що
рішенням господарського суду Луганської області від 0410.2002 у
справі № 4/290Н, яке залишено без змін постановою Донецького
апеляційного господарського суду від 16.12.2002, визнано
недійсною першу податкову вимогу СДПІ у м. Луганську № 1/104 від
15.07.2002.
Зважаючи на наведене, колегія дійшла висновку про правомірність
застосування судом першої та апеляційної інстанцій норм чинного
законодавства до спірних податкових правовідносин та відсутність
будь-яких підстав вважати, що судом помилково застосовано
матеріальне чи процесуальне право в розрізі даного спору.
Враховуючи викладене та керуючись ст.ст. 111-5 111-7 – 111-9,
111-11 Господарського процесуального кодексу України
( 1798-12 ) (1798-12)
, Вищий господарський суд України
П О С Т А Н О В И В:
Рішення від 24.12.2002 господарського суду Луганської області
від 24.12.2002 та постанову від 22.04.2003 Донецького
апеляційного господарського суду у справі № 4/410Н залишити без
змін, а касаційну скаргу СДПІ у м. Луганську – без задоволення.