ВИЩИЙ ГОСПОДАРСЬКИЙ СУД УКРАЇНИ
П О С Т А Н О В А
ІМЕНЕМ УКРАЇНИ
02.03.2004 Справа N 2/160
Вищий господарський суд України у складі колегії суддів:
розглянувши у відкритому ДК “У” НАК “Н”
судовому засіданні
касаційну скаргу
на постанову від 24.10.2003 Київського
апеляційного
господарського суду
у справі № 2/160
за позовом ТОВ “ПТ”
до ДК “У” НАК “Н” (надалі – ДК “У”)
про стягнення 3539512,02 грн. заборгованості по орендній платі
та пені,
В С Т А Н О В И В:
Рішенням від 29.07.2003 господарського суду м. Києва позов
задоволено – на підставі ст.ст. 161, 162, 256-259 Цивільного
кодексу України ( 435-15 ) (435-15)
постановлено стягнути з відповідача
3303756 грн. боргу по орендній платі та 235756,02 грн. пені у
зв'язку з невиконанням орендарем зобов'язань за договором від
01.09.96 та з посиланням на підтвердження існування
заборгованості листом ПМК № 2 від 06.09.2001 № 626 та актом
звірки взаєморозрахунків станом на 27.02.2002, а також на
фактичне укладення договору оренди від 01.09.96 від імені
відповідача як юридичної особи її відособленим підрозділом –
Пересувною механізованою колоною № 2 підприємства “Б”.
Постановою від 24.10.2003 Київського апеляційного господарського
суду рішення залишено без змін з відхиленням доказів по справі,
покладених в основу рішення суду першої інстанції про
задоволення позовних вимог, однак з тих мотивів, що відсутність
надання начальнику ПМК № 2 П-ку І.Д. повноважень укладати
договір від 01.09.96 не звільняє сторони від виконання даної
угоди, яку не визнано недійсною на майбутнє у встановленому
порядку.
ДК “У” у поданій касаційній скарзі просить рішення та постанову
скасувати, справу передати на новий розгляд до суду першої
інстанції, оскільки вважає, що судом не досліджено належним
чином надані позивачем витяги з реєстру кредитових платіжних
документів, платежі по яких здійснювалися для оплати зобов'язань
за іншим договором від 01.11.96, умови якого сторонами давно
виконані.
Окрім того, відповідач вказує на визнання апеляційним судом тих
обставин, що лист № 626 від 06.09.2001, акт звірки
взаєморозрахунків від 24.02.2002 не є доказом наявності чи
відсутності спірної заборгованості, а також на визнання
відсутності доказів наявності у начальника ПМК № 2 повноважень
укладати договір від 01.09.96, але всупереч ст. 63 Цивільного
кодексу України ( 435-15 ) (435-15)
та власному висновку суд зазначив цей
договір єдиною підставою для стягнення з відповідача
заборгованості.
До того ж скаржник посилається на нез'ясування судом питання
щодо існування передачі позивачем відповідачеві вказаних в
договорі від 01.09.96 агрегатів, а також не приймаючи в якості
доказу акт прийому-передачі від 01.09.96, без жодних доказів
встановив вчинення позивачем такої передачі, залишивши поза
увагою відсутність видачі відповідачем довіреності на одержання
агрегатів за договором від 01.09.96.
Колегія суддів, перевіривши наявні матеріали (фактичні
обставини) справи на предмет повноти їх встановлення та
правильності юридичної оцінки судами першої і апеляційної
інстанції та заслухавши пояснення присутніх у засіданні
представників сторін, дійшла висновку, що касаційна скарга
позивача підлягає задоволенню, а рішення та постанова –
скасуванню з ухваленням нового рішення про передачу справи на
новий розгляд до суду першої інстанції з наступних підстав.
На спірні правовідносини, пов'язані з укладенням договору від
01.09.96 від імені АТ “ГП” (правонаступником якого є ДК “У”)
неуповноваженою на це особою – начальником пересувної
механізованої колони № 2 тресту “Полтавгазпромбуд”, яка на даний
час є відділенням Будівельно-монтажної фірми “Б” (філія ДК ”У”),
що визнано судом в оскаржуваній постанові та подальшим
невиконанням обома сторонами цього договору, поширюється дія
ст.ст. 31, 63 Цивільного кодексу України ( 435-15 ) (435-15)
, що не
враховано судами першої та апеляційної інстанцій.
Зокрема, судами попередніх інстанцій залишено поза увагою
положення преамбули договору від 01.09.96, з яких вбачається
його укладення не від імені юридичної особи (АТ “ГП”) на
підставі відповідної довіреності, виданої АТ “ГП”, а самостійно
начальником пересувної механізованої № 2 (надалі – ПМК № 2)
тресту “ПГПБ” П-ком І.Д, на підставі Закону України “Про
підприємства в Україні” ( 887-12 ) (887-12)
. При цьому судом не надано
правової оцінки пунктам 4.4. двох Положень про ПМК № 2
підприємства “Б” АТ “ГП”, затверджених 05.03.94 та 04.09.96
(а.с. 18-23, том 1) згідно яких начальник ПМК-2 по довіреності
підприємства “Б” представляє його інтереси на підприємствах,
установах та організаціях, а також не враховано додаток № 1 до
Положення про філію “Будівельно-монтажна фірма “Б” ДК “У”,
затвердженого відповідачем 15.12.98 (а.с. 7, том 1), згідно
якого ПМК № 2, м. Полтава є лише структурним підрозділом філії
ДК “ТГ”, тобто навіть не має статусу філії відповідача на
відміну від будівельно-монтажної фірми “Б”.
Окрім того, судами при прийнятті оскаржуваних рішення та
постанови не спростовано ті обставини, що ПМК № 2, входила і на
даний час входить на правах відділення до складу підприємства
“Б”, правонаступником якого є БМФ “Б”, а в преамбулі договору
від 01.09.96 зазначено про її приналежність до тресту “ПГПБ”.
Що стосується кола повноважень відособленого підрозділу
юридичної особи стосовно укладення угод від імені цієї особи, то
воно визначається її установчими документами, положенням про
відособлений підрозділ, яке затверджене юридичною особою, або
довіреністю, виданою нею ж у встановленому порядку керівнику
цього підрозділу. Причому згідно з ч. 2 ст. 31 Цивільного
кодексу України ( 435-15 ) (435-15)
керівник філії діє на підставі
довіреності, одержаної від відповідної юридичної особи, однак
судами першої та апеляційної інстанцій не досліджено питання
наявності чи відсутності отримання начальником ПМК № 2
довіреності на укладення від імені АТ “ГП” договору від
01.09.96, на підставі якого виникли позовні вимоги у даній
справі.
Виходячи зі змісту ст. 63 Цивільного кодексу України ( 435-15 ) (435-15)
угода, укладена представником юридичної особи або керівником її
відособленого підрозділу без належних повноважень на її
укладення або з перевищенням повноважень, за умов відсутності її
подальшого схвалення юридичною особою, не породжує цивільних
прав і обов'язків для особи, яку представляють та має бути
визнана недійсною як така, що не відповідає вимогам закону.
В зв'язку з цим помилковими є висновки суду першої інстанції про
підтвердження схвалення договору від 01.09.96 відповідачем
наданими позивачем копіями реєстрів кредитових платіжних
документів від 20.05.97 та від 24.07.97, які спростовуються
встановленим судом апеляційної інстанції фактом укладення
договору від 01.09.96 значно пізніше, а саме в 1998 році.
Водночас наявний у справі акт прийому-передачі зварювального
обладнання від 01.09.96 (а.с. 12, том 1) також не може свідчити
про подальше схвалення договору оренди від 01.09.96 шляхом
передачі майна орендарю, оскільки зазначений акт відхилено судом
при прийнятті оскаржуваної постанови з мотивів відсутності в
цьому договорі умов, які б передбачали передачу зварювальних
агрегатів саме за актом.
З огляду на наведені обставини касаційна інстанція згідно зі
ст. 111-12 ГПК України ( 1798-12 ) (1798-12)
вважає за необхідне доручити
суду першої інстанції при новому розгляді справи вирішити
питання про наявність підстав для виходу за межі позовних вимог
в порядку п. 1 ст. 83 ГПК України ( 1798-12 ) (1798-12)
шляхом визнання
недійсним пов'язаного з предметом даного спору договору від
01.09.96 як такого, що не відповідає вимогам ст. 63 Цивільного
кодексу України ( 435-15 ) (435-15)
.
Натомість судовою колегією не приймаються до уваги порушені
скаржником питання щодо необхідності визнання договору від
01.09.96 недійсним на підставі ст.ст. 56,58 Цивільного кодексу
України ( 435-15 ) (435-15)
як укладеного внаслідок помилки чи як мнимої
угоди, оскільки такі питання можуть бути лише предметом інших
позовних проваджень.
Разом з тим ретельній перевірці та належній правовій оцінці при
новому розгляді справи підлягають доводи відповідача щодо
здійснення ним платежів згідно реєстрів кредитових платіжних
документів від 20.05.97 та від 24.07.97 на виконання іншого
договору від 01.11.96 (а.с. 78, том 1), які мають істотне
значення для встановлення обґрунтованості чи необґрунтованості
позовних вимог.
Позовні вимоги про стягнення боргу по орендній платі ґрунтуються
на невиконанні відповідачем як орендарем зобов'язань за
договором від 01.09.96 та обставинах встановлення судом передачі
структурному підрозділу ДК “У” обладнання при одночасній
відсутності в матеріалах справі належних письмових доказів
здійснення такої передачі та користування відповідача цим
обладнанням.
Підставою ж для задоволення позову судом першої інстанції стало
помилкове прийняття судом в якості достатніх доказів
підтвердження існування боргу відповідача перед позивачем листа
№ 626 від 06.09.2001, копій реєстрів кредитових платіжних
документів від 20.05.97 і від 24.07.97 та акту звірки
взаєморозрахунків від 27.02.2002 (а с. 79, том 1), які судом
апеляційної інстанції правомірно відхилено як неналежні докази,
що не стосуються спірних правовідносин, з чим погоджується
касаційна інстанція.
З огляду на те, що судом встановлено фактичне укладення договору
оренди від 01.09.96 лише в 1998 році, а визначальним для
вирішення питання про обґрунтованість позовних вимог у даній
справі є з'ясування обставин наявності чи відсутності у
керівника структурного підрозділу ДК “У” повноважень на
укладення цього договору та передачі позивачем зварювальних
агрегатів відповідачу і їх використання останнім, слід
витребувати у сторін при новому розгляді спору додаткові докази
стосовно цих обставин (довіреність підприємства “Б” на ім'я
П-ка І.Д., акт прийому-передачі агрегатів за 1998 рік,
довіреність на одержання товарно-матеріальних цінностей тощо),
надати їм належну правову оцінку та, як наслідок, встановити
наявність або ж відсутність підстав для стягнення з відповідача
заборгованості за договором від 01.09.96.
Не виключається також доцільність підстав для призначення
судової почеркознавчої експертизи для встановлення справжності
підписів Б-хи А.Г. та А-ої м. М. на акті прийому –передачі (а.с.
81, том 1) та акті звірки розрахунків від 27.02.2002 (а.с. 79,
том 1).
Отже суд апеляційної інстанції мотивовано спростував всі докази,
які прийнято судом першої інстанції в підтвердження існування
заборгованості та обґрунтованості задоволення позовних вимог,
однак в підсумку дійшов суперечливого висновку про відсутність
підстав для скасування рішення, не встановивши з врахуванням
інших доказів (яких у справі немає) ті обставини, чи дійсно
відбулась передача відповідачу спірних агрегатів в рамках
договору від 01.09.96, чи здійснювалися ним часткові платежі на
виконання саме цього договору, та чи укладався договір від
01.09.96 уповноваженою від імені відповідача посадовою особою її
структурного підрозділу (філії), як того вимагає ч. 2 ст. 31
Цивільного кодексу України ( 435-15 ) (435-15)
.
Зазначеним обставинам, які безпосередньо стосуються предмета
даного господарського спору, судом першої та апеляційної
інстанцій всупереч вимогам ст. 43 ГПК України ( 1798-12 ) (1798-12)
не
надано ретельної правової оцінки, а згідно імперативних вимог
ст. 111-7 ГПК України ( 1798-12 ) (1798-12)
касаційна інстанція не має
права встановлювати або вважати доведеними обставини, що не були
встановлені у рішенні та постанові господарського суду чи
відхилені ним, вирішувати питання про перевагу одних доказів над
іншими, збирати нові докази чи додатково перевіряти наявні у
справі докази.
Зважаючи на наведене, касаційна інстанція на підставі ч. 2 ст.
111-5 ГПК України ( 1798-12 ) (1798-12)
дійшла висновку про неповне
встановлення обставин справи та обумовлену цим неможливість
надання належної юридичної оцінки всім обставинам справи, в
зв'язку з чим справа підлягає направленню на новий розгляд для
достовірного з'ясування інших обставин, які мають істотне
значення для правильного вирішення спору та їх подальшого
врахування в сукупності з фактичними обставинами, встановленими
судом першої інстанції.
Враховуючи викладене та керуючись ст.ст. 111-5, 111-7 – 111-12,
Господарського процесуального кодексу України ( 1798-12 ) (1798-12)
, Вищий
господарський суд України
П О С Т А Н О В И В:
Касаційну скаргу ДК “У” НАК “Н” задовольнити.
Рішення від 29.07.2003 господарського суду м. Києва та постанову
від 24.10.2003 Київського апеляційного господарського суду у
справі № 2/160 скасувати з передачею справи на новий розгляд до
господарського суду м. Києва.