ВИЩИЙ ГОСПОДАРСЬКИЙ СУД УКРАЇНИ
П О С Т А Н О В А
ІМЕНЕМ УКРАЇНИ
27.02.2004 Справа N 2/981-30/255
Вищий господарський суд України у складі колегії суддів:
Кочерової Н.О.- головуюча,
Рибака В.В.,
Уліцького А.М.
за участю представників сторін:
від позивача - не з’явився
від відповідача - не з’явився
розглянувши матеріали Львівського обласного відділення Фонду
касаційної скарги соціального захисту інвалідів
на постанову від 16.09.03
Львівського апеляційного господарського
суду
у справі № 2/981-30/255
господарського суду Львівської області
за позовом Львівського обласного відділення Фонду
соціального захисту інвалідів
до ВАТ по газопостачанню та газифікації
“Львівгаз”
про стягнення 183631 грн.
В С Т А Н О В И В:
Львівським обласним відділенням Фонду України соціального
захисту інвалідів заявлено позов про стягнення з ВАТ “Львівгаз”
183631 грн. штрафних санкцій за нестворення робочих місць для
працевлаштування інвалідів на протязі 1999 та 2001 рр.
Рішенням господарського суду Львівської області від 03.07.2003 у
справі № 2/981-30/255 припинено провадження у справі в частині
стягнення 36177,5 грн. та відмовлено в решті позову.
Підставою для відмови в позові судом визнано порушенням порядку
при визначенні нормативу робочих місць для працевлаштування
інвалідів, відсутність делегованих повноважень виконавчим
органом Шевченківській райдержадміністрації щодо права на
встановлення нормативів робочих місць для працевлаштування
інвалідів, недотримання вимог ст. 18 Закону України “Про основи
соціальної захищеності інвалідів в Україні” ( 875-12 ) (875-12)
при
працевлаштуванні інвалідів, відсутність прибутку для сплати
штрафних санкцій.
Постановою Львівського апеляційного господарського суду від
16.09.2003 рішення першої інстанції залишено без зміни, а
апеляційну скаргу – без задоволення.
Апеляційна інстанція погодилась з доводами суду відносно
порушення встановленого законом порядку доведення відповідачу
нормативу робочих місць для працевлаштування інвалідів, що
звільняє його від відповідальності за нестворення робочих місць
для цієї категорії працівників в період до 01.08.2001 (часу
внесення змін до Закону України “Про основи соціальної
захищеності інвалідів в Українській РСР” ( 875-12 ) (875-12)
), визнала
правомірним визначення сплачених до цієї дати штрафів в сумі
36177,6 за нестворення робочих місць для інвалідів як таких, що
повинні зараховуватись до сплати підприємством штрафних санкцій
за нестворення робочих місць для працевлаштування інвалідів,
оскільки раніше вони були сплачені безпідставно.
У поданій касаційній скарзі позивач просить скасувати рішення та
постанову зазначених судових інстанцій та прийняти нове рішення.
Скаржник при цьому заперечує можливість віднесення
вищезазначеної суми штрафівё яка сплачена добровільно, в рахунок
штрафів інших періодів, протягом яких підприємством не були
створені робочі місця для працевлаштування інвалідів (тобто з
01.08.2001); посилається на порушення судами вимог ст. ст. 19,
20 Закону України “Про основи соціальної захищеності інвалідів в
Україні” ( 2606-14 ) (2606-14)
(в редакції Закону № 2606-ІІІ від
05.07.2001) при визначенні можливості сплати підприємствами
штрафів за нестворення робочих місць для інвалідів лише за
рахунок прибутків.
Інші доводи скаржника пов’язані з переоцінкою доказів і, в
зв’язку з цим, судовою колегією до уваги не приймаються.
Судова колегія, розглянувши наявні матеріали справи, перевіривши
юридичну оцінку судовими інстанціями обставин справи та повноту
їх встановлення, дослідивши правильність застосування ними норм
матеріального і процесуального права, прийшла до висновку про
відсутність правових підстав для задоволення касаційної скарги
виходячи з наступного.
Постановою Вищого господарського суду України від 02.04.2003
скасовано рішення господарського суду від 18.12.2002 у справі
№ 2/981-30/255 з підстав невзяття до уваги судовими інстанціями
внесених до Закону України “Про основи соціальної захищеності
інвалідів України” ( 2606-14 ) (2606-14)
змін, відповідно з Законом
України від 05.07.2001 № 2606-ІІІ.
Відповідно до цих змін для підприємств (об’єднань), установ і
організацій незалежно від форми власності і господарювання
встановлюється норматив робочих місць для забезпечення
працевлаштування інвалідів у розмірі чотирьох відсотків від
загальної чисельності працюючих, а якщо працює від 15 до 25
чоловік – у кількості одного робочого місця.
Цей Закон набирає чинності з дня його опублікування – 01.08.2001
(опублікований в Урядовому кур’єрі).
Тобто з цього часу нормативи робочих місць для інвалідів не
доводяться, оскільки вони встановлені в законі.
В постанові касаційної інстанції зазначено, що рішення та
постанова судових інстанцій підлягають скасуванню в частині
обгрунтованості нарахування штрафу після 01.08.2001; визнано
правомірним висновок судів щодо порушення порядку при визначенні
нормативу робочих місць для працевлаштування інвалідів згідно
зазначених змін в Законі.
Відповідно ст. 20 Закону України “Про внесення змін до Закону
Української РСР “Про основи соціальної захищеності інвалідів в
Українській РСР” ( 204/94-ВР ) (204/94-ВР)
від 14.10.1994 № 204/94-ВР
підприємства (об’єднання) установи і організації (незалежно від
форм власності та господарювання), на яких працює інвалідів
менше, ніж встановлено нормативом, зобов’язані щорічно
відраховувати до відділень Фонду України соціального захисту
інвалідів у АР Крим, областях, містах Києві та Севастополі
цільові кошти на створення робочих місць, призначених для
працевлаштування інвалідів, і на здійснення заходів щодо їх
соціально-трудової та професійної реабілітації. Розмір
відрахувань визначається середньою річною заробітною платою на
відповідному підприємстві (об’єднанні), в установі і організації
за кожне робоче місце, не зайняте інвалідом, тобто такою сумою
як і штрафи за нестворення робочих місць.
Апеляційною інстанцією встановлена правомірність зарахування
судом першої інстанції сплачених підприємством до 01.08.2001
штрафів в сумі 36177,5 грн. за нестворення робочих місць для
інвалідів до таких платежів, що наступили після цієї дати.
Касаційна інстанція погоджується з даним висновком з урахуванням
вищевикладеного.
Повноту такого відшкодування позивач не оспорює.
Зазначене свідчить про повноту встановлення судовими інстанціями
обставин справи та вірне застосування до них норм матеріального
права, спростовує доводи касаційної скарги.
На підставі викладеного та керуючись ст.ст. 111-5, 111-7, 111-9,
111-11 Господарського процесуального кодексу України
( 1798-12 ) (1798-12)
, Вищий господарський суд України
П О С Т А Н О В И В:
Постанову Львівського апеляційного господарського суду від
16.09.03 у справі № 2/981-30/255 залишити без зміни, а касаційну
скаргу – без задоволення.