ВИЩИЙ ГОСПОДАРСЬКИЙ СУД УКРАЇНИ
П О С Т А Н О В А
ІМЕНЕМ УКРАЇНИ
25.02.2004 Справа N 41/370
Вищий господарський суд України у складі: суддя головуючий, судді
розглянув касаційну скаргу релігійної громади СвятоПараскевської
парафії УПЦ-КП, с. Дядьковичі Рівненського району Рівненської
області (далі - релігійна громада УПЦ - КП)
на рішення господарського суду міста Києва від 06.10.2003 та
постанову Київського апеляційного господарського суду від
10.12.2003
зі справи № 41/370
за позовом релігійної громади УПЦ - КП
до Рівненської обласної державної адміністрації
про усунення перешкод у користуванні культовою спорудою та
зобов'язання передати споруду у власність,
третя особа, яка не заявляє самостійних вимог на предмет спору, на
стороні відповідача - Державний комітет України у справах релігії.
Судове засідання проведено за участю представників:
позивача
відповідача
третьої особи: не з'явились.
За результатами розгляду касаційної скарги Вищий господарський суд
України
В С Т А Н О В И В:
Ухвалою господарського суду міста Києва від 20.06.2003 до участі у
справі залучено третю особу, яка не заявляє самостійних вимог на
предмет спору, на стороні відповідача - Державний комітет України
у справах релігії.
Відповідно до статті 22 Господарського процесуального кодексу
України ( 1798-12 ) (1798-12)
(далі - ГПК) релігійною громадою УПЦ - КП до
прийняття рішення у справі змінено предмет позову: у заяві від
04.09.2003 позивач просив зобов'язати відповідача скасувати пункт
2 розпорядження Рівненської обласної державної адміністрації від
12.02.2001 № 82 "Про передачу культових будівель в с. Дядьковичі
та с. Милостів Рівненського району" в частині слів: "передати у
безоплатне користування культову будівлю Свято-Параскевської
церкви в с. Дядьковичі релігійній громаді УПЦ - КП с. Дядьковичі",
а також прийняти нове розпорядження, яким повернути
Свято-Параскевський храм в с. Дядьковичі та житловий будинок у
власність релігійній громаді УПЦ - КП.
Рішенням господарського суду міста Києва від 05.10.2003, залишеним
без змін постановою Київського апеляційного господарського суду
від 10.12.2003, у задоволенні позову відмовлено. Рішення судових
інстанцій по суті спору мотивовано тим, що до введення в дію
Закону України "Про свободу совісті та релігійні організації"
( 987-12 ) (987-12)
все майно церковних і релігійних громад в Україні було
визнано державною власністю згідно зі статтею 366
Адміністративного кодексу Української РСР 1927 року. Зазначене
законодавство не було визначено нечинним з дня його прийняття,
тобто таким, що не породило правових наслідків. Тому держава в
особі органів, визначених у статті 17 Закону України "Про свободу
совісті та релігійні організації" ( 987-12 ) (987-12)
, є належним власником
культових будівель і майна. Відповідно до статті 4 Закону України
"Про власність" ( 697-12 ) (697-12)
зазначені державні органи мають право
володіти, користуватися і розпоряджатися цими будівлями і майном,
а також вчиняти щодо цих майнових об'єктів будь-які дії, що не
суперечать закону. Отже, відсутні правові підстави для задоволення
позовних вимог релігійної організації до відповідного державного
органу про його зобов'язання передати культові будівлі і майно у
власність цієї релігійної організації.
Релігійна громада УПЦ-КП звернулася до Вищого господарського суду
України з касаційною скаргою від 29.12.2003, в якій просить
скасувати рішення господарського суду міста Києва від 05.10.2003
та постанову Київського апеляційного господарського суду від
10.12.2003 зі справи і прийняти нове рішення, яким позов
задовольнити. Мотивом касаційної скарги зазначено те, що
відповідно до вимог статті 17 Закону, пункту 6 Постанови Верховної
Ради України від 23.04.1991 № 988-XII "Про порядок введення в дію
Закону України "Про свободу совісті та релігійні організації"
( 987-12 ) (987-12)
та статті 3 Указу Президента України від 04.03.1992
№ 125 "Про заходи щодо повернення релігійним організаціям
культового майна" ( 125/92 ) (125/92)
передбачено обов'язок державних
органів з повернення культових будівель у власність тих релігійних
організацій (їх правонаступників), яким вони належали на момент
переходу у державну власність.
Усіх учасників судового процесу відповідно до статті 111-4
Господарського процесуального кодексу України ( 1798-12 ) (1798-12)
(далі -
ГПК) належним чином повідомлено про час і місце розгляду скарги.
Представники третьої особи - Державного комітету України у справах
релігії в судове засідання не з'явились.
Перевіривши повноту вставлення судовими інстанціями обставин
справи та правильність застосування ними норм матеріального і
процесуального права, заслухавши пояснення представників сторін,
Вищий господарський суд України дійшов висновку про відсутність
підстав для задоволення касаційної скарги.
Судовими інстанціями у справі встановлено, що:
- станом на 1946 рік храм Святої Великомучениці Параскеви у с.
Дядьковичі було передано у користування зареєстрованій громаді
РПЦ, яка користувалась цією культовою будівлею до 1991 року;
- рішенням Рівненського облвиконкому від 25.09.1991 № 173 "Про
реєстрацію статутів релігійних громад та передачу культових
будівель" храм Святої Великомучениці Параскеви та жилий будинок у
с. Дядьковичі було повернуто у власність релігійної громади УПЦ;
- рішенням Вищого арбітражного суду України від 10.03.2000 у
справі № 6/72 за позовом УПЦ-КП до Рівненської обласної державної
адміністрації та релігійної громади УПЦ-МЦ було визнано недійсним
рішення Рівненського облвиконкому від 25.09.1991 № 173 "Про
реєстрацію статутів релігійних громад та передачу культових
будівель" в частині повернення у власність релігійної громади УПЦ
храму Святої Великомучениці Параскеви та жилий будинок у с.
Дядьковичі; цим же судовим рішенням встановлено факт набуття
храмом Святої Великомучениці Параскеви статусу державного майна
після переходу території с. Дядьковичі Рівненського району до
складу колишнього Союзу РСР у 1939 році;
- згідно з пунктом 2 розпорядження Рівненської обласної державної
адміністрації від 12.02.2001 № 82 "Про передачу культових будівель
в с. Дядьковичі та с. Милостів Рівненського району" (далі -
оспорюване розпорядження), виданим на виконання рішення Вищого
арбітражного суду України від 10.03.2000 у справі № 6/72, культову
будівлю Свято-Параскевської церкви в с. Дядьковичі було передано у
безоплатне користування релігійній громаді УПЦ-КП.
Причиною виникнення спору зі справи стало питання про
правомірність вимоги позивача щодо зобов'язання державних органів,
уповноважених розпоряджатись культовими будівлями і майном,
повернути або передати зазначені будівлі і майно у власність
релігійної громади.
Згідно з частиною другою статті 17 Закону України "Про свободу
совісті та релігійні організації" ( 987-12 ) (987-12)
культові будівлі і
майно, які становлять державну власність, передаються
організаціями, на балансі яких вони знаходяться, у безоплатне
користування або повертаються у власність релігійних організацій
безоплатно за рішеннями обласних, Київської та Севастопольської
міських державних адміністрацій, а в Республіці Крим - Уряду
Республіки Крим.
У підпункті 9.8 пункту 9 роз'яснення президії Вищого арбітражного
суду України від 29.02.96 № 02-5/109 "Про деякі питання, що
виникають при застосуванні Закону України "Про свободу совісті та
релігійні організації" ( 987-12 ) (987-12)
зазначено: "До введення в дію
Закону все майно церковних і релігійних громад в Україні було
визнано державною власністю згідно зі статтею 366
Адміністративного кодексу Української РСР 1927 року. Зазначене
законодавство не було визначено нечинним з дня його прийняття,
тобто таким, що не породило правових наслідків. Тому держава в
особі органів, передбачених в статті 17 Закону, є належним
власником культових будівель і майна. Відповідно до статті 4
Закону України "Про власність" ( 697-12 ) (697-12)
зазначені державні
органи мають право володіти, користуватися і розпоряджатися цими
будівлями і майном, а також вчиняти щодо цих майнових об'єктів
будь-які дії, що не суперечать закону. Тому в господарських судів
немає підстав для задоволення позовних вимог релігійних
організацій до відповідних державних органів про визнання права
власності на культові будівлі і майно або про зобов'язання цих
органів передати зазначені будівлі і майно у власність або в
користування, оскільки інше рішення порушує право державної
власності, виходячи із змісту чинного законодавства".
Втрата чинності Адміністративним кодексом Української РСР 1927
року на час виникнення спірних відносин сторін у справі не усуває
юридичних наслідків виконання приписів цього Кодексу в період його
чинності. Це стосується, зокрема, і наслідків виконання припису
статті 366 названого законодавчого акта щодо визнання культових
будівель і майна державою власністю.
Отже оспорюване розпорядження Рівненської обласної державної
адміністрації видане нею в межах своїх повноважень. Тому не
вбачається підстав для скасування судових рішень по суті спору з
даної справи.
Керуючись статтями статями 111-9, 111-11 ГПК ( 1798-12 ) (1798-12)
, Вищий
господарський суд України
П О С Т А Н О В И В:
Рішення господарського суду міста Києва від 05.10.2003 та
постанову Київського апеляційного господарського суду від
10.12.2003 зі справи № 41/370 залишити без змін, а касаційну
скаргу релігійної громади Свято-Параскевської парафії Української
Православної церкви - Київського патріархату у с. Дядьковичі
Рівненського району Рівненської області - без задоволення.