відповідача, директора Товариства з обмеженою відповідальністю сільськогосподарського підприємства "СИГМА, ЛТД.К" (далі – ТОВ "СИГМА, ЛТД.К"), – Михальчука В.М., –

розглянувши за винятковими обставинами у відкритому судовому засіданні за скаргою УПФ у м. Ірпені справу за його позовом до ТОВ "СИГМА, ЛТД.К" про стягнення заборгованості із сплати страхових внесків,

У січні 2007року УПФ у м. Ірпені звернулося до суду з позовом до ТОВ "СИГМА,ЛТД.К" про стягнення заборгованості із сплати страхових внесків у розмірі 8092 грн 82 коп. (у тому числі, 5718 грн 92 коп. – недоїмки, 1069 грн 21 коп. – фінансових санкцій, 1304 грн 69 коп. – пені).

На обґрунтування позову УПФ у м. Ірпені зазначило, що ТОВ "СИГМА,ЛТД.К" порушено вимоги статті 20 Закону України від 9 липня 2003 року №1058-IV "Про загальнообов’язкове державне пенсійне страхування" (далі – Закон №1058-IV (1058-15) ). Так, у період з 1 грудня 2005 року по 1 листопада 2006 року ним своєчасно не сплачено суму страхових внесків, унаслідок чого утворилася заборгованість у розмірі 5718 грн 92 коп. На підставі підпункту 2 пункту 9 статті 106 цього Закону УПФ у м.Ірпені застосувало фінансові санкції у розмірі 1069 грн 21 коп. та нарахувало пеню у розмірі 1304 грн 69 коп. Підставою для звернення до суду стало невиконання ТОВ "СИГМА,ЛТД.К" вимог про сплату недоїмки, штрафних санкцій та пені.

Господарський суд Київської області постановою від 1 березня 2007 року, залишеною без змін ухвалою Київського апеляційного господарського суду від 26 квітня 2007 року, у задоволенні позовних вимог відмовив.

Вищий адміністративний суд України ухвалою від 14 жовтня 2008 року касаційну скаргу УПФ у м. Ірпені залишив без задоволення, а судові рішення – без змін.

У скарзі до Верховного Суду України УПФ у м. Ірпені, посилаючись на неоднакове та неправильне застосування судом касаційної інстанції положень статті 20 Закону №1058-IV, просить скасувати всі ухвалені у справі судові рішення і направити її на новий розгляд до суду першої інстанції.

На підтвердження неоднакової практики застосування норми Закону №1058-IV (1058-15) скаржник наводить постанову Вищого адміністративного суду України від 31 травня 2007 року та ухвали Вищого адміністративного суду України від 24 січня та 24 квітня 2007 року, в яких, на його думку, за аналогічних обставин цю норму права застосовано інакше, ніж у справі, що розглядається.

Заслухавши представників сторін, перевіривши наведені у скарзі та запереченні проти неї доводи, колегія суддів Судової палати в адміністративних справах Верховного Суду України вважає, що скарга УПФ у м. Ірпені має бути задоволена з таких підстав.

Судами встановлено, що ТОВ "СИГМА, ЛТД.К" є страхувальником, платником страхових внесків на загальнообов’язкове державне пенсійне страхування, для якого базовим звітним періодом є календарний місяць. У період з 1 грудня 2005 року по 1 листопада 2006 року у нього існувала заборгованість по заробітній платі. Товариство не сплатило суму нарахованих страхових внесків, внаслідок чого виникла заборгованість по внесках у розмірі 5718 грн 92 коп. Погашення заборгованості по страхових внесках проводилося пропорційно до виплат сум заборгованості по заробітній платі.

Відмовляючи у задоволенні позову, суди попередніх інстанцій дійшли висновку, що ТОВ "СИГМА,ЛТД.К" діяло відповідно до положень частини 6 статті 20 Закону №1058-IV і не прострочило сплату страхових внесків, нарахованих за відповідні базові періоди. При цьому посилалися на те, що ТОВ "СИГМА,ЛТД.К", здійснюючи виплату сум заробітної плати, на які відповідно до цього Закону нараховуються страхові внески, водночас сплачувало платежі у вигляді сум страхових внесків на такі фактичні виплати.

Проте з таким висновком судів погодитися не можна, враховуючи нижчезазначене.

Відповідно до статті 5 Закону №1058-IV він регулює відносини, що виникають між суб’єктами системи загальнообов’язкового державного пенсійного страхування. Дія інших нормативно-правових актів може поширюватися на ці відносини лише у випадках, передбачених цим Законом, або в частині, що не суперечить цьому Закону. Виключно цим Законом визначаються, зокрема, платники страхових внесків, їх права та обов’язки, порядок нарахування, обчислення та сплати страхових внесків, стягнення заборгованості за цими внесками.

Згідно із частиною 2 статті 17 Закону №1058-IV страхувальник зобов’язаний нараховувати, обчислювати і сплачувати в установлені строки та в повному обсязі страхові внески. Частиною 6 статті 19 цього Закону встановлено, що страхові внески нараховуються на суми, зазначені в частина 1 та 2 цієї статті, незалежно від джерел їх фінансування, форми, порядку, місця виплати та використання, а також незалежно від того, чи були зазначені суми фактично виплачені після їх нарахування до сплати.

Стаття 20 Закону №1058-IV визначає порядок обчислення та сплати страхових внесків. В абзаці 1 частини 6 цієї статті встановлено, що страхувальники зобов’язані сплачувати страхові внески, нараховані за відповідний базовий звітний період, не пізніше ніж через 20 календарних днів із дня закінчення цього періоду.

При цьому, в разі здійснення протягом базового звітного періоду виплат (виплати доходу), на які відповідно до цього Закону нараховуються страхові внески, страхувальники одночасно з видачею зазначених сум зобов’язані сплачувати авансові платежі у вигляді сум страхових внесків, що підлягають нарахуванню на зазначені виплати (дохід). У разі недостатності у страхувальника коштів для здійснення в повному обсязі виплати заробітної плати (доходу) та одночасної сплати відповідних авансових платежів виплата зазначених сум та сплата страхових внесків здійснюється у пропорційних розмірах.

Відповідно до частини 12 статті 20 зазначеного Закону страхові внески підлягають сплаті незалежно від фінансового стану платника.

Згідно із частиною 2 статті 106 Закону №1058-IV суми страхових внесків своєчасно не нараховані та/або не сплачені страхувальниками у строки, визначені статтею 20 цього Закону, в тому числі обчислені територіальними органами Пенсійного фонду у випадках, передбачених частиною 3 статті 20 цього Закону, вважаються простроченою заборгованістю із сплати страхових внесків і стягуються з нарахуванням пені та застосуванням фінансових санкцій.

Таким чином, у разі виплати заробітної плати протягом звітного періоду, за який вона нарахована, одночасно із виплатою цих сум, у пропорційних розмірах платником сплачуються авансові платежі. Решту несплачених сум страхових внесків, нарахованих за звітний період, платник зобов’язаний перерахувати на рахунок Пенсійного фонду до 20 числа місяця, наступного за звітним. Фінансовий стан платника страхових внесків (наприклад, відсутність коштів на виплату заробітної плати) не звільняє його від сплати недоїмки, нарахування пені та застосування фінансових санкцій у розмірах встановлених пунктом 2 частини 9 статті 106 Закону №1058-IV.

Виходячи з наведеного, суди дійшли помилкового висновку про те, що погашення страхувальником недоїмки пропорційно до виплат сум заборгованості по заробітній платі звільняє його від нарахування пені та застосування фінансових санкцій.

Відповідно до частини 2 статті 243 Кодексу адміністративного судочинства України, якщо Верховний Суд України встановить, що оскаржене судове рішення є незаконним, він скасовує його повністю або частково і направляє справу на новий розгляд до суду першої, апеляційної чи касаційної інстанції залежно від того, суд якої інстанції першим допустив порушення норми матеріального чи процесуального права, яке призвело до неправильного вирішення справи.

Керуючись статтями 241 – 243 Кодексу адміністративного судочинства України (2747-15) , колегія суддів Судової палати в адміністративних справах Верховного Суду України

Скаргу Управління Пенсійного фонду України у м. Ірпені Київської області задовольнити.

Ухвалу Вищого адміністративного суду України від 14 жовтня 2008 року, ухвалу Київського апеляційного господарського суду від 26 квітня 2007 року та постанову Господарського суду Київської області від 1 березня 2007 року скасувати, а справу направити на новий розгляд до суду першої інстанції.

Постанова є остаточною і не може бути оскаржена, крім випадку, встановленого пунктом 2 частини 1 статті 237 Кодексу адміністративного судочинства України.