за позовом Релігійної громади Свято-Різдва-Богородична парафії Дніпродзержинської єпархії Української православної церкви до: 1. Петриківської селищної ради Петриківського району Дніпропетровської області; 2. Дніпропетровської обласної державної адміністрації, третя особа-1, яка не заявляє самостійних вимог щодо предмета спору на стороні позивача - Відділ культури, туризму, національностей та релігій, інформаційної діяльності та комунікацій з громадськістю Петриківської районної державної адміністрації Дніпропетровської області, третя особа-2, яка не заявляє самостійних вимог щодо предмета спору на стороні відповідача-1 - Релігійна організація "Релігійна громада парафія "Воскресіння Христового" Дніпропетровсько-Запорізької єпархії Української автокефальної православної церкви у смт. Петриківка, третя особа-3, яка не заявляє самостійних вимог щодо предмета спору на стороні відповідача-1 - ОСОБА_1 ; третя особа-4, яка не заявляє самостійних вимог щодо предмета спору на стороні відповідачів-1, 2 - Міністерство культури України, за участю прокурора Дніпропетровської області, про визнання права власності на нерухоме майно,

за участю представників:

позивача - Литвин Ю. С., адвокат; Сахань Д. В., керівник;

відповідача-1 - не з`явилися;

відповідача-2 - не з`явилися;

третя особа-1 на стороні позивача - не з`явилися;

третя особа-2 на стороні відповідача-1 - не з`явилися;

третя особа-3 на стороні відповідача-1 - не з`явилися;

третя особа-4 на стороні відповідачів - не з`явилися,

1. Короткий зміст позовних вимог

1.1. У травні 2018 року Релігійна громада Свято-Різдва-Богородична парафія Дніпродзержинської єпархії Української православної церкви (далі - Парафія) звернулася до Господарського суду Дніпропетровської області із позовом до Петриківської селищної ради Петриківського району Дніпропетровської області (далі - Селищна рада) та Дніпропетровської обласної державної адміністрації (далі - Обласна адміністрація) про визнання права власності на нерухоме майно за набувальною давністю.

1.2. В обґрунтування позовних вимог позивач посилається на те, що більше 20 років відкрито та безперервно користується, займається обслуговуванням будівель церкви, їх утриманням, реставрацією, проведенням ремонту, тобто використовує релігійні споруди як власник. Будівля Храму не перебуває на балансі жодної установи, право власності на неї ні за ким не зареєстровано, тобто будівля є фактично безхазяйною. Заволодіння будівлями Собору Свято-Різдва-Богородиці та Храму Петра і Павла є добросовісним, у зв`язку з чим позивач на підставі положень статті 344 Цивільного кодексу України (далі - ЦК України) просив визнати за ним право власності на зазначене майно за набувальною давністю.

2. Фактичні обставини справи, встановлені судами

2.1. Рішенням Виконавчого комітету Петриківської селищної ради від 29.07.2013 № 56 Собору Різдва Пресвятої Богородиці присвоєно поштову адресу: 51805 Україна, Дніпропетровська область, Петриківський район, с. Червонопартизанське, вул. Косенко, № 30-а.

2.2. Відповідно до інформаційної довідки Петриківської селищної ради, виданої про те, що Постановою Верховної Ради України від 17.03.2016 № 1037-VIII (1037-19) відповідно до пункту 8 статті 7 Закону України "Про засудження комуністичого та націонал-соціалістичного (нацистського) тоталітарних режимів в Україні та заборону пропаганди їхньої символіки" перейменовані населені пункти Петриківської громади, зокрема, с. Червонопртизанське Петриківської селищної ради Петриківського району на с. Мала Петриківка.

2.3. Згідно паспорту об`єкта (пам`ятки) культурної спадщини (т. 1, а.с. 108-110) Собор Різдва Пресвятої Богородиці утворений наприкінці 1790 - 1812 років, знаходиться по вул. Косенко, 30-а, у с. Червонопартизанське, Петриківського району, Дніпропетровської області .

2.4. Власником собору є Петриківська селищна рада (пункт 6 паспорту об`єкта (пам`ятки) культурної спадщини).

2.5. Відповідно до паспорту пам`ятників історії та культури СРСР від 10.04.1974 (т. 2, а.с.140-143) церква Різдва (згідно з указом № 49 по Дніпропетровській єпархії Української Православної Церкви від 11.08.2004 надано статус собору) була збудована наприкінці ХVІІІ століття і знаходиться у смт. Петриківка, Царичанського району, Дніпропетровської області.

2.6. Постановою Ради Міністрів УРСР від 06.09.1979 № 442 "Про доповнення списку пам`яток містобудування і архітектури Української РСР, що перебувають під охороною держави" церкву Різдва під охоронним номером 1084 включено до списку пам`яток архітектури Українсько РСР, що перебувають під охороною держави.

2.7. Належність Собору Різдва Пресвятої Богородиці до пам`яток архітектури національного значення, що має охоронний номер 1084 також підтверджується листом Дніпропетровського обласного центру з охорони історико-культурних цінностей Управління культури, національностей і релігій Дніпропетровської обласної державної адміністрації (т. 1, а.с. 105).

2.8. 29.07.1997 Петриківська районна державна адміністрація Дніпропетровської області листом № 4107-412 повідомила Голову обласної державної адміністрації, що райдержадміністрація, зважаючи на прохання мешканців с. Червонопартизанського, не заперечує проти реєстрації релігійної громади Української Православної Церкви Свято-Різдва Богородичного собору в с. Червонопартизанське по вул. Косенка, де знаходиться частково збережена культова споруда Собору (т. 3, а.с. 92).

2.9. Релігійна громада Свято-Різдва-Богородична парафія Дніпродзержинської єпархії Української православної церкви, с. Мала Петриківка вперше зареєстрована 21.11.1997, що підтверджується статутом релігійної громади, зареєстрованим згідно із розпорядженням від 21.07.1997 № 442-р (т. 3, а.с. 93-94). Нову редакцію статуту релігійної громади зареєстровано розпорядженням голови облдержадміністрації від 01.02.2016 № Р-38/0/3-16 (т. 1, а.с. 14-16).

2.10. Згідно з інформацією з Єдиного державного реєстру юридичних осіб, фізичних осіб-підприємців та громадських формувань релігійна громада Свято-Різдва Богородична парафія Дніпродзержинської єпархії Української Православної Церкви зареєстрована за адресою: 51805, Дніпропетровська область, Петриківській район, с. Червонопартизанське, вул. Косенка, 30-а .

2.11. Архієпископ Дніпропетровський і Павлоградський Дніпропетровської єпархії Української Православної Церкви звернувся до начальника Головного управління охорони і містобудування та архітектури держкомітету будівництва, архітектури та житлової політики України листом від 03.07.1998 № 417 (т. 2, а.с. 22) з клопотанням про надання фінансової допомоги на реставрацію Собору Різдва Пресвятої Богородиці 1812 року побудови, який є пам`яткою архітектури з охоронним номером 1084 і знаходиться у смт. Петриківка.

2.12. Державний комітет України з будівництва та архітектури у листі від 21.03.2005 № 6/6-129 (т. 2, а.с. 24) повідомив настоятеля релігійної громади Собору Різдва Пресвятої Богородиці, що зважаючи на історико-культурну цінність пам`ятки та її технічний стан, Держбуд України звернувся до обласної та Петриківської районної державних адміністрацій Дніпропетровської області щодо термінового вирішення питання розроблення науково-проектної документації, після чого комітет включить її до переліку пам`яток архітектури, які потребують проведення робіт за рахунок державного бюджету (лист Держбуду від 09.02.2004 № 6/5-47).

2.13. У листі від 02.07.2009 № 130/09 Дніпропетровська обласна рада запевнила настоятеля собору Різдва Пресвятої Богородиці архімандрита Іова у розумінні складності ситуації щодо необхідності виділення коштів на реконструкцію собору, але через брак коштів в обласному бюджеті, спричинений світовою кризою, повідомила про неможливість вирішення цього питання. Однак, обласна рада запевнила архімандрита Іова про додатковий розгляд зазначеного питання після затвердження звіту за І півріччя 2009 року і надіслала копію звернення до галузевого управління культури і туризму облдержадміністрації для детального опрацювання питання щодо можливості забезпечення необхідного фінансування робіт з капітального ремонту.

2.14. Петриківська районна державна адміністрація Дніпропетровської області і Петриківська районна рада Дніпропетровської області листами від 29.04.2013 № 1137/13-12 та від 16.07.2013 № 2013/13-13 (т. 2, а.с. 29-30) зверталися до голови Дніпропетровської облдержадміністрації і народного депутата України Бутківського В. В. з клопотанням посприяти у виділенні 350 000 грн для виготовлення проектно-кошторисної документації щодо реставрації Собору Різдва Пресвятої Богородиці.

2.15. Рішеннями другої сесії п`ятого скликання від 04.05.2006 № 16/2-П/У і двадцять четвертої сесії сьомого скликання Петриківської селищної ради від 22.08.2017 № 531-24/VІІ (т. 2, а.с. 32, 33) селищна рада надала настоятелю Собору Різдва Пресвятої Богородиці дозвіл на розробку проекту відведення земельної ділянки площею 1,2135 га в оренду для обслуговування будівель по вул. Косенко, в с. Червонопартизанському і 0,80 га для будівництва та обслуговування будівель по вул. Косенка, 30-а, у с. Мала Петриківка.

2.16. Відповідно до листа від 17.08.2015 № 2/12-203 (т. 1, а.с. 130) Петриківська районна рада довела до відома керуючого Дніпродзержинської єпархії Української Православної Церкви єпископа Дніпродзержинського і Царичанського Володимира, що зі сторони громади Різдва Божої Матері не оформлено належним чином право землекористування і залишається невирішеним питання офіційної реєстрації релігійної громади. Відсутність основних документів унеможливлює виготовлення проектної документації реконструкції церкви, як пам`ятки національного значення, а настоятелем цієї громади не вживаються необхідні заходи щодо оформлення документації.

2.17. Настоятель Собору Різдва Святої Богородиці неодноразово звертався до віруючих громадян з проханням надання допомоги по утриманню Собору, про що свідчать газетні вирізки (т. 2, а.с. 34-36).

2.18. Відділ культури, туризму, національностей та релігій, інформаційної діяльності та комунікацій з громадськістю Петриківської районної державної адміністрації Дніпропетровської області листом від 10.02.2017 № 56 (т. 1, а.с. 21) повідомив настоятеля Собору Свято-Різдва Богородичної парафії Саханя Д. В ., що будівля православного храму у с. Мала Петриківка є пам`яткою архітектури національного значення, тому у відповідності до положень Закону України "Про охорону культурної спадщини" (1805-14) пам`ятка архітектури національного значення може надаватись у користування за рішенням сесії сільської (селищної) ради із погодженням з центральним органом виконавчої влади, що реалізує державну політику у сфері охорони культурної спадщини.

2.19. У зв`язку з цим, релігійній громаді Свято-Різдва Богородичної парафії Кам`янської єпархії Української Православної Церкви для вирішення питання щодо використання будівлі православного храму по вул. Косенка, 30-а у с. Мала Петриківка, Петриківського району, Дніпропетровської області, рекомендовано звернутися до Петриківської селищної ради.

2.20. Листом від 16.02.2017 № 95 Петриківська селищна рада повідомила настоятеля Свято-Різдва Богородичної парафії Сахань Д. В., що Свято-Різдва Богородичний Собор не знаходиться на балансі селищної ради і не є її власністю, у зв`язку з чим орган місцевого самоврядування не може приймати будь-яких рішень стосовно вказаного нерухомого майна (т. 1, а.с. 18),

2.21. Виконавчий комітет Петриківської селищної ради листом від 10.07.2018 № 985 (т. 2, а.с. 72) повідомив начальника управління представництва інтересів громадянина або держави в суді прокуратури області, що Собор Різдва Пресвятої Богородиці у власності територіальної громади Петриківської селищної ради не знаходиться і дозволу на реконструкцію собору селищна рада не надавала.

2.22. Міністерство культури України листом від 16.08.2018 № 0816/1 надало відповідь Руденку А. С. на його адвокатський запит, що пам`ятка архітектури національного значення - Церква Різдва у користування не передавалася (т. 2, а.с. 214).

2.23. Державний архів Дніпропетровської області Дніпропетровської обласної державної адміністрації листом від 02.10.2018 № Р-79-2018 надав відповідь адвокату Руденку А. С. на його адвокатський запит, що згідно переліку рішень Дніпропетровської обласної ради 22 (2) скликання за 1997 рік, рішення про передачу в користування пам`ятки архітектури національного значення Собору Різдва Пресвятої Богородиці (Церкви Різдва, що знаходиться по вул. Косенка, 30-а, у с. Мала Петриківка, Петриківського району, Дніпропетровської області) немає (т. 2, а.с. 215).

2.24. Управління культури, національностей і релігій Дніпропетровської обласної державної адміністрації повідомило настоятеля релігійної громади Свято-Різдва-Богородичної парафії Дніпродзержинської єпархії Української Православної церкви Сахань Д. В. та керуючого Кам`янською єпархією Української Православної Церкви архієпископа Кам`янського і Царичанського Володимира про право здійснення ремонтних та реставраційних робіт на пам`ятках національного значення лише на підставі письмового дозволу центрального органу виконавчої влади, що реалізує державну політику у сфері охорони культурної спадщини - Міністерства культури України, оскільки недотримання вимог законодавства під час проведення таких робіт, може призвести до втрати предмету охорони пам`ятки. Селищного голову Петриківської селищної об`єднаної територіальної громади Гавриленко О. Г. та голову Петриківської районної державної адміністрації Столбченка А. А. повідомлено, що Міністерство культури України на проведення ремонтно-реставраційних робіт пам`ятки архітектури національного значення - Собор Різдва Пресвятої Богородиці дозволу не надавало, у зв`язку з чим директор центру з охорони історико-культурних цінностей звернувся до селищного голови і голови райдержадміністрації з клопотанням про вжиття заходів з припинення таких робіт і роз`яснення користувачу Собором щодо необхідності розроблення та погодження з Міністерством культури України науково-проектної документації на проведення ремонтно-реставраційних робіт на пам`ятці архітектури (т. 2, а.с. 244-247).

3. Короткий зміст рішень судів попередніх інстанцій

3.1. Рішенням Господарського суду Дніпропетровської області від 11.03.2019 (колегія суддів: Первушин Ю. Ю., Мельниченко І. Ф., Бєлік В. Г.) у задоволенні позову відмовлено.

Рішення мотивовано посиланнями на те, що для отримання права володіння спірним нерухомим майном - Собором Різдва Пресвятої Богородиці, який має статус пам`ятки національного значення, позивач має можливість звернутися до уповноваженого органу для отримання рішення про надання дозволу та погодження Міністерством культури України. Проте позивачем не дотримано вимог та не вчинено дій, спрямованих на отримання права власності або користування спірним нерухомим майно у порядку, встановленому Законом України "Про охоронну культурної спадщини" (1805-14) , оскільки відповідних документів до суду не надано. Суд зазначив, що позивач як релігійна організація має переважне право відповідно до Закону України "Про свободу совісті та релігійні організації" (987-12) звернутися до обласної адміністрації для вирішення питання про передачу релігійній громаді у безоплатне користування спірного майна.

Також суд наголосив, що чинне законодавство передбачає декілька способів передачі у власність або у користування об`єктів культурної спадщини, які регулюються нормами Закону України "Про охорону культурної спадщини" (1805-14) та Закону України "Про свободу совісті та релігійні організації" (987-12) , які є спеціальними відносно інших законодавчих актів України у цих правовідносинах, тому застосування положень статті 344 ЦК України до спірних правовідносин не можна вважати правомірним.

3.2. Постановою Центрального апеляційного господарського суду від 26.09.2019 (колегія суддів: Коваль Л. А., Верхогляд Т. А., Чередко А. Є.) рішення змінено шляхом викладення мотивувальної частини в редакції постанови суду апеляційної інстанції. В іншій частині рішення суду першої інстанції залишено без змін.

Дійшовши висновків про зміну рішення місцевого господарського суду, суд апеляційної інстанції зазначив про те, що до введення в дію Закону України "Про свободу совісті та релігійні організації" (987-12) все майно церковних і релігійних громад було визнано державною власністю згідно зі статтею 366 Адміністративного кодексу Української РСР 1927 року. Зазначене законодавство не було визнано нечинним з дня його прийняття, тобто, таким, що не породило правових наслідків. Тому держава, в собі органів, передбачених статтею 17 Закону, є належним власником культових будівель і майна. Державні органи мають право володіти, користуватися і розпоряджатися цими будівлями і майном, а також вчиняти щодо цих майнових об`єктів будь-які дії, що не суперечать закону, а тому в господарських судів немає підстав для задоволення позовних вимог релігійних організацій до відповідних державних органів про визнання права власності на культові будівлі і майно або про зобов`язання цих органів передати зазначені будівлі і майно у власність або в користування, оскільки інше рішення порушує право державної власності, виходячи із змісту чинного законодавства.

Суд акцентував, що втрата Адміністративним кодексом Української РСР 1927 року чинності на час виникнення спірних правовідносин сторін, не усуває юридичних наслідків виконання приписів цього Кодексу в період його дії, зокрема щодо визнання культових будівель і майна державою власністю, що спростовує доводи позивача про відсутність власника спірного майна та про наявність підстав для віднесення його до безхазяйного, а також щодо добросовісності заволодіння цим майном, що виключає наявність правових підстав для визнання за позивачем права власності на спірне майно за набувальною давністю.

4. Короткий зміст доводів і вимог касаційної скарги

4.1. У касаційній скарзі Парафія посилаючись на порушення судами попередніх інстанцій положень статті 344 ЦК України, статті 17 Закону України "Про свободу совісті та релігійні організації" та на неправильне застосування судом апеляційної інстанції приписів статті 366 Адміністративного кодексу УРСР 1927 року, просить скасувати оскаржувані судові рішення та ухвалити нове рішення про задоволення позову.

5. Узагальнений виклад позиції інших учасників справи

5.1. У відзиві на касаційну скаргу Селищна рада просить відмовити у задоволенні касаційної скарги, а рішення суду першої інстанції залишити без змін. Наголошуючи, що позивачем не доведено добросовісності заволодіння спірним майном, а тому відсутні правові підстави для застосування до спірних правовідносин положень статті 344 ЦК України.

5.2. У відзиві на касаційну скаргу Обласна адміністрація погоджується з постановою суду апеляційної інстанції та просить залишити касаційну скаргу без задоволення.

5.3. Поданий прокуратурою відзив на касаційну скаргу не містить підпису уповноваженого представника, тому не враховується судом при розгляді справи. У судовому засіданні 11.12.2019 прокурор заперечив проти задоволення касаційної скарги та просив залишити законну та обґрунтовану постанову суду апеляційної інстанції без змін.

6. Позиція Касаційного господарського суду у складі Верховного Суду

Оцінка аргументів учасників справи і висновків суду першої та апеляційної інстанції

6.1. Відповідно до частин 1, 2 статті 300 Господарського процесуального кодексу України (далі - ГПК України (1798-12) ), переглядаючи у касаційному порядку судові рішення, суд касаційної інстанції в межах доводів та вимог касаційної скарги та на підставі встановлених фактичних обставин справи перевіряє правильність застосування судом першої чи апеляційної інстанції норм матеріального і процесуального права. Суд касаційної інстанції не має права встановлювати або вважати доведеними обставини, що не були встановлені у рішенні або постанові суду чи відхилені ним, вирішувати питання про достовірність того чи іншого доказу, про перевагу одних доказів над іншими, збирати чи приймати до розгляду нові докази або додатково перевіряти докази.

6.2. Заслухавши суддю-доповідача, представників сторін, що з`явилися у судове засідання, перевіривши наведені обставини, Верховний Суд у межах перегляду справи у касаційній інстанції, обговоривши доводи, викладені у касаційній скарзі, проаналізувавши на підставі фактичних обставин справи застосування судами попередніх інстанцій норм матеріального та процесуального права, вважає, що касаційна скарга не підлягає задоволенню, зважаючи на таке.

6.3. Відповідно до положень статті 328 ЦК України право власності набувається на підставах, що не заборонені законом, зокрема із правочинів. Право власності вважається набутим правомірно, якщо інше прямо не випливає із закону або незаконність набуття права власності не встановлена судом.

6.4. Згідно з положеннями частини 1 статті 344 ЦК України особа, яка добросовісно заволоділа чужим майном і продовжує відкрито, безперервно володіти нерухомим майном протягом десяти років або рухомим майном - протягом п`яти років, набуває право власності на це майно (набувальна давність), якщо інше не встановлено цим Кодексом.

6.5. Правовий інститут набувальної давності опосередковує один із первинних способів виникнення права власності, тобто це такий спосіб, відповідно до якого право власності на річ виникає вперше або незалежно від права попереднього власника на цю річ, воно ґрунтується не на попередній власності та відносинах правонаступництва, а на сукупності обставин, зазначених у частині 1 статті 344 ЦК України, а саме: наявність суб`єкта, здатного набути у власність певний об`єкт; законність об`єкта володіння; добросовісність заволодіння чужим майном; відкритість володіння; безперервність володіння; сплив установлених строків володіння; відсутність норми закону про обмеження або заборону набуття права власності за набувальною давністю. Для окремих видів майна право власності за набувальною давністю виникає виключно на підставі рішення суду (юридична легітимація).

6.6. Так, набути право власності на майно за набувальною давністю може будь-який учасник цивільних правовідносин, якими за змістом статті 2 ЦК України є фізичні особи та юридичні особи, держава Україна, Автономна Республіка Крим, територіальні громади, іноземні держави та інші суб`єкти публічного права.

6.7. Проте не будь-який об`єкт може бути предметом такого набуття права власності. Право власності за набувальною давністю можна набути виключно на майно, не вилучене із цивільного обороту, тобто об`єкт володіння має бути законним.

6.8. Аналізуючи поняття добросовісності заволодіння майном як підстави для набуття права власності за набувальною давністю відповідно до статті 344 ЦК України, слід виходити з того, що добросовісність як одна із загальних засад цивільного судочинства означає фактичну чесність суб`єктів у їх поведінці, прагнення сумлінно захистити свої цивільні права та забезпечити виконання цивільних обов`язків. При вирішенні спорів має значення факт добросовісності заявника саме на момент отримання ним майна (заволодіння майном), тобто на той початковий момент, який включається в повний давнісний строк володіння майном, визначений законом. Володілець майна в момент його заволодіння не знає (і не повинен знати) про неправомірність заволодіння майном. Крім того, позивач як володілець майна повинен бути впевнений у тому, що на це майно не претендують інші особи і він отримав це майно за таких обставин і з таких підстав, які є достатніми для отримання права власності на нього.

6.9. Звідси йдеться про добросовісне, але неправомірне, в тому числі безтитульне, заволодіння майном особою, яка в подальшому претендуватиме на набуття цього майна у власність за набувальною давністю. Підставою добросовісного заволодіння майном не може бути, зокрема, будь-який договір, що опосередковує передання майна особі у володіння (володіння та користування), проте не у власність. Володіння майном за договором, що опосередковує передання майна особі у володіння (володіння та користування), проте не у власність, виключає можливість набуття майна у власність за набувальною давністю, адже у цьому разі володілець володіє майном не як власник.

6.10. Якщо володілець знає або повинен знати про неправомірність заволодіння чужим майном (у тому числі і про підстави для визнання договору про його відчуження недійсним), то, незважаючи на будь-який строк безперервного володіння чужим майном, він не може його задавнити, оскільки відсутня безумовна умова набуття права власності - добросовісність заволодіння майном.

6.11. Відповідна особа має добросовісно заволодіти саме чужим майном, тобто об`єкт давнісного володіння повинен мати власника або бути річчю безхазяйною (яка не має власника або власник якої невідомий). Нерухоме майно може стати предметом набуття за набувальною давністю якщо воно має такий правовий режим, тобто є об`єктом нерухомості, який прийнято в експлуатацію.

6.12. Відкритість володіння майном означає, що володілець володіє річчю відкрито, без таємниць, не вчиняє дій, спрямованих на приховування від третіх осіб самого факту давнісного володіння. При цьому володілець не зобов`язаний спеціально повідомляти інших осіб про своє володіння. Володілець має поводитися з відповідним майном так само, як поводився б з ним власник.

6.13. Давнісне володіння є безперервним, якщо воно не втрачалося володільцем протягом усього строку, визначеного законом для набуття права власності на майно за набувальною давністю. При цьому втрата не зі своєї волі майна його володільцем не перериває набувальної давності в разі повернення майна протягом одного року або пред`явлення протягом цього строку позову про його витребування (абзац 2 частини 3 статті 344 ЦК України); не переривається набувальна давність, якщо особа, яка заявляє про давність володіння, є правонаступником іншого володільця, адже в такому випадку ця особа може приєднати до часу свого володіння увесь час, протягом якого цим майном володіла особа, чиїм спадкоємцем (правонаступником) вона є (частина 2 статті 344 ЦК України). Також не перериває набувальної давності здійснення володільцем фактичного розпорядження майном у вигляді передання його в тимчасове користування іншій особі.

6.14. Давнісне володіння має бути безперервним протягом певного строку, тобто бути тривалим. Тривалість володіння передбачає, що має спливти визначений у ЦК України строк, що різниться залежно від речі (нерухомої чи рухомої), яка перебуває у володінні певної особи. Для нерухомого майна такий строк складає десять років.

6.15. Також для набуття права власності на майно за набувальною давністю закон не повинен обмежувати чи забороняти таке набуття. При цьому право власності за набувальною давністю на нерухоме майно, транспортні засоби, цінні папери набувається виключно за рішенням суду.

6.16. Отже, набуття відповідною особою права власності за набувальною давністю можливе лише за наявності всіх указаних умов у сукупності.

6.17. У постанові від 01.08.2018 у справі № 201/12550/16-ц Касаційний цивільний суд у складі Верховного Суду зазначив, що при вирішенні спорів, пов`язаних із набуттям права власності за набувальною давністю, необхідним є встановлення, зокрема, добросовісності та безтитульності володіння. Наявність у володільця певного юридичного титулу унеможливлює застосування набувальної давності. При цьому безтитульність визначена як фактичне володіння, яке не спирається на будь-яку правову підставу володіння чужим майном. Отже, безтитульним є володіння чужим майном без будь-якої правової підстави. Натомість володіння є добросовісним, якщо особа при заволодінні чужим майном не знала і не могла знати про відсутність у неї підстав для набуття права власності.

6.18. Відповідно до положень статті 366 Адміністративного кодексу Української РСР 1927 року (втратив чинність згідно з Указом Президії Верховної Ради Української РСР від 21.08.1985 N 807-XI) молитовні спеціального типу й культове майно, що є на облікові органів радянської влади, становлять державне майно.

6.19. Питання користування майном, яке є власністю держави, громадських організацій або громадян врегульовано положеннями статті 17 Закону України "Про свободу совісті та релігійні організації", згідно якої релігійні організації мають право використовувати для своїх потреб будівлі і майно, що надаються їм на договірних засадах державними, громадськими організаціями або громадянами. Культові будівлі і майно, які становлять державну власність, передаються організаціями, на балансі яких вони знаходяться, у безоплатне користування або повертаються у власність релігійних організацій безоплатно за рішеннями обласних, Київської та Севастопольської міських державних адміністрацій, а в Республіці Крим - Уряду Республіки Крим. Культова будівля і майно, що є державною власністю, може передаватися у почергове користування двом або більше релігійним громадам за їх взаємною згодою. При відсутності такої згоди державний орган визначає порядок користування культовою будівлею і майном шляхом укладення з кожною громадою окремого договору. Культова будівля та інше майно, які становлять історичну, художню або іншу культурну цінність, передаються релігійним організаціям і використовуються ними з додержанням установлених правил охорони і використання пам`яток історії та культури. Клопотання про передачу релігійним організаціям культових будівель і майна у власність чи безоплатне користування розглядається в місячний термін з письмовим повідомленням про це заявників. Релігійні організації мають переважне право на передачу їм культових будівель із земельною ділянкою, необхідною для обслуговування цих будівель. Користування землею релігійні організації здійснюють у порядку, встановленому Земельним кодексом України (2768-14) та іншими законодавчими актами України. Земельні ділянки, що надаються релігійним організаціям у постійне користування для будівництва і обслуговування культових та інших будівель, необхідних для забезпечення їх діяльності, забороняється використовувати для здійснення підприємницької діяльності. Договори про надання в користування релігійним організаціям культових та інших будівель і майна можуть бути розірвані або припинені в порядку і на підставах, передбачених цивільним законодавством України. Самовільне захоплення культових будівель чи привласнення культового майна не допускається.

6.20. З огляду на викладене, колегія суддів погоджується з висновком суду апеляційної інстанції про те, що держава є належним власником культових будівель і майна. Державні органи мають право володіти, користуватися і розпоряджатися цими будівлями і майном, а також вчиняти щодо цих майнових об`єктів будь-які дії, що не суперечать закону, а тому в господарських судів немає підстав для задоволення позовних вимог релігійних організацій до відповідних державних органів про визнання права власності на культові будівлі і майно або про зобов`язання цих органів передати зазначені будівлі і майно у власність або в користування, оскільки інше рішення порушує право державної власності, виходячи із змісту чинного законодавства.

6.21. Отже, у даному випадку спірне майно не має статусу безтитульного, що спростовує доводи позивача про відсутність власника зазначеного майна та про наявність підстав для віднесення цього майна до безхазяйного. Зазначені обставини виключають наявність правових підстав для визнання за позивачем права власності на спірне майно за набувальною давністю.

6.22. З вказаних обставин правильно виходив суд апеляційної інстанції змінюючи мотивувальну частину рішення суду першої інстанції.

7. Висновки за результатами розгляду касаційної скарги

7.1. Відповідно до статті 236 ГПК України судове рішення повинно ґрунтуватися на засадах верховенства права, бути законним і обґрунтованим. Законним є рішення, ухвалене судом відповідно до норм матеріального права при дотриманні норм процесуального права. Обґрунтованим є рішення, ухвалене на підставі повно і всебічно з`ясованих обставин, на які сторони посилаються як на підставу своїх вимог і заперечень, підтверджених тими доказами, які були досліджені в судовому засіданні, з наданням оцінки всім аргументам учасників справи.

Оскаржувана постанова суду апеляційної інстанції зазначеним вимогам відповідає.

7.2. Згідно зі статтею 309 ГПК України суд касаційної інстанції залишає касаційну скаргу без задоволення, а судові рішення - без змін, якщо визнає, що рішення ухвалено з додержанням норм матеріального і процесуального права. Не може бути скасоване правильне по суті і законне рішення з одних лише формальних міркувань.

7.3. Посилання касаційної скарги Парафії на порушення судами правил територіальної юрисдикції спростовуються частиною 3 статті 30 ГПК України і частинами 6 та 7 статті 31 ГПК України.

7.4. Доводи скаржника про неправильне застосування судом апеляційної інстанції положень статті 366 Адміністративного кодексу Української РСР 1927 року, статті 344 ЦК України та статті 17 Закону України "Про свободу совісті та релігійні організації", спростовуються вище викладеним.

7.5. Твердження скаржника про те, що Собор не обліковувався на обліку (балансі) в жодному органі; що Собор був доповнений в список пам`яток архітектури Української РСР, згідно постанови Ради Міністрів УРСР від 06.09.1979 № 442, проте так і не внесений до Державного реєстру нерухомих пам`яток України, а також про те, що позивач, як юридична особа від самого створення зареєстрований за місцезнаходженням спірно майна, відхиляються колегією суддів, оскільки зводяться до оцінки доказів, що не входить до меж розгляду справи судом касаційної інстанції, встановлених статтею 300 ГПК України.

Відповідно до усталеної практики Європейського суду з прав людини (рішення у справах "Пономарьов проти України", "Рябих проти Російської Федерації", "Нєлюбін проти Російської Федерації") повноваження вищих судових органів стосовно перегляду мають реалізовуватися для виправлення судових помилок і недоліків судочинства, але не для здійснення нового судового розгляду, перегляд не повинен фактично підміняти собою апеляцію. Повноваження вищих судів щодо скасування чи зміни тих судових рішень, які вступили в законну силу та підлягають виконанню, мають використовуватися для виправлення фундаментальних порушень.