У червні 2018 року Козятинська міська рада звернулась до Господарського суду Вінницької області з позовом до Комунального підприємства "Козятинська центральна районна лікарня Козятинської районної ради" та Комунального підприємства "Центр державної реєстрації" в особі Вінницької обласної філії комунального підприємства "Центр державної реєстрації" про визнання недійсним та скасування рішення державного реєстратора Вінницької обласної філії комунального підприємства "Центр державної реєстрації" Присяжного Максима Миколайовича від 14.05.2018 індексний номер: № 41067455 про державну реєстрацію права постійного користування земельною ділянкою площею 2,7647га для будівництва та обслуговування будівель закладів охорони здоров`я та соціальної допомоги, кадастровий номер: 0510500000:00:005:0002, що розташована в м. Козятині Вінницької області по вул. Винниченка, 9 за Комунальним підприємством "Козятинська центральна районна лікарня Козятинської районної ради".

Позовні вимоги мотивовані тим, що оскільки Державний заклад "Відділкова лікарня станції Козятин Південно-Західної залізниці" було припинено шляхом ліквідації, то належне йому раніше право постійного користування зазначеною земельною ділянкою не може перейти в порядку правонаступництва до іншої юридичної особи, в тому числі і до відповідача-1. Враховуючи виникнення у останнього права оперативного управління майном внаслідок його передачі Козятинською районною радою положення ст. 377 Цивільного кодексу України та ч.ч. 1, 2 ст. 120 Земельного кодексу України на спірні правовідносини не поширюються. Крім того, земельна ділянка, яка є предметом судового дослідження, перебуває у власності позивача. Водночас, він не приймав рішення про передачу земельної ділянки в постійне користування відповідачу-1, а Державний акт на право постійного користування земельною ділянкою ЯЯ 017017, який був виданий Державному закладу "Відділкова лікарня станції Козятин Південно-Західної залізниці" та слугував підставою для прийняття державним реєстратором Присяжнюком М.М. оспорюваного рішення, не може бути підставою для виникнення у відповідача-1 права постійного користування земельною ділянкою, оскільки був виданий іншій юридичній особі.

Ухвалою Господарського суду Вінницької області від 24.07.2018 залучено до участі у справі в якості третьої особи, яка не заявляє самостійних вимог щодо предмета спору на стороні відповідача - Козятинську районну раду Вінницької області.

Рішенням Господарського суду Вінницької області від 11.07.2019 (суддя Нешик О.С.) у задоволенні позову відмовлено.

Постановою Північно-західного апеляційного господарського суду від 14.11.2019 (колегія суддів у складі: Василишин А.Р. - головуючий, Бучинська Г.Б., Гудак А.В.) рішення місцевого господарського суду змінено, викладено його мотивувальну частину в редакції постанови. В решті рішення залишено без змін.

Судами обох інстанцій встановлено, що на спірній земельній ділянці розташований цілісний майновий комплекс загальною площею 18 701,7 м-2, який складається з будівлі поліклініки, хірургічно-адміністративної будівлі, будівлі ФТВ, будівлі терапевтичного відділення, будівлі харчоблоку, будівлі майстерні, трансформаторної підстанції, пральні, будівлі клінічної лабораторії, складу для кисню, будівлі моргу, гаражу, будівлі оптики, будівлі аптеки та трьох погребів. Даний комплекс перебував у державній власності в особі державного підприємства "Укрзалізниця" та був закріплений на праві оперативного управління за Державним закладом "Відділкова лікарня станції Козятин Південно-Західної залізниці".

Згідно з рішенням позивача від 25.05.2007 Державний заклад "Відділкова лікарня станції Козятин Південно-Західної залізниці" набув право постійного користування земельною ділянкою площею 2,7647 га по вул. Винниченка, 9 в м. Козятин Вінницької області.

Згідно з витягом з Державного земельного кадастру про земельну ділянку, який було сформовано 17.09.2013, спірна земельна ділянка належала до державної форми власності. Цільовим призначенням земельної ділянки, на якій розташований цілісний майновий комплекс, є охорона здоров`я і соціальних послуг. Земельна ділянка знаходилась на праві постійного користування Державного закладу "Відділкова лікарня станції Козятин Південно-Західної залізниці".

Відповідно до п. 6 рішення № 150 7 сесії 7 скликання Вінницької обласної ради від 30.06.2016 Державний заклад "Відділкова лікарня станції Козятин Південно-Західної залізниці" припинено шляхом ліквідації та призначено ліквідаційну комісію.

В свою чергу, Козятинська районна рада Вінницької області 17.07.2017 на 12 сесії 7 скликання прийняла рішення за № 05-12-07 "Про діяльність комунального підприємства "Козятинська центральна районна лікарня Козятинської районної ради", яким передала безоплатно цілісний майновий комплекс, що розташований за адресою: вул. Винниченка, б.9, м. Козятин, Вінницької області, в оперативне управління відповідачу-1.

Державним реєстратором відповідача-2 14.05.2018 прийнято рішення № 41067455 про державну реєстрацію іншого речового права, а саме права постійного користування спірною земельною ділянкою за відповідачем-1.

Зазначаючи, що вказане рішення відповідача-2 порушує його права, позивач звернувся до суду з даним позовом.

Відмовляючи у задоволенні позовних вимог місцевий господарський суд виходив з того, що Господарським судом Вінницької області в ході розгляду справи № 902/697/18 встановлено, що Козятинська районна рада є власником цілісного майнового комплексу комунальної форми власності, розташованого за адресою: м.Козятин Вінницької області, вул. Винниченка, 9 . Вказаний цілісний майновий комплекс знаходиться на земельній ділянці, кадастровий номер 0510500000:00:005:0002 площею 2,7647 га. Земельна ділянка була передана разом із цілісним майновим комплексом за актом прийому-передачі від 02.03.2017. Козятинська районна рада є засновником Комунального підприємства "Козятинська центральна районна лікарня Козятинської районної ради", якому передано цілісний майновий комплекс на праві оперативного управління, в тому рахунку і право постійного користування земельною ділянкою. З урахуванням наявних у справі доказів, суд прийшов до висновку, що Козятинській районній раді було передано спірну земельну ділянку. В свою чергу, оспорюване рішення державного реєстратора не порушує прав та інтересів позивача, за захистом яких він звернувся до суду з позовом, оскільки земельна ділянка, відносної якої державним реєстратором прийнято оспорюване рішення, перебуває в розпорядженні територіальної громади Козятинського району в особі Козятинської районної ради, а не Козятинської міської ради.

Змінюючи мотивувальну частину рішення місцевого господарського суду, суд апеляційної інстанції дійшов висновку, що заявлені позовні вимоги не підлягають задоволенню саме з огляду на неправильно обраний спосіб захисту виходячи з характеру та специфіки даних правовідносин, оскільки рішення суб`єкта державної реєстрації прав про державну реєстрацію прав із внесенням відповідного запису до Державного реєстру речових прав на нерухоме майно вичерпує свою дію. Відтак, належним способом захисту права або інтересу позивача у даній справі є не визнання недійсним та скасування рішення суб`єкта державної реєстрації прав про державну реєстрацію прав, а скасування саме запису про проведену державну реєстрацію права.

Не погоджуючись з постановою апеляційного та рішенням місцевого господарських судів, позивач звернувся до Касаційного господарського суду у складі Верховного Суду з касаційною скаргою, в якій просить їх скасувати та прийняти нове рішення, яким позов задовольнити.

В обґрунтування своїх вимог скаржник посилається на те, що суд апеляційної інстанції дійшов помилкових висновків про неналежність обраного позивачем способу захисту, а з постанов Великої Палати Верховного Суду у справах № 823/2042/16, № 821/1769/17, № 2340/3219/18, № 826/3731/18 вбачається, що Верховним Судом не виключається можливість пред`явлення позовної вимоги про скасування рішення державного реєстратора як належного та ефективного способу порушеного права чи інтересу позивача. Крім цього, місцевий господарський суд дійшов помилкового висновку про те, що земельна ділянка, відносної якої державним реєстратором прийнято оспорюване рішення, перебуває в розпорядженні територіальної громади Козятинського району в особі Козятинської районної ради, а не Козятинської міської ради, та не надав оцінки наявним в матеріалах справи доказам, зокрема відомостям з Державного реєстру речових прав на нерухоме майно, відповідно до яких спірна земельна ділянка є власністю територіальної громади міста Козятина в особі Козятинської міської ради. Також скаржник обґрунтовує по тексту касаційної скарги свої доводи в підтвердження заявлених позовних вимог.

Ухвалою Касаційного господарського суду у складі Верховного Суду від 09.01.2020 відкрито провадження за касаційною скаргою, призначено останню до розгляду у відкритому судовому засіданні на 13.02.2020 та надано строк на подання відзиву на касаційну скаргу до 31.01.2020.

До Касаційного господарського суду у складі Верховного Суду не надходило відзивів на касаційну скаргу.

Заслухавши доповідь головуючого судді та пояснення представників сторін, переглянувши в касаційному порядку постанову апеляційного та рішення місцевого господарських судів, колегія суддів Касаційного господарського суду у складі Верховного Суду дійшла висновку про наявність підстав для часткового задоволення касаційної скарги, з огляду на таке.

Згідно з ч. 1 ст. 15 ЦК України кожна особа має право на захист свого цивільного права у разі його порушення, невизнання або оспорювання.

Законодавець у ч. 1 ст. 16 ЦК України установив, що кожна особа має право звернутися до суду за захистом свого особистого немайнового або майнового права та інтересу, а в ч. 2 цієї статті визначив способи здійснення захисту цивільних справ та інтересів судом.

У розумінні закону, суб`єктивне право на захист - це юридично закріплена можливість особи використати заходи правоохоронного характеру для поновлення порушеного права і припинення дій, які порушують це право.

Так само кожна особа має право на захист свого інтересу, який не суперечить загальним засадам цивільного законодавства, що прямо передбачено у ч. 2 ст. 15 ЦК України.

Як зазначено в рішенні Конституційного Суду України від 01.12.2004 №18-рп/2004 (v018p710-04) , поняття "охоронюваний законом інтерес" що вживається в законах України у логічно-смисловому зв`язку з поняттям "права", треба розуміти як прагнення до користування конкретним матеріальним та/або нематеріальним благом, як зумовлений загальним змістом об`єктивного і прямо не опосередкований у суб`єктивному праві простий легітимний дозвіл, що є самостійним об`єктом судового захисту та інших засобів правової охорони з метою задоволення індивідуальних і колективних потреб, які не суперечать Конституції і законам України, суспільним інтересам, справедливості, добросовісності, розумності та іншим загальноправовим засадам.

Відповідно до ч. 1 ст. 2 ГПК України завданням господарського судочинства є справедливе, неупереджене та своєчасне вирішення судом спорів, пов`язаних із здійсненням господарської діяльності, та розгляд інших справ, віднесених до юрисдикції господарського суду, з метою ефективного захисту порушених, невизнаних або оспорюваних прав і законних інтересів фізичних та юридичних осіб, держави.

Статтею ст. 4 ГПК України передбачено, що юридичні особи та фізичні особи - підприємці, фізичні особи, які не є підприємцями, державні органи, органи місцевого самоврядування мають право на звернення до господарського суду за захистом своїх порушених, невизнаних або оспорюваних прав та законних інтересів у справах, віднесених законом до юрисдикції господарського суду, а також для вжиття передбачених законом заходів, спрямованих на запобігання правопорушенням.

Наявність права на пред`явлення позову не є безумовною підставою для здійснення судового захисту, а є лише однією з необхідних умов реалізації встановленого права.

При цьому необхідною умовою застосування судом певного способу захисту є наявність, доведена належними у розумінні ст. 76 ГПК України доказами, певного суб`єктивного права (інтересу) у позивача; порушення (невизнання або оспорювання) означеного права/інтересу відповідачем; належність обраного способу судового захисту (з точки зору адекватності порушення і спроможності його усунути та поновити (захистити) право або інтерес та закріплення положеннями діючого законодавства).

Тобто вирішуючи спір, суд повинен надати об`єктивну оцінку наявності порушеного права чи інтересу на момент звернення до суду, а також визначити, чи відповідає обраний позивачем спосіб захисту порушеного права тим, що передбачені законодавством, та чи забезпечить такий спосіб захисту відновлення порушеного права позивача.

Відсутність порушеного права чи невідповідність обраного позивачем способу його захисту способам, визначеним законодавством, встановлюється при розгляді справи по суті та є підставою для прийняття судового рішення про відмову в позові.

Так місцевий господарський суд за результатами розгляду справи дійшов висновку про те, що оспорюване рішення державного реєстратора не порушує прав та інтересів позивача, за захистом яких він звернувся до суду з позовом, оскільки земельна ділянка, відносно якої державним реєстратором прийнято оспорюване рішення, перебуває в розпорядженні територіальної громади Козятинського району в особі Козятинської районної ради, а не Козятинської міської ради.

Відповідно до ст. 129 Конституції України до основних засад судочинства віднесено, зокрема, забезпечення права на апеляційний перегляд справи.

Так само і ч. 3 ст. 2 ГПК України до основних засад (принципів) господарського судочинства віднесено забезпечення права на апеляційний перегляд справи.

Вказані норми не є суто декларативними - їх необхідно розуміти не лише як положення законодавства, які надають особам безумовне право подавати апеляційну скаргу на рішення судів, які розглянули відповідну справу як суди першої інстанції, але і враховувати, що вони визначають принципи самого судочинства, які покладають на суд певні обов`язки з розгляду таких скарг і перегляду відповідних судових рішень (з урахуванням обмежень інстанційного перегляду).

Зокрема, ч. 1 ст. 269 ГПК України визначає, що суд апеляційної інстанції переглядає справу за наявними у ній і додатково поданими доказами та перевіряє законність і обґрунтованість рішення суду першої інстанції в межах доводів та вимог апеляційної скарги.

При цьому законодавець у ст. 282 ГПК України закріпив, що постанова суду апеляційної інстанції складається, зокрема, з мотивувальної частини із зазначенням: а) встановлених судом першої інстанції та неоспорених обставин, а також обставин, встановлених судом апеляційної інстанції, і визначених відповідно до них правовідносин; б) доводів, за якими суд апеляційної інстанції погодився або не погодився з висновками суду першої інстанції; в) мотивів прийняття або відхилення кожного аргументу, викладеного учасниками справи в апеляційній скарзі та відзиві на апеляційну скаргу; г) чи були і ким порушені, невизнані або оспорені права чи інтереси, за захистом яких особа звернулася до суду.

Рішення господарського суду, як акт правосуддя та кінцевий результат розгляду справи, повинно ґрунтуватися на засадах верховенства права, бути законним і обґрунтованим.

Відповідно до положень ст. 236 ГПК України законним є рішення, ухвалене судом відповідно до норм матеріального права при дотриманні норм процесуального права. Судове рішення має відповідати завданню господарського судочинства, визначеному цим Кодексом. Обґрунтованим є рішення, ухвалене на підставі повно і всебічно з`ясованих обставин, на які сторони посилаються як на підставу своїх вимог і заперечень, підтверджених тими доказами, які були досліджені в судовому засіданні, з наданням оцінки всім аргументам учасників справи.

Рішення господарського суду має ґрунтуватись на оцінці наданих учасниками справи доказів в підтвердження своїх вимог або заперечень, та на повному з`ясуванні такого: чи мали місце обставини, на які посилаються особи, що беруть участь у процесі, та якими доказами вони підтверджуються; чи не виявлено у процесі розгляду справи інших фактичних обставин, що мають суттєве значення для правильного вирішення спору, і доказів на підтвердження цих обставин; яка правова кваліфікація відносин сторін, виходячи з фактів, установлених у процесі розгляду справи, та яка правова норма підлягає застосуванню для вирішення спору.

Верховний Суд звертає увагу на те, що хоча поняття "обґрунтованого" рішення не можна тлумачити як таке, що вимагає детальної відповіді на кожний аргумент учасників справи, а міра, до якої суд має виконати обов`язок щодо обґрунтування рішення, може бути різною залежно від характеру рішення, проте суд у будь-якому випадку, навіть без відображення окремих аргументів у своєму рішенні (якщо він вважає їх такими, що не впливають на правильне рішення спору або не відносяться до суті справи), повинен, під час розгляду справи, надати оцінку всім аргументам учасників справи в силу імперативних приписів ст. 236 ГПК України, особливо тим, оцінка яких є необхідною для правильного вирішення спору.

Враховуючи викладене, апеляційний господарський суд, як він сам і констатував, що в якості підстав для оскарження рішення місцевого господарського суду скаржник зазначав, що ним не було враховано, що державним реєстратором виконавчого комітету позивача було прийнято рішення від 06.09.2012 № 6660360 про державну реєстрацію права комунальної власності на вказану земельну ділянку за позивачем і відомості Державного реєстру речових прав на нерухоме майно щодо права комунальної власності позивача на спірну земельну ділянку не скасовано у порядку, визначеному Законом України "Про державну реєстрацію речових прав на нерухоме майно та їх обтяжень" (1952-15) , повинен був, в силу вимог ст. 282 ГПК України, переглянути відповідні висновки суду першої інстанції та вказати доводи, за якими суд апеляційної інстанції погодився або не погодився з висновками суду першої інстанції, і зазначити мотиви прийняття або відхилення кожного аргументу, викладеного в апеляційній скарзі.

Однак, по суті, усунувшись від виконання вказаних обов`язків, суд апеляційної інстанції не з`ясував чи доведено позивачем і чи підтверджується матеріалами справи порушене право чи інтерес останнього на момент звернення до господарського суду, чи є обґрунтованими доводи позивача, і лише обмежився висновком про те, що обраний позивачем спосіб захисту прав є неналежним не пересвідчившись, чи взагалі є порушеним таке право у нього.

Вказані порушення не можуть бути усунуті Верховним Судом в силу меж перегляду справи судом касаційної інстанції і взагалі унеможливлюють здійснення касаційного перегляду справи по суті заявлених позовних вимог, однак оцінка викладених вище обставин та доводів є необхідною для правильного вирішення спору по суті.

Враховуючи викладене та беручи до уваги передбачені ГПК України (1798-12) межі перегляду справи в касаційній інстанції, які не дають їй права встановлювати або вважати доведеними обставини, що не були встановлені у рішенні або постанові суду чи відхилені ним, вирішувати питання про достовірність того чи іншого доказу, про перевагу одних доказів над іншими, збирати чи приймати до розгляду нові докази або додатково перевіряти докази, а також зважаючи на положення ч. 4 ст. 310 ГПК України колегія суддів Касаційного господарського суду у складі Верховного Суду дійшла висновку, що постанова апеляційного у даній справі підлягає скасуванню, а справа - направленню на новий розгляд до Північно-західного апеляційного господарського суду.

Під час нового розгляду справи суду необхідно врахувати викладене, всебічно і повно перевірити доводи, на яких ґрунтуються вимоги та заперечення сторін, надати належну правову оцінку наявним у матеріалах справи доказам та аргументам учасників справи, і, в залежності від встановлених обставин, вирішити спір відповідно до норм матеріального та процесуального права, що підлягають застосуванню до даних правовідносин.