- визнання незаконними та скасування пункту 2.1.1, пункту 3, пункту 4.1 рішення Київської обласної ради від 19.12.2004 №160-12-ХХIV "Про закріплення мисливських угідь на території Київської області" в частині надання мисливських угідь площею 49,3 тис. га Товариству з обмеженою відповідальністю "Мисливські стежки" та укладення договору про умови ведення мисливського господарства;

- визнання недійсним Договору про умови ведення мисливського господарства від 05.02.2013, укладеного між Київським обласним та по м. Києву управлінням лісового та мисливського господарства та Товариством з обмеженою відповідальністю "Мисливські стежки".

1.1. Позовні вимоги обґрунтовані тим, що Київська обласна рада, всупереч статтям 22, 23 Закону України "Про мисливське господарство та полювання" прийняла рішення від 19.02.2004 №160-12-ХХIV "Про закріплення мисливських угідь на території Київської області" без погодження надання у користування мисливських угідь з усіма власниками або користувачами земельних ділянок, а тому таке рішення відповідно до частини 1 статті 21 Цивільного кодексу України має бути визнане судом незаконним та скасоване. Протиправне рішення Київської обласної ради, у свою чергу, призвело до незаконного укладання договору про умови ведення мисливського господарства від 05.02.2013, у зв`язку з чим останній має бути визнаний судом недійсним як такий, що суперечить актам цивільного законодавства.

1.2. Ухвалою Господарського суду міста Києва від 07.09.2016 залучено до участі у справі в якості відповідача - Київське обласне та по м. Києву управління лісового та мисливського господарства (далі - відповідач-3).

Короткий зміст оскаржуваних рішень судів першої та апеляційної інстанцій

2. Справа неодноразово розглядалась господарськими судами.

2.1. Рішенням Господарського суду міста Києва від 30.11.2016, яке залишено без змін постановою Київського апеляційного господарського суду від 12.07.2017, у задоволенні позовних вимог відмовлено повністю.

2.2. Постановою Вищого господарського суду України від 15.11.2017 постанову Київського апеляційного господарського суду від 12.07.2017 та рішення Господарського суду міста Києва від 30.11.2016 скасовано, справу направлено на новий розгляд до Господарського суду міста Києва.

Скасовуючи судові рішення, суд касаційної інстанції вказав про обґрунтованість висновків місцевого господарського суду та суду апеляційної інстанції стосовно того, що рішення Київської обласної ради "Про закріплення мисливських угідь на території Київської області" №160-12-XXIV від 19.02.2004 та укладений на його виконання договір про умови ведення мисливського господарства від 05.02.2013, суперечать положенням статті 22 Закону України "Про мисливське господарство та полювання", оскільки погодження надання у користування мисливських угідь для ведення мисливського господарства власниками або користувачами таких земельних ділянок не надано. Водночас, скасовуючи судові рішення та направляючи справу на новий розгляд до суду першої інстанції, касаційний суд вказав, що відповідачі належними і допустимими доказами не довели, а суди дійшли безпідставного висновку, який ґрунтується виключно на припущеннях, про доведеність факту надання Київським обласним управлінням лісового та мисливського господарства відповіді за №03-01/942 від 08.07.2009 на вимоги прокурора №№1858, 1859 від 03.07.2009, оскільки докази направлення і отримання прокурором вказаної відповіді в матеріалах справи відсутні. Відтак, висновки судів першої та апеляційної інстанцій з приводу пропуску прокурором строків позовної давності щодо заявлених ним вимог є передчасними. Також, судами попередніх інстанцій не надано правової оцінки тій обставині, що прокурор просив визнати недійсним договір від 05.02.2013, укладений на виконання рішення Київської обласної ради від 19.02.2004 "Про закріплення мисливських угідь на території Київської області".

3. За результатами нового розгляду даної справи, рішенням Господарського суду міста Києва від 08.08.2018 у задоволенні позову відмовлено.

3.1. Обґрунтовуючи рішення у даній справі, суд зазначив, що мисливські угіддя для ведення мисливського господарства на момент ухвалення відповідачем-1 спірного рішення надавалися у користування обласними радами за поданням Держкомлісгоспу України, погодженим з обласними державними адміністраціями, а також власниками або користувачами земельних ділянок. Таким чином, діюче на той час законодавство не покладало обов`язку на Київську обласну раду отримувати погодження з власниками або землекористувачами земельних ділянок. Після отримання подання Держлісгоспу України Київська обласна рада діяла виключно в межах діючого на той момент законодавства. Чинним на момент ухвалення рішення законодавством саме на органи Держлісгоспу України покладено обов`язок організовувати ведення мисливського господарства, в тому числі оформлення подання та всіх супутніх документів для можливості розглядом Київською обласною радою питання про надання мисливських угідь у користування. Оспорюване рішення, як слідує з його преамбули, прийнято відповідно до статті 21 Закону України "Про мисливське господарство та полювання", отже з урахуванням подання Держлісгоспу України та погодженням Київської обласної державної адміністрації, тобто в порядку, встановленому чинним (на момент ухвалення рішення) законодавством.

Також суд зазначив, що позивачем у позовній заяві взагалі не обґрунтовано, в чому саме полягає порушення інтересів держави прийнятим Київською обласною радою рішенням та яким чином обмежено право користування, володіння та розпорядження власників та користувачів земельних ділянок, що перебувають у користуванні ТОВ "Мисливські стежки" та не вказано, інтереси яких користувачів земельних ділянок порушено. Крім того, позивачем не надано до суду доказів щодо незгоди осіб (установ чи організацій), чиї права (щодо передачі ТОВ "Мисливські стежки" спірних мисливських угідь) начебто порушені.

Також суд вказав, що у порушення вимог Першого протоколу до Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод (995_004) , позивачем в позовній заяві не доведено законність втручання у право мирного володіння ТОВ "Мисливські стежки", а також ніяким чином не визначено, яким чином позбавлення ТОВ "Мисливські стежки" права користування мисливськими угіддями буде сприяти задоволенню суспільного інтересу. З урахуванням наведеного, суд дійшов висновку, що вимога позивача про визнання недійсним договору від 05.02.2013, укладеного між Київським обласним та по м. Києву управлінням лісового та мисливського господарства та ТОВ "Мисливські стежки" задоволенню не підлягає.

При цьому, у задоволенні позову судом було відмовлено з підстав пропуску позовної давності.

4. Постановою Північного апеляційного господарського суду від 15.10.2019 рішення суду першої інстанції залишено без змін.

4.1. Мотивуючи оскаржувану постанову, апеляційний суд вказав на помилковість висновків суду першої інстанції про те, що діюче на час виникнення спірних правовідносин законодавство не покладало обов`язку на Київську обласну раду отримувати погодження з власниками або землекористувачами земельних ділянок. Дослідивши обставини щодо відсутності погодження всіх власників (користувачів) відповідних земельних ділянок, оформлених відповідно до положень Закону України "Про місцеве самоврядування в Україні" (280/97-ВР) , суд встановив, що рішення Київської обласної ради "Про закріплення мисливських угідь на території Київської області" № 160-12-XXIV від 19.02.2004 в частині оскаржуваних п. 2.1.1, п. 3, п. 4.1. суперечить нормам статті 22 Закону України "Про мисливське господарство та полювання".

В частині позовних вимог про визнання недійсним Договору про умови ведення мисливського господарства від 05.02.2013, укладеного між Київським обласним та по м. Києву управлінням лісового та мисливського господарства та ТОВ "Мисливські стежки", апеляційний суд вказав про його суперечність приписам статті 22 Закону України "Про мисливське господарство та полювання".

Водночас, підставою для відмови у позові став пропуск прокурором строку позовної давності.

Враховуючи, що резолютивна частина рішення суду першої інстанції є вірною, апеляційний суд залишив його без змін з підстав, викладених у мотивувальній частині постанови.

Короткий зміст вимог касаційної скарги

5. Не погоджуючись з судовими рішеннями судів попередніх інстанцій, прокурор подав касаційну скаргу, в якій просить оскаржувані рішення скасувати та ухвалити нове рішення, яким позов задовольнити.

Аргументи учасників справи

Доводи прокурора, викладені у касаційній скарзі (узагальнено)

6. В обґрунтування вимог касаційної скарги прокурор зазначив, що застосовуючи до спірних правовідносин наслідки пропуску строку позовної давності, судами попередніх інстанцій невірно застосовано положення статей 256, 257, 261, 264, 267 Цивільного кодексу України про позовну давність, а також порушено вимоги процесуального законодавства щодо доказів, доказування, законності і обґрунтованості судового рішення, передбачені статтями 73, 74, 76- 79, 86, 236- 238, 269, 316 ГПК України, оскільки останні в цій частині ґрунтуються виключно на припущеннях судів щодо проінформованості прокурора про порушення вимог закону.

6.1. Прокурор зазначає про невиконання судами попередніх інстанцій вказівок, викладених у постанові суду касаційної інстанції у даній справі, що є порушенням вимог статті 316 ГПК України.

7. Відповідачами відзивів на касаційну скаргу не надано, що у відповідності до частини 3 статті 295 ГПК України не перешкоджає перегляду оскаржуваних судових рішень у даній справі у касаційному порядку.

ПОЗИЦІЯ ВЕРХОВНОГО СУДУ

Оцінка аргументів учасників справи і висновків судів першої та апеляційної інстанцій

8. Під час розгляду справи судами попередніх інстанцій установлено, що 19.02.2004 Київською обласною радою прийнято рішення "Про закріплення мисливських угідь на території Київської області" №160-12-XXIV, відповідно до п.п. 2, 2.1, 2.1.1 якого Товариству з обмеженою відповідальністю "Мисливські стежки" надано у користування мисливські угіддя площею 49,3 тис.га в межах згідно з додатком 1 для ведення мисливського господарства терміном на 25 років.

Згідно із пунктом 3 даного Рішення, зокрема, ТОВ "Мисливські стежки" зобов`язано забезпечити в мисливських угіддях, наданих їм у користування, проведення необхідних заходів, передбачених Законом України "Про мисливське господарство та полювання" (1478-14) .

Відповідно до п.п. 4, 4.1 Рішення зобов`язано Київське державне лісогосподарське об`єднання "Київліс" укласти в установленому порядку договори, зокрема, з ТОВ "Мисливські стежки" про умови ведення мисливського господарства в мисливських угіддях, що надані їм у користування.

Згідно із додатком №1 до рішення ТОВ "Мисливські стежки" надано у користування мисливські угіддя в межах Вишгородського району Київської області.

9. Суди установили, що ухваленню рішення Київською обласною радою передувало укладення ТОВ "Мисливські стежки" угод - погоджень, зокрема, з Глібівською сільською радою Вишгородського району, Любимівською сільською радою (в особі сільського голови), Димерівською селищною радою (в особі селищного голови), Козаровицькою сільською радою (в особі сільського голови), Катюжанською селищною радою (в особі селищного голови), Ровівською сільською радою (в особі сільського голови), якими відповідні ради не заперечували проти використання земельних ділянок, які знаходяться на їх території, для ведення мисливського господарства.

10. У подальшому, 27.02.2004 між Київським державним лісогосподарським об`єднанням "Київліс" та ТОВ "Мисливські стежки" укладено Договір про умови ведення мисливського господарства, згідно із пунктом 1.1 якого рішенням Київської обласної ради від 19.02.2004 №160-12-XXIV "Про закріплення мисливських угідь на території Київської області" надано ТОВ "Мисливські стежки" терміном до 19.02.2029 мисливські угіддя для ведення мисливського господарства загальною площею 49,3 тис.га, у тому числі: лісові угіддя 25,4 тис.га, польові 17,6 тис.га, водно-болотні 6,3 тис.га.

11. 17.07.2007 вищевказаний Договір переукладався з Київським обласним управлінням лісового та мисливського господарства та 05.02.2013 з Київським обласним та по м. Києву управлінням лісового та мисливського господарства, однак, підставою для укладення договору є рішення Київської обласної ради від 19.02.2004 №160-12-XXIV, предмет договору, площа земельної ділянки та строк дії договору залишилися незмінними.

12. Відповідно до листа Управління Держгеокадастру у Вишгородському районі Київської області від 12.05.2016 №1007-1010-99.2.1452/2-16 земельні ділянки ТОВ "Мисливські стежки" загальною площею 49,3 тис.га розташовані на території Любимівської сільської ради, Ровівської сільської ради, Рядня-Димерської сільської ради, Толокунської сільської ради, Ясногородської сільської ради, Сухолуцької сільської ради, Глібівської сільської ради, Козаровицької сільської ради, Димерської селищної ради та частково на території Катюжанської (с. Гута Катюжанська), Демидівської, Вахівської та Литвинівської сільських рад.

Однак, листами Ровівської, Сухолуцької, Толокунської, Козаровицької, Демидівської, Ясногородської, Глібівської, Катюжанської сільських рад та Димерської селищної ради не підтверджено прийняття рішень про надання у користування відповідних мисливських угідь.

13. Обґрунтовуючи позовні вимоги у даній справі, прокурор підставами позову визначав ухвалення Київською обласною радою рішення від 19.02.2004 №160-12-ХХIV без погодження надання у користування мисливських угідь з усіма власниками або користувачами земельних ділянок, що суперечить статтям 22, 23 Закону України "Про мисливське господарство та полювання", з огляду на що рішення має бути визнано незаконним та скасовано на підставі ч. 1 ст. 21 Цивільного кодексу України. Ухвалення протиправного рішення Київською обласною радою, на думку прокурора, призвело до незаконного укладання договору про умови ведення мисливського господарства від 05.02.2013, у зв`язку з чим останній має бути визнаний судом недійсним як такий, що суперечить актам цивільного законодавства.

14. Як установлено судом апеляційної інстанції з посиланням на положення статті 22 Закону України "Про мисливське господарство та полювання", рішення Київської обласної ради "Про закріплення мисливських угідь на території Київської області" № 160-12-XXIV від 19.02.2004 в частині оскаржуваних п. 2.1.1, п. 3, п. 4.1. суперечить нормам названої статті з тих підстав, що ТОВ "Мисливські стежки" не було отримано погодження всіх власників (користувачів) відповідних земельних ділянок, які мають бути оформлені відповідно до положень Закону України "Про місцеве самоврядування в Україні" (280/97-ВР) . При цьому, угоди-погодження між сільськими (селищними) радами (в особі їх голів) та ТОВ "Мисливські стежки", а також рішення виконавчого комітету Глібівської сільської ради №12 від 11.02.2004 не є рішеннями відповідних рад, як колегіальних органів місцевого самоврядування, та відповідно до Закону України "Про мисливське господарство та полювання" (1478-14) вирішення питань, що стосуються надання у користування мисливських угідь, до повноважень виконавчих органів рад або голів таких рад, не віднесено.

15. З огляду на вищевикладене, апеляційний суд вказав, що висновки суду першої інстанції про те, що діюче на час виникнення спірних правовідносин законодавство не покладало обов`язку на Київську обласну раду отримувати погодження з власниками або землекористувачами земельних ділянок, суперечать вищенаведеним правовим нормам та послався на положення частини 1 статті 21 Цивільного кодексу України, відповідно до якої суд визнає незаконним та скасовує акт індивідуальної дії, виданий органом державної влади, органом влади Автономної Республіки Крим або органом місцевого самоврядування, якщо він суперечить актам цивільного законодавства і порушує цивільні права або інтереси.

16. Судом апеляційної інстанції надано правову оцінку позовним вимогам про визнання недійсним Договору про умови ведення мисливського господарства від 05.02.2013, укладеного між Київським обласним та по м. Києву управлінням лісового та мисливського господарства та Товариством з обмеженою відповідальністю "Мисливські стежки" та зауважено, що укладений на виконання рішення Київської обласної ради "Про закріплення мисливських угідь на території Київської області" № 160-12-XXIV від 19.02.2004 договір про умови ведення мисливського господарства від 05.02.2013, суперечить положенням статті 22 Закону України "Про мисливське господарство та полювання", оскільки погодження надання у користування мисливських угідь для ведення мисливського господарства власниками або користувачами таких земельних ділянок не надано.

17. Враховуючи наведене, суд дійшов висновку про доведеність прокурором тих обставин, що пункти 2.1.1, пункт 3, пункт 4.1 рішення Київської обласної ради від 19.12.2004 №160-12-ХХIV "Про закріплення мисливських угідь на території Київської області" в частині надання мисливських угідь площею 49,3 тис.га ТОВ "Мисливські стежки" та укладення договору про умови ведення мисливського господарства та переукладений на підставі цього рішення договір від 05.02.2013 про умови ведення мисливського господарства порушують права держави, адже спірні мисливські угіддя передано у користування особі із порушенням встановленого законом порядку.

18. Водночас, судами попередніх інстанцій відмовлено у задоволенні позовних вимог з підстав пропуску прокурором строку позовної давності, про застосування якого заявлено відповідачем 2. Незгода прокурора з висновками суду апеляційної інстанції в частині застосування норм матеріального права, якими урегульовано застосування інституту позовної давності стала підставою для касаційного оскарження судових рішень.

19. При цьому, здійснюючи розгляд заяви відповідача 2, суд апеляційної інстанції установив, що прокурор, який ще у липні 2009 року розпочав перевірку додержання вимог природоохоронного законодавства в діяльності мисливських господарств Київської області, та у випадку неотримання ним відповіді на його запити від 03.07.2009 №1858 та №1859 у строк до 12 години 08.07.2009 мав би, з огляду на покладений на нього обов`язок щодо щомісячного здійснення перевірок законності правових актів відповідних органів згідно наказів, вчиняти подальші дії щодо отримання необхідної інформації. Відтак, прокурор мав об`єктивну можливість дізнатися про обставини порушення прав держави спірним рішенням відповідача-1 від 19.02.2004 ще у 2009 році, однак звернувся до суду лише 07.07.2016, тобто, зі спливом строку позовної давності, встановленого статтею 257 Цивільного кодексу України.

20. Так, Європейський суд з прав людини наголошує, що позовна давність - це законне право правопорушника уникнути переслідування або притягнення до суду після закінчення певного періоду після скоєння правопорушення. Застосування строків позовної давності має кілька важливих цілей, а саме: забезпечувати юридичну визначеність і остаточність, захищати потенційних відповідачів від прострочених позовів та запобігати несправедливості, яка може статися в разі, якщо суди будуть змушені вирішувати справи про події, що мали місце у далекому минулому, спираючись на докази, які вже, можливо, втратили достовірність і повноту із плином часу (пункт 51 рішення від 22.10.1996 за заявами № № 22083/93, 22095/93 у справі "Стаббінгс та інші проти Сполученого Королівства"; пункт 570 рішення від 20.09.2011 за заявою № 14902/04 у справі "ВАТ "Нафтова компанія "Юкос" проти Росії").

Таким чином, застосування інституту позовної давності є одним з інструментів, який забезпечує дотримання принципу юридичної визначеності, тому, вирішуючи питання про застосування позовної давності, суд має повно з`ясувати усі обставини, пов`язані з фактом обізнаності та об`єктивної можливості особи бути обізнаною щодо порушення її прав та законних інтересів, ретельно перевірити доводи учасників справи у цій частині, дослідити та надати належну оцінку наданим ними в обґрунтування своїх вимог та заперечень доказів.

21. Частиною першою статті 261 Цивільного кодексу України передбачено, що перебіг позовної давності починається від дня, коли особа довідалася або могла довідатися про порушення свого права або про особу, яка його порушила.

22. За змістом статей 256, 261 Цивільного кодексу України позовна давність є строком пред`явлення позову як безпосередньо особою, право якої порушене, так і тими суб`єктами, які уповноважені законом звертатися до суду з позовом в інтересах іншої особи - носія порушеного права (інтересу), яка в силу приписів статті 257 цього Кодексу встановлюється тривалістю у три роки.

23. При цьому і в разі пред`явлення позову особою, право якої порушене, і в разі пред`явлення позову в інтересах цієї особи іншою уповноваженою на це особою позовна давність починає обчислюватися з одного й того самого моменту: коли особа довідалася або могла довідатися про порушення свого права або про особу, яка його порушила. Положення закону про початок перебігу позовної давності поширюється й на звернення прокурора до суду із заявою про захист державних інтересів або інтересів територіальної громади. Аналогічні за змістом висновки викладені у постанові Верховного Суду України від 19.04.2017 у справі № 405/4999/15-ц та постановах Великої Палати Верховного Суду від 31.10.2018 у справі № 367/6105/16-ц, від 20.11.2018 у справі № 372/2592/15, від 06.06.2018 у справі № 372/1387/13-ц, від 22.05.2018 у справі № 369/6892/15-ц, від 22.05.2018 у справі 469/1203/15-ц, від 05.06.18 у справі № 359/2421/15-ц, від 30.05.18 у справі № 367/2271/15-ц, від 04.12.2018 у справі № 910/18560/16, від 30.05.2018 у справі № 359/2012/15-ц.

24. У застосуванні зазначених положень слід враховувати правову позицію, викладену у постанові Великої Палати Верховного Суду від 20.11.2018 у справі № 907/50/16, в якій зазначено, що це правило пов`язане не тільки з часом безпосередньої обізнаності особи про певні обставини (факти порушення її прав), а й з об`єктивною можливістю цієї особи знати про такі обставини.

Можливість знати про порушення своїх прав випливає із загальних засад захисту цивільних прав та інтересів (статті 15, 16, 20 Цивільного кодексу України), за якими особа, маючи право на захист, здійснює його на власний розсуд у передбачений законом спосіб, що створює в неї цю можливість знати про посягання на права (пункти 47, 48 постанови Великої Палати).

25. Позовна давність починає обчислюватися з дня, коли про порушення права або про особу, яка його порушила, довідався або міг довідатися прокурор, у таких випадках: 1) прокурор, який звертається до суду у разі порушення або загрози порушення інтересів держави, довідався чи мав об`єктивну можливість довідатися (під час кримінального провадження, прокурорської перевірки тощо) про порушення або загрозу порушення таких інтересів чи про особу, яка їх порушила або може порушити, раніше, ніж орган, уповноважений державою здійснювати відповідні функції у спірних правовідносинах; 2) прокурор звертається до суду у разі порушення або загрози порушення інтересів держави за відсутності відповідного органу державної влади, органу місцевого самоврядування чи іншого суб`єкта владних повноважень, до компетенції якого віднесені повноваження щодо захисту таких інтересів (відповідний висновок викладений у пункті 66 постанови Великої Палати Верховного Суду від 17.10.2018 у справі № 362/44/17).

26. Судом апеляційної інстанції установлено, що в.о. міжрайонного природоохоронного прокурора Київської області звертався до відповідача-3 із листами від 03.07.2009 №1858 та №1859, у яких, посилаючись на проведення перевірки додержання вимог природоохоронного законодавства в діяльності мисливських господарств Київської області, просив надати інформацію про загальну площу мисливських угідь Київської області та про всіх користувачів мисливських угідь, а також надати копії договорів про умови ведення мисливського господарства та про спільну діяльність або взаємодію щодо розвитку та використання мисливських угідь по Київській області у строк до 12 години 08.07.2009.

Також суд вказав про наявність у матеріалах справи листа відповідача-3 №03-01/942 від 08.07.2009, у якому вказано, що на виконання вказаних запитів відповідачем-3 надається перелік користувачів мисливських угідь, експлікацію мисливських угідь, копії договорів про умови ведення мисливського господарства та копії договорів, якими передбачається спільна діяльність або взаємодія щодо розвитку та використання мисливських угідь. Однак, у матеріалах справи відсутні докази на підтвердження направлення прокурору вказаної відповіді на запит.

27. Водночас, як вірно вказав апеляційний суд, прокурор, приймаючи на себе компетенцію представляти інтереси держави у спірних правовідносинах, автоматично приймає на себе обов`язок бути компетентним (обізнаним) в усіх юридично значущих обставинах цих відносин. З урахуванням розпочатої прокуратурою ще у липні 2009 року перевірки додержання вимог природоохоронного законодавства в діяльності мисливських господарств Київської області, та, у випадку неотримання ним відповіді на його запити від 03.07.2009 №1858 та №1859 у строк до 12 години 08.07.2009 мав об`єктивну можливість вчиняти подальші дії щодо отримання необхідної інформації.

Наведене свідчить також про те, що прокурор мав об`єктивну можливість дізнатися про обставини порушення прав держави спірним рішенням відповідача-1 від 19.02.2004 ще у 2009 році, однак, звернувся до суду лише 07.07.2016, тобто, зі спливом строку позовної давності, встановленого статтею 257 Цивільного кодексу України.

Також колегія суддів зазначає про необґрунтованість доводів прокурора щодо його обізнаності про порушення вимог законності в частині надання ТОВ "Мисливські стежки" мисливських угідь у користування лише з моменту отримання інформації від сільських рад Вишгородського району в квітні-травні 2016 року та саме з цього моменту можна вважати, що він довідався про порушення інтересів держави, оскільки такі доводи вірно відхилені судом апеляційної інстанції з посиланням на положення статті 261 Цивільного кодексу України, з урахуванням встановлених обставин щодо можливості бути обізнаним про порушення прав.

28. З огляду на викладене, колегія суддів погоджується з висновком суду апеляційної інстанції про те, що позовна давність за заявленою позивачем вимогою про визнання незаконними та скасування пункту 2.1.1., пункту 3, пункту 4.1. рішення Київської обласної ради від 19.12.2004 №160-12-ХХIV "Про закріплення мисливських угідь на території Київської області" в частині надання мисливських угідь площею 49,3 тис. га Товариству з обмеженою відповідальністю "Мисливські стежки" та укладення договору про умови ведення мисливського господарства була ним пропущена, що є підставою для відмови у задоволенні в цій частині позовних вимог. При цьому, право користування відповідними мисливськими угіддями було надано відповідачу 2 на підставі рішення Київської обласної ради від 19.02.2004 №160-12-XXIV та договору від 27.02.2004 і переукладення даного договору на підставі та в межах строку, визначеного вказаним рішенням, у даному випадку не змінювало та не створювало нового юридичного факту щодо набуття ТОВ "Мисливські стежки" відповідного права, а лише було спрямовано на заміну однієї сторони договору новим уповноваженим державним органом, тобто факт порушення закону та інтересів держави у даному випадку є один та він відбувся 27.02.2004, і є продовжуваним, право користування відповідними мисливськими угіддями лише заново посвідчувалося договорами від 17.07.2007 та від 05.02.2013, а відтак строк позовної давності не може застосовуватись до останнього договору окремо, так як він не є самостійною підставою виникнення зазначеного права, а має правовим наслідком виключно заміну одного з учасників (в особі державного органу) у вже існуючому правовідношенні.

29. При цьому, доводи касаційної скарги прокурора про невірне застосування судами інституту позовної давності спростовується викладеним у тексті даної постанови, так само як і доводи про невиконання судами вказівок, викладених у постанові суду касаційної інстанції у даній справі, з урахуванням тих обставин, що початок перебігу позовної давності збігається з моментом виникнення у заінтересованої сторони права на позов та саме на позивача покладається обов`язок доведення того факту, що він не міг дізнатися про порушення свого цивільного права та про обов`язковість доведення стороною спору тих обставин, на які вона посилається як на підставу своїх вимог та заперечень. Відповідач, навпаки, мусить довести, що інформацію про порушення відповідного права можна було отримати раніше (аналогічну правову позицію викладено у постанові Великої Палати Верховного Суду від 20.11.2018 у справі № 907/50/16).

Висновки за результатами розгляду касаційної скарги

30. Надаючи правову кваліфікацію доказам, які надані сторонами з урахуванням фактичних та правових підстав позовних вимог і заперечень проти них, суд апеляційної інстанції ухвалив оскаржуване рішення з правильним застосуванням норм матеріального права та дотриманням норм процесуального права та дійшов вірного та обґрунтованого висновку про відсутність правових підстав для задоволення позовних вимог.

31. Враховуючи межі перегляду справи в касаційній інстанції, передбачені статтею 300 ГПК України, колегія суддів вважає, що доводи, викладені у касаційній скарзі не знайшли свого підтвердження під час касаційного провадження, не спростовують висновків суду апеляційної інстанції, у зв`язку з чим підстави для задоволення касаційної скарги і скасування чи зміни оскаржуваного рішення відсутні.