на постанову Північного апеляційного господарського суду від 02.10.2019 (колегія суддів: Разіна Т.І. - головуючий, Тарасенко К.В., Іоннікова І.А.) та на рішення Господарського суду Київської області від 15.02.2019 (суддя Горбасенко П.В.)

за позовом Товариства з обмеженою відповідальністю "Н.С.К. СІТІ"

до 1. Васильківської міської ради,

2. Фізичної особи - підприємця Любченко Любові Анастасіївни,

за участю третьої особи, яка не заявляє самостійних вимог на предмет спору на стороні відповідачів: ОСОБА_1

про визнання незаконним рішення, визнання недійсним договору та звільнення земельної ділянки

позивача: Спасибко А.В. (адвокат),

1. Короткий зміст і підстави позовних вимог

1.1. Звернувшись в суд з даним позовом Товариство з обмеженою відповідальністю "Н.С.К. СІТІ" (далі - позивач) просило:

- визнати незаконним рішення Васильківської міської ради (далі - відповідач-1) від 17.10.2012 №03.49-30VI "Про надання дозволу Фізичній особі - підприємцю Любченко Любові Анастасіївни на розміщення малої архітектурної форми для провадження підприємницької діяльності та укладення договору сервітуту на земельну ділянку під тимчасовою спорудою по вул. Грушевського (біля буд.№21)";

- визнати недійсним договір особистого строкового сервітуту для будівництва та обслуговування малої архітектурної форми №66 від 26.10.2012 укладеного між Васильківською міською радою та Фізичною особою - підприємцем Любченко Любов Анастасіївною (далі - відповідач-2);

- зобов`язати Фізичну особу - підприємця Любченко Любов Анастасіївну звільнити земельну ділянку, площею 28 кв.м, розташовану в місті Василькові по вул. Грушевського, в районі будинку №19, шляхом демонтажу тимчасової споруди - торгівельного кіоску (автопричіп "Купава"), свідоцтво про реєстрацію транспортного засобу НОМЕР_1 та торгівельного (холодильного) обладнання, та привести її у попередній стан.

1.2. Позовні вимоги обґрунтовані тим, що відповідачем-2 через незаконне рішення відповідача-1 здійснюється господарська діяльність на орендованій позивачем у відповідача-1 земельній ділянці, що порушує права позивача.

2. Короткий зміст рішень судів попередніх інстанцій

2.1. Рішенням Господарського суду Київської області від 15.02.2019, залишеним без змін постановою Північного апеляційного господарського суду від 02.10.2019, позов задоволено повністю.

2.3. Судові рішення мотивовані тим, що у відповідача-1 не було підстав для прийняття спірного рішення, оскільки законодавством не було передбачено на момент винесення рішення можливості встановлення земельного сервітуту для розміщення тимчасових споруд і відсутні докази того, що потреби відповідача-2 не могли були бути задоволені іншим способом. Крім того, перед оформленням паспорту прив`язки суб`єкт господарювання мав отримати документи на землекористування і відповідач-2 всупереч ст. 123 Земельного кодексу України не розробив проект землеустрою щодо відведення земельної ділянки.

3. Короткий зміст вимог касаційної скарги та узагальнюючи доводи інших учасників справи

3.1. В скарзі відповідач-1 просить скасувати вказані судові рішення і прийняти нове про відмову у позові, посилаюсь на порушення судами норм матеріального та процесуального права.

В обґрунтування своїх вимог відповідач-1 зазначає, що судами не взято до уваги, що відповідно до законодавства єдиною підставою для встановлення відповідачем-2 тимчасової споруди є паспорт прив`язки стаціонарної тимчасової споруди для здійснення підприємницької діяльності, а земельним законодавством спірні правовідносини не регулюються.

3.2. Відповідач-2 подав відзив на касаційну скаргу, в якому просив скасувати прийняті судові рішення, і ухвалити нове про відмову у позові, посилаючись на порушення судами чинного законодавства.

Третя особа у справі також подала відзив на касаційну скаргу з вимогами про скасування прийнятих судових рішень і ухвалення нового, про відмову у позові, посилаючись на порушення судами вимог чинного законодавства.

Відповідно до п.3 ч.2 ст. 295 Господарського процесуального кодексу України відзив має містити обґрунтування заперечень щодо змісту і вимог касаційної скарги.

Разом з тим, положеннями ст.297 цього Кодексу передбачено можливість приєднання до касаційної скарги. Враховуючи зміст поданого відповідачем-2, а також третьою особою відзиву і їх вимоги, вказані документи за своєю суттю є приєднанням до касаційної скарги.

Згідно ч.3 ст.297 наведеного Кодексу до заяви про приєднання до касаційної скарги додається документ про сплату судового збору та докази направлення заяви іншим учасникам справи. До відзиву відповідача-2 і третьої особи доказів про сплату судового збору не додано.

Положеннями вказаного кодексу не передбачено, що відзив за своїм змістом може бути приєднанням до касаційної скарги, але чітко визначено, що суть відзиву на касаційну скаргу полягає у викладені обґрунтування заперечень щодо змісту і вимог касаційної скарги, а не навпаки.

Відповідно до положень статті 43 частини 2 Господарського процесуального кодексу України залежно від конкретних обставин суд може визнати зловживанням процесуальними правами дії, що суперечать завданню господарського судочинства, зокрема і подання процесуального документу, спрямованого на перешкоджання розгляду справи.

Подання вказаних відзивів, які за своєю суттю є приєднанням до касаційної скарги, не відповідає вказаним положенням Господарського процесуального кодексу України (1798-12) , отже суперечить завданню господарського судочинства, та за своєю суттю спрямоване на перешкоджання розгляду справи, встановленню дійсних обставин справи.

З урахуванням наведеного вказані обставини є підставою відповідно до вимог ст. 43 Господарського процесуального кодексу України для залишення їх без розгляду.

3.3. Позивач подав відзив на касаційну скаргу, просив касаційну скаргу залишити без задоволення, а прийняті судові рішення без змін, зазначаючи про правильне застосування судами норм права. Так позивач вказує, що перед отриманням паспорту прив`язки тимчасової споруди суб`єкт господарювання має отримати документ на землекористування і лише після їх отримання він може звертатись за оформленням паспорту прив`язки. На момент прийняття спірного рішення відповідачем-1 законодавством не було передбачено можливість встановлення сервітуту на право розміщення тимчасової споруди. Відповідачем-2 не обґрунтовано, що він не міг змоги задовольнити свої інтереси інакше, як через встановлення сервітуту. Відповідачем-2 всупереч ст. 123 Земельного кодексу України не було розроблено проект землеустрою щодо відведення земельної ділянки під тимчасовою спорудою.

4. Мотивувальна частина

4.1. Як встановлено судами, позивач є орендарем земельної ділянки (кадастровий номер 3210700000:12:009:0031), загальною площею 0,3687 га по вул. Грушевського, 19 в м. Василькові на підставі договору оренди від 04.08.2004 року №160, укладеного із відповідачем-1. Також, позивачу на праві власності належить нежитлова будівля загальною площею 3 808,3 кв.м, яка розташована на вищевказаній земельній ділянці (в якій розташований магазин "Фуршет"), що підтверджується свідоцтвом про право власності на нерухоме майно від 25.06.2013, а також витягом із Державного реєстру речових прав на нерухоме майно про реєстрацію права власності від 25.06.2013.

Васильківська міська рада прийняла рішення від 17.10.2012 №03.49-30VI "Про надання дозволу Фізичній особі - підприємцю Любченко Любові Анастасіївни на розміщення малої архітектурної форми для провадження підприємницької діяльності та укладання договору сервітуту на земельну ділянку під тимчасовою спорудою по вул. Грушевського (біля буд. № 21)".

На підставі договору особистого строкового сервітуту для будівництва та обслуговування малої архітектурної форми №66 від 26.10.2012, Васильківська міська рада встановила відповідачу-2 терміном на 10 років особистий строковий сервітут на земельну ділянку загальною площею 28 кв.м, цільове призначення - землі комерційного використання, яка знаходиться за адресою: м. Васильків, вул. Грушевського, (біля буд. № 21).

01.12.2016 між відповідачем-2 (орендодавець) та фізичною особою - підприємцем Сухенко Тетяною Валеріївною (орендар) (третя особа) укладено договір оренди торгівельного кіоску (автопричіпу "Купава") та земельної ділянки на якій він розташований.

4.2. Позов у справі поданий про скасування рішення ради про встановлення сервітуту для розміщення тимчасової споруди, про визнання недійсним спірного договору, а також про зобов`язання демонтувати вказану споруду.

Статтею 21 цього Кодексу визначено, що суд визнає незаконним та скасовує правовий акт індивідуальної дії, виданий органом державної влади, органом влади Автономної Республіки Крим або органом місцевого самоврядування, якщо він суперечить актам цивільного законодавства і порушує цивільні права або інтереси (ч.1).

Згідно зі статтею 215 вказаного Кодексу підставою недійсності правочину є недодержання в момент вчинення правочину стороною (сторонами) вимог, які встановлені частинами першою-третьою, п`ятою та шостою статті 203 цього Кодексу (ч.1).

Водночас відповідно до частини першої статті 203 наведеного Кодексу зміст правочину не може суперечити цьому Кодексу, іншим актам цивільного законодавства, а також моральним засадам суспільства.

Відповідно до ст. 401 Цивільного кодексу України право користування чужим майном (сервітут) може бути встановлене щодо земельної ділянки, інших природних ресурсів (земельний сервітут) або іншого нерухомого майна для задоволення потреб інших осіб, які не можуть бути задоволені іншим способом (ч.1). Сервітут може належати власникові (володільцеві) сусідньої земельної ділянки, а також іншій, конкретно визначеній особі (особистий сервітут) (ч.2).

Згідно ч.2 ст.402 вказаного Кодексу земельний сервітут може бути встановлений договором між особою, яка вимагає його встановлення, та власником (володільцем) земельної ділянки.

Відповідно до статті 98 Земельного кодексу України в редакції, чинній на момент винесення спірного рішення, право земельного сервітуту - це право власника або землекористувача земельної ділянки на обмежене платне або безоплатне користування чужою земельною ділянкою (ділянками) (ч.1).

4.3. Статтею 99 цього Кодексу у відповідній редакції передбачено види земельних сервітутів, серед яких сервітут для розміщення тимчасових споруд не передбачено.

Разом з тим, визначено, що можуть бути укладені інші земельні сервітути.

4.4. Однак із наведених норм права вбачається, що право земельного сервітуту може бути встановлене щодо земельної ділянки для задоволення потреб, які не можуть бути задоволені іншим способом.

4.5. Із встановлених судами обставин справи та досліджених доказів не вбачається, що потреба у встановлені строкового сервітуту для будівництва та обслуговування малої архітектурної форми на орендованій позивачем земельній ділянці не могла бути задоволена іншим способом, встановлення малої архітектурної форми на іншій земельній ділянці.

Вищевказаним підтверджуються висновки судів попередніх інстанцій про те, що при винесенні відповідачем-1 оспореного рішення та при укладенні договору особистого строкового сервітуту для будівництва та обслуговування малої архітектурної форми були порушені норми вказаного законодавства щодо встановлення земельного сервітуту.

4.6. У статті 5 Земельного кодексу України серед принципів земельного законодавства визначено, зокрема, такі як невтручання держави в здійснення громадянами, юридичними особами та територіальними громадами своїх прав щодо володіння, користування і розпорядження землею, крім випадків, передбачених законом та забезпечення гарантій прав на землю.

Відповідно до сталої практики ЄСПЛ (серед багатьох інших, рішення ЄСПЛ у справах "Спорронґ і Льоннрот проти Швеції" від 23.09.1982, "Джеймс та інші проти Сполученого Королівства" від 21.02.1986, "Щокін проти України" від 14.10.2010, "Сєрков проти України" від 07.07.2011, "Колишній король Греції та інші проти Греції" від 23.11.2000, "Булвес" АД проти Болгарії" від 22.01.2009, "Трегубенко проти України" від 02.11.2004, "East/West Alliance Limited" проти України" від 23.01.2014) напрацьовано три критерії, які слід оцінювати на предмет сумісності заходу втручання в право особи на мирне володіння майном із гарантіями ст.1 Першого протоколу, а саме: чи є втручання законним; чи переслідує воно "суспільний", "публічний" інтерес; чи є такий захід (втручання в право на мирне володіння майном) пропорційним визначеним цілям. ЄСПЛ констатує порушення ст.1 Першого протоколу, якщо хоча б одного критерію не буде додержано.

Критерій законності означає, що втручання держави у право власності особи повинно здійснюватися на підставі закону - нормативно-правового акта, що має бути доступним для заінтересованих осіб, чітким та передбачуваним у питаннях застосування та наслідків дії його норм. Сам лише факт, що правова норма передбачає більш як одне тлумачення, не означає, що закон непередбачуваний. Сумніви щодо тлумачення закону, що залишаються, враховуючи зміни у повсякденній практиці, усувають суди в процесі здійснення правосуддя.

Втручання держави у право власності особи є виправданим, якщо воно здійснюється з метою задоволення "суспільного", "публічного" інтересу, при визначенні якого ЄСПЛ надає державам право користуватися "значною свободою (полем) розсуду". Втручання держави у право на мирне володіння майном може бути виправдане за наявності об`єктивної необхідності у формі суспільного, публічного, загального інтересу, який може включати інтерес держави, окремих регіонів, громад чи сфер людської діяльності.

Принцип "пропорційності" передбачає, що втручання в право власності, навіть якщо воно здійснюється згідно з національним законодавством і в інтересах суспільства, буде розглядатися як порушення ст.1 Першого протоколу, якщо не було дотримано справедливої рівноваги (балансу) між інтересами держави (суспільства), пов`язаними з втручанням, та інтересами особи, яка так чи інакше страждає від втручання. "Справедлива рівновага" передбачає наявність розумного співвідношення (обґрунтованої пропорційності) між метою, що передбачається для досягнення, та засобами, які використовуються. Необхідний баланс не буде дотриманий, якщо особа несе "індивідуальний і надмірний тягар".

Аналізуючи практику розгляду ЄСПЛ справ щодо порушення права володіння майном вбачається, що поняття "майно", як і "власність", має досить широке тлумачення й охоплює цілу низку економічних інтересів (активів) - як матеріальних, так і нематеріальних.

Так, у контексті статті 1 Першого протоколу Конвенції ЄСПЛ розглядалися справи щодо порушення права власності, де об`єктами були, зокрема правомірні очікування" / "законні сподівання" вчиняти певні дії відповідно до виданого державними органами дозволу (наприклад, правомірні сподівання бути здатним здійснювати запланований розвиток території, з огляду на чинний на той час дозвіл на промислове освоєння землі (Справа "Пайн Велі Девелопмент Лтд. та інші проти Ірландії" (Pine Valley Developments Ltd and Others v. Ireland), заява № 12742/87, рішення від 23 жовтня 1991 р.).

У даній справі, що переглядається у касаційному порядку, втручання відповідачів у права користування позивача земельною ділянкою, з огляду на викладене слід ототожнювати із втручанням у його право на мирне володіння майном.

4.7. Відповідно до статті 28 Закону України "Про регулювання містобудівної діяльності" в редакції чинній на момент прийняття відповідачем-1 спірного рішення, тимчасова споруда торговельного, побутового, соціально-культурного чи іншого призначення для здійснення підприємницької діяльності - одноповерхова споруда, що виготовляється з полегшених конструкцій з урахуванням основних вимог до споруд, визначених технічним регламентом будівельних виробів, будівель і споруд, і встановлюється тимчасово, без улаштування фундаменту (ч.2 ). Розміщення тимчасових споруд для провадження підприємницької діяльності здійснюється в порядку, встановленому центральним органом виконавчої влади, що забезпечує формування державної політики у сфері містобудування (ч.4).

Отже тимчасова споруда - це споруда, що виготовляється з полегшених конструкцій з урахуванням основних вимог до споруд, визначених технічним регламентом будівельних виробів, будівель і споруд.

Згідно цієї норми до малих архітектурних форм належать: 1) альтанки, павільйони, навіси; 2) паркові арки (аркади) і колони (колонади); 3) вуличні вази, вазони і амфори; 4) декоративні фонтани і басейни, штучні паркові водоспади; 5) монументальна, декоративна та ігрова скульптура; 6) вуличні меблі (лавки, лави, столи); 7) садово-паркове освітлення, ліхтарі; 8) сходи, балюстради; 9) паркові містки; 10) обладнання дитячих ігрових майданчиків; 11) павільйони зупинок громадського транспорту; 12) огорожі, ворота, ґрати; 13) меморіальні споруди (надгробки, стели, обеліски тощо); 14) рекламні та інформаційні стенди, дошки, вивіски; 15) інші об`єкти, визначені законодавством.

Разом з тим у даній справі встановлено, що на наданій позивачу у користування земельній ділянці було розміщено транспортний засіб - автопричіп, свідоцтво про реєстрацію транспортного засобу НОМЕР_1 .

Положеннями ст. 1 Закону України "Про автомобільний транспорт" в редакції чинній на момент винесення спірного рішення, визначено, що причіп - транспортний засіб без власного джерела енергії, пристосований для буксирування автомобілем; автомобільний транспортний засіб - колісний транспортний засіб (автобус, вантажний та легковий автомобіль, причіп, напівпричіп), який використовується для перевезення пасажирів, вантажів або виконання спеціальних робочих функцій (далі - транспортний засіб).

Згідно статті 2 цього Закону законодавство про автомобільний транспорт складається із цього Закону, законів України "Про транспорт" (232/94-ВР) , "Про дорожній рух" (3353-12) , чинних міжнародних договорів та інших нормативно-правових актів у сфері автомобільних перевезень.

Статтею 3 вказаного Закону визначено сферу дії цього Закону. Так, цей Закон регулює відносини між автомобільними перевізниками, замовниками транспортних послуг, органами виконавчої влади та органами місцевого самоврядування, пасажирами, власниками транспортних засобів, а також їх відносини з юридичними та фізичними особами - суб`єктами підприємницької діяльності, які забезпечують діяльність автомобільного транспорту та безпеку перевезень.

Отже за наслідками оспореного рішення та спірного сервітуту на земельній ділянці розміщено транспортний засіб, а не малу архітектурну форму.

Відповідно до статті 152 Земельного кодексу України держава забезпечує громадянам та юридичним особам рівні умови захисту прав власності на землю (ч.1). Власник земельної ділянки або землекористувач може вимагати усунення будь-яких порушень його прав на землю, навіть якщо ці порушення не пов`язані з позбавленням права володіння земельною ділянкою, і відшкодування завданих збитків (ч.2).

Положеннями статті 158 частини 1 цього Кодексу визначено, що земельні спори вирішуються, зокрема, судами.

За вказаних обставин встановивши порушення відповідачами прав позивача щодо користування земельною ділянкою суди попередніх інстанцій дійшли до правильного висновку про наявність правових підстав для задоволення позову у тому числі і про покладення на Фізичну особу - підприємця Любченко Любов Анастасіївну обов`язку звільнити земельну ділянку.

4.8. Відповідно до усталеної практики Європейського суду з прав людини (рішення у справах "Пономарьов проти України" та "Рябих проти Росії") щодо реалізації права на справедливий суд (пункту 1 статті 6 Конвенції): "одним із фундаментальних аспектів верховенства права є принцип юридичної визначеності, який передбачає повагу до принципу res judicata - принципу остаточності рішень суду. Цей принцип наголошує, що жодна зі сторін не має права вимагати перегляду остаточного та обов`язкового рішення суду просто тому, що вона має на меті добитися нового слухання справи та нового її вирішення. Повноваження вищих судових органів стосовно перегляду мають реалізовуватися для виправлення судових помилок та недоліків судочинства, але не для здійснення нового судового розгляду. Перегляд не повинен фактично підміняти собою апеляцію, а сама можливість існування двох точок зору на один предмет не є підставою для нового розгляду.

Аналізуючи питання обсягу дослідження доводів скаржника та їх відображення у судових рішеннях, питання вичерпності висновків суду, позиція суду касаційної інстанції ґрунтується на висновках, що їх зробив Європейський суд з прав людини у справі "Проніна проти України" (рішення Європейського суду з прав людини від 18.07.2006). Зокрема, Європейський суд з прав людини у своєму рішенні зазначив, що пункт 1 статті 6 Конвенції зобов`язує суди давати обґрунтування своїх рішень, але це не може сприйматись як вимога надавати детальну відповідь на кожен аргумент. Межі цього обов`язку можуть бути різними в залежності від характеру рішення. Крім того, необхідно брати до уваги різноманітність аргументів, які сторона може представити в суд, та відмінності, які існують у державах-учасницях, з огляду на положення законодавства, традиції, юридичні висновки, викладення та формулювання рішень. Таким чином, питання, чи виконав суд свій обов`язок щодо подання обґрунтування, що випливає зі статті 6 Конвенції, може бути визначено тільки у світлі конкретних обставин справи.

У справі, що розглядається, колегія суддів Касаційного господарського суду у складі Верховного Суду дійшла висновку, що скаржникові було надано вичерпну відповідь на всі істотні питання, що виникають при кваліфікації спірних відносин, як у матеріально-правовому, так і у процесуальному сенсі, а доводи, викладені в касаційній скарзі, не дають правових підстав для скасування судових рішень судів попередніх інстанцій.

Європейський суд з прав людини в рішеннях Sutyazhnik v. Russia від 29.07.2009, Esertas v. Lithuania від 31.05.2012 зазначав, що у справах можуть бути обставини, які свідчать про відсутність соціальної потреби чи нагальної суспільної необхідності, які б виправдовували відхилення від принципу правової визначеності. Тобто, не потрібно скасовувати правильне по суті рішення суду лише заради правового пуризму.

Згідно зі статтею 17 Закону України "Про виконання рішень та застосування практики Європейського суду з прав людини" суди застосовують при розгляді справ практику Європейського суду з прав людини як джерело права.

Отже, вказані рішення Європейського суду з прав людини суд касаційної інстанції застосовує у даній справі як джерело права, та зазначає, що прийняттям спірних актів мало місце втручання у право позивача на мирне володіння майном, оскільки встановлення безпідставного сервітуту, який за своє суттю є правом користування чужою земельною ділянкою (в даному випадку земельною ділянкою вже наданою в користування) у разі неможливості іншим чином задовольнити потреби особи, в інтересах якої встановлено сервітут, що матеріалами справи не підтверджено, порушує права первісного землекористувача - позивача.

4.9. Враховуючи викладене наведеним спростовуються доводи, викладені у касаційній скарзі, щодо наявності правових підстав для скасування судових рішень, а доводи відзиву позивача на касаційну скаргу, з урахуванням зазначеного, узгоджуються із висновками судів попередніх інстанцій, тому підстав скасовувати правильні по суті рішення судів попередніх інстанцій, якими позов задоволено, немає.

Керуючись статтями 300, 301, 308, 309, 315, 317 Господарського процесуального кодексу України,

ПОСТАНОВИВ:

Касаційну скаргу Васильківської міської ради залишити без задоволення, а постанову Північного апеляційного господарського суду від 02.10.2019 у справі Господарського суду Київської області № 911/2592/18, залишити без змін.