Проект
ГОСПОДАРСЬКИЙ КОДЕКС УКРАЇНИ
Господарський кодекс України встановлює відповідно до
Конституції України правові основи господарської діяльності
(господарювання), яка базується на різноманітності суб'єктів
господарювання різних форм власності.
Господарський кодекс України має на меті забезпечити
зростання ділової активності суб'єктів господарювання, розвиток
підприємництва і на цій основі підвищення ефективності
суспільного виробництва, його соціальну спрямованість відповідно
до вимог Конституції України, утвердити суспільний господарський
порядок в економічній системі України, сприяти гармонізації її з
іншими економічними системами.
Розділ І. ОСНОВНІ ЗАСАДИ ГОСПОДАРСЬКОЇ ДІЯЛЬНОСТІ
Глава 1. ЗАГАЛЬНІ ПОЛОЖЕННЯ
Стаття 1. Предмет регулювання
Цей Кодекс визначає основні засади господарювання в Україні
і регулює господарські відносини, що виникають у процесі
організації та здійснення господарської діяльності між суб'єктами
господарювання, а також між цими суб'єктами та іншими учасниками
відносин у сфері господарювання.
Стаття 2. Учасники відносин у сфері господарювання
Учасниками відносин у сфері господарювання є суб'єкти
господарювання, споживачі, органи державної влади та органи
місцевого самоврядування, наділені господарською компетенцією, а
також громадяни, громадські та інші організації, які виступають
засновниками суб'єктів господарювання чи здійснюють щодо них
організаційно-господарські повноваження на основі відносин
власності.
Стаття 3. Господарська діяльність та господарські відносини
1. Під господарською діяльністю у цьому Кодексі розуміється
діяльність суб'єктів господарювання у сфері суспільного
виробництва, спрямована на виготовлення та реалізацію продукції,
виконання робіт чи надання послуг вартісного характеру, що мають
цінову визначеність.
2. Господарська діяльність, що здійснюється для досягнення
економічних і соціальних результатів та з метою одержання
прибутку, є підприємництвом, а суб'єкти підприємництва (
підприємцями. Господарська діяльність може здійснюватись і без
мети одержання прибутку (некомерційна господарська діяльність).
3. Діяльність негосподарюючих суб'єктів, спрямована на
створення і підтримання необхідних матеріально-технічних умов їх
функціонування, що здійснюється за участі або без участі
суб'єктів господарювання, є господарчим забезпеченням діяльності
негосподарюючих суб'єктів.
4. Сферу господарських відносин становлять
господарськовиробничі, організаційно-господарські та
внутрішньогосподарські відносини.
5. Господарсько-виробничими є майнові та інші відносини, що
виникають між суб'єктами господарювання при безпосередньому
здійсненні господарської діяльності.
6. Під організаційно-господарськими відносинами у цьому
Кодексі розуміються відносини, що складаються між суб'єктами
господарювання та суб'єктами організаційно-господарських
повноважень у процесі управління господарською діяльністю.
7. Внутрішньогосподарськими є відносини, що складаються між
структурними підрозділами суб'єкта господарювання, та відносини
суб'єкта господарювання з його структурними підрозділами.
Стаття 4. Розмежування відносин у сфері господарювання з
іншими видами відносин
1. Не є предметом регулювання цього Кодексу:
майнові та пов'язані з ними немайнові відносини, що
складаються між негосподарюючими суб'єктами або між суб'єктами
господарювання і негосподарюючими суб'єктами ( громадянами;
земельні, гірничі, лісові та водні відносини, відносини щодо
використання й охорони рослинного і тваринного світу, територій
та об'єктів природно-заповідного фонду, атмосферного повітря;
трудові відносини;
фінансові відносини за участі суб'єктів господарювання, що
виникають у процесі формування та контролю виконання бюджетів
усіх рівнів;
адміністративні та інші відносини управління за участі
суб'єктів господарювання, в яких орган державної влади або
місцевого самоврядування не є суб'єктом, наділеним господарською
компетенцією, і безпосередньо не здійснює
організаційногосподарських повноважень щодо суб'єкта
господарювання.
2. До господарських майнових відносин, що не врегульовані
цим Кодексом, можуть застосовуватися відповідні положення
Цивільного кодексу України з урахуванням загальних засад
господарської діяльності, визначених Конституцією України.
3. До господарських відносин, що виникають із торговельного
мореплавства і не врегульовані Кодексом торговельного
мореплавства, застосовуються правила цього Кодексу.
Стаття 5. Конституційні основи суспільного господарського
порядку
1. Суспільний господарський порядок в Україні формується на
основі оптимального поєднання ринкового саморегулювання
економічних відносин суб'єктів господарювання та державного
регулювання макроекономічних процесів, виходячи з конституційної
вимоги відповідальності держави перед людиною за свою діяльність
та необхідності побудови України як суверенної і незалежної,
демократичної, соціальної, правової держави.
2. Суспільний господарський порядок в Україні грунтується на
праві власності Українського народу на землю, її надра, водні та
інші природні ресурси в межах території України, природні ресурси
її континентального шельфу, виключної (морської) економічної
зони; на непорушності права приватної власності та праві кожного
громадянина користуватися природними об'єктами права власності
народу відповідно до закону; на обов'язку використання власності
в інтересах людини і суспільства; на економічній
багатоманітності, праві кожного на підприємницьку діяльність, не
заборонену законом; на державному захисті прав усіх суб'єктів
права власності і господарювання, захисті конкуренції у
підприємницькій діяльності, недопущенні зловживання монопольним
становищем на ринку, неправомірного обмеження конкуренції та
недобросовісної конкуренції; на рівності усіх суб'єктів права
власності перед законом; на державному забезпеченні екологічної
безпеки та підтримання екологічної рівноваги на території
України; на взаємовигідному співробітництві з іншими країнами; на
державному забезпеченні соціальної спрямованості економіки,
належних, безпечних і здорових умов праці, захисті прав
споживачів; на верховенстві права.
3. Суб'єкти господарювання та інші учасники відносин у сфері
господарювання здійснюють свою діяльність, додержуючись
конституційних основ суспільного господарського порядку і вимог
законодавства.
Стаття 6. Загальні принципи господарювання
1. Загальними принципами господарювання в Україні є:
забезпечення економічної багатоманітності та рівний захист
державою усіх суб'єктів господарювання;
свобода підприємницької діяльності у межах, визначених
законом;
вільний рух капіталів, товарів та послуг на території
України;
обмеження державного регулювання економічних процесів
необхідністю забезпечення соціальної спрямованості економіки,
добросовісної конкуренції у підприємництві, екологічного захисту
населення, захисту прав споживачів та безпеки суспільства і
держави;
захист національного товаровиробника.
2. Втручання органів державної влади та органів місцевого
самоврядування, їх посадових осіб у господарські відносини не
допускається інакше як на підставі, в межах повноважень та у
спосіб, що передбачені Конституцією України, цим Кодексом та
іншими законами.
Стаття 7. Нормативно-правове регулювання господарської
діяльності
Відносини у сфері господарювання регулюються Конституцією
України, цим Кодексом, законами України, нормативноправовими
актами Президента України та Кабінету Міністрів України,
нормативно-правовими актами інших органів державної влади та
органів місцевого самоврядування, а також іншими нормативними
актами.
Глава 2. ОСНОВНІ НАПРЯМИ ТА ФОРМИ УЧАСТІ ДЕРЖАВИ І МІСЦЕВОГО
САМОВРЯДУВАННЯ У СФЕРІ ГОСПОДАРЮВАННЯ
Стаття 8. Участь держави в організації господарської
діяльності
1. Держава бере участь в організації господарської
діяльності і забезпечує:
визначення стратегії соціально-економічного розвитку України
на основі програмно-цільового управління в інтересах Українського
народу, підпорядкування суспільного виробництва потребам людини,
її соціальної захищеності;
досягнення раціонального співвідношення ринкових механізмів
саморегулювання та державних важелів управління економічними
процесами в умовах багатоукладної економіки;
структурну перебудову галузей народного господарства з
визначенням пріоритетних напрямів економічного і соціального
розвитку, їх державної підтримки;
підвищення конкурентоспроможності національних
товаровиробників в умовах посилення економічної інтеграції у
світовий ринок;
зростання національного багатства і добробуту людей.
2. Держава визначає засади використання природних ресурсів,
організації та експлуатації енергосистем, транспорту, зв'язку;
правовий режим власності; правові засади і гарантії
підприємництва; правила конкуренції та норми антимонопольного
регулювання; бюджетну систему та державний бюджет; систему
оподаткування, податки і збори; засади створення і функціонування
фінансового, грошового, кредитного та інвестиційного ринків;
статус національної валюти та іноземних валют на території
України; порядок випуску та обігу цінних паперів, їх види і типи;
порядок встановлення державних стандартів; порядок утворення і
функціонування вільних та інших спеціальних зон; засади
зовнішньоекономічної діяльності, митної справи; засади та інші
питання юридичної відповідальності; основи соціального захисту,
засади регулювання праці і зайнятості; інші питання управління
народним господарством, передбачені Конституцією України і
законами.
3. Держава організовує та забезпечує функціонування
державного сектора економіки (державне господарювання).
4. Держава зобов'язує суб'єктів господарювання вести
бухгалтерський облік і подавати фінансову та статистичну
звітність відповідно до вимог, встановлених законодавством.
5. Держава забезпечує усім суб'єктам господарювання рівні
правові умови господарської діяльності та здійснює захист прав
суб'єктів господарювання і споживачів незалежно від їх
організаційних форм і форм власності.
Стаття 9. Форми реалізації державою економічної політики
1. У сфері господарювання держава здійснює довгострокову
(стратегічну) і поточну (тактичну) економічну і соціальну
політику, спрямовану на реалізацію та оптимальне узгодження
інтересів суб'єктів господарювання і споживачів, різних
суспільних верств і населення в цілому.
2. Економічна стратегія - обраний державою курс економічної
політики, розрахований на тривалу перспективу і спрямований на
вирішення крупномасштабних економічних та соціальних завдань,
завдань культурного розвитку, забезпечення економічної безпеки
держави, збереження і примноження її економічного потенціалу і
національного багатства, підвищення народного добробуту.
Економічна стратегія включає визначення пріоритетних цілей
народного господарства, засобів та способів їх реалізації,
виходячи зі змісту об'єктивних процесів і тенденцій, що мають
місце в національному та світовому господарстві, та враховуючи
законні інтереси суб'єктів господарювання.
3. Економічна тактика - сукупність найближчих цілей,
завдань, засобів і способів їх досягнення для реалізації
стратегічного курсу економічної політики в конкретних умовах, що
складаються в поточному періоді розвитку народного господарства.
4. Правове закріплення економічної політики здійснюється
шляхом визначення засад внутрішньої і зовнішньої політики, у
прогнозах і програмах економічного і соціального розвитку України
та окремих її регіонів, програмах діяльності Кабінету Міністрів
України, цільових програмах економічного, науковотехнічного і
соціального розвитку, а також відповідних законодавчих актах.
Стаття 10. Основні напрями економічної політики держави
1. Основними напрямами економічної політики, що визначаються
державою, є:
структурно-галузева політика, спрямована на здійснення
державою прогресивних змін у структурі народного господарства,
удосконалення міжгалузевих та внутрішньогалузевих пропорцій,
стимулювання розвитку галузей, які визначають науковотехнічний
прогрес, забезпечують конкурентоспроможність вітчизняної
продукції та зростання рівня життя населення. Складовими цієї
політики є промислова, аграрна, будівельна та інші сфери
економічної політики, щодо яких держава здійснює відносно
самостійний комплекс заходів стимулюючого впливу;
інвестиційна політика, спрямована на створення суб'єктам
господарювання необхідних умов для залучення і концентрації
коштів на потреби розширеного відтворення основних засобів
виробництва, переважно у галузях, розвиток яких визначено як
пріоритети структурно-галузевої політики, а також забезпечення
ефективного і відповідального використання цих коштів та
здійснення контролю за ним;
амортизаційна політика, спрямована на створення суб'єктам
господарювання найбільш сприятливих та рівноцінних умов
забезпечення процесу простого відтворення основних виробничих і
невиробничих фондів переважно на якісно новій
технікотехнологічній основі;
політика інституційних перетворень, спрямована на формування
раціональної багатоукладної економічної системи шляхом
трансформування відносин власності, здійснення роздержавлення
економіки, приватизації та націоналізації виробничих фондів,
забезпечення на власній основі розвитку різних форм власності і
господарювання, еквівалентності відносин обміну між суб'єктами
господарювання, державну підтримку і захист усіх форм ефективного
господарювання та ліквідацію будьяких протизаконних економічних
структур;
цінова політика, спрямована на регулювання державою відносин
обміну між суб'єктами ринку з метою забезпечення еквівалентності
в процесі реалізації національного продукту, дотримання
необхідної паритетності цін між галузями та видами господарської
діяльності, а також забезпечення стабільності оптових та
роздрібних цін;
антимонопольно-конкурентна політика, спрямована на створення
оптимального конкурентного середовища діяльності суб'єктів
господарювання, забезпечення їх взаємодії на умовах недопущення
проявів дискримінації одних суб'єктів іншими, насамперед у сфері
монопольного ціноутворення та за рахунок зниження якості
продукції, послуг, сприяння зростанню ефективної соціально
орієнтованої економіки;
бюджетна політика, спрямована на оптимізацію та
раціоналізацію формування доходів і використання державних
фінансових ресурсів, підвищення ефективності державних інвестицій
у народне господарство, узгодження загальнодержавних і місцевих
інтересів у сфері міжбюджетних відносин, регулювання державного
боргу та забезпечення соціальної справедливості при перерозподілі
національного доходу;
податкова політика, спрямована на забезпечення економічно
обгрунтованого податкового навантаження на суб'єктів
господарювання, стимулювання суспільно необхідної економічної
діяльності суб'єктів, а також дотримання принципу соціальної
справедливості та конституційних гарантій прав громадян при
оподаткуванні їх доходів;
грошово-кредитна політика, спрямована на забезпечення
народного господарства економічно необхідним обсягом грошової
маси, досягнення ефективного готівкового обігу, залучення коштів
суб'єктів господарювання та населення до банківської системи,
стимулювання використання кредитних ресурсів на потреби
функціонування і розвитку економіки;
валютна політика, спрямована на встановлення і підтримання
паритетного курсу національної валюти щодо іноземних валют,
стимулювання зростання державних валютних резервів та їх
ефективне використання;
зовнішньоекономічна політика, спрямована на регулювання
державою відносин суб'єктів господарювання з іноземними
суб'єктами господарювання та захист національного ринку і
вітчизняного товаровиробника.
2. Держава здійснює екологічну політику, що забезпечує
раціональне використання та повноцінне відтворення природних
ресурсів, створення безпечних умов життєдіяльності населення.
3. У соціально-економічній сфері держава здійснює соціальну
політику захисту прав споживачів, політику заробітної плати і
доходів населення, політику зайнятості, політику соціального
захисту та соціального забезпечення.
Стаття 11. Прогнозування та планування економічного і
соціального розвитку
1. Здійснення державою економічної стратегії і тактики у
сфері господарювання спрямовується на створення економічних,
організаційних та правових умов, за яких суб'єкти господарювання
враховують у своїй діяльності показники прогнозних і програмних
документів економічного і соціального розвитку.
2. Законом визначаються принципи державного прогнозування та
розроблення програм економічного і соціального розвитку України,
система прогнозних і програмних документів, вимоги до їх змісту,
а також загальний порядок розроблення, затвердження та виконання
прогнозних і програмних документів економічного і соціального
розвитку, повноваження та відповідальність органів державної
влади і органів місцевого самоврядування у цих питаннях.
3. Основними формами державного планування господарської
діяльності є Державна програма економічного та соціального
розвитку України, Державний бюджет України, а також інші державні
програми з питань економічного і соціального розвитку, порядок
розробки, завдання та реалізація яких визначаються законом про
державні програми.
4. Органи влади Автономної Республіки Крим, місцеві органи
виконавчої влади та органи місцевого самоврядування відповідно до
Конституції України розробляють і затверджують програми
соціально-економічного та культурного розвитку відповідних
адміністративно-територіальних одиниць та здійснюють планування
економічного і соціального розвитку цих одиниць.
5. Суб'єктам господарювання, які не враховують суспільні
інтереси, відображені в програмних документах економічного і
соціального розвитку, не можуть надаватися передбачені законом
пільги та переваги у здійсненні господарської діяльності.
Стаття 12. Засоби державного регулювання господарської
діяльності
1. Держава для реалізації економічної політики, виконання
цільових економічних та інших програм і програм економічного і
соціального розвитку застосовує різноманітні засоби і механізми
регулювання господарської діяльності.
2. Основними засобами регулюючого впливу держави на
діяльність суб'єктів господарювання є:
державне замовлення, державне завдання;
ліцензування, патентування і квотування;
сертифікація та стандартизація;
застосування нормативів та лімітів;
регулювання цін і тарифів;
надання інвестиційних, податкових та інших пільг;
надання дотацій, компенсацій, цільових інновацій та
субсидій.
3. Умови, обсяги, сфери та порядок застосування окремих
видів засобів державного регулювання господарської діяльності
визначаються цим Кодексом, іншими законодавчими актами, а також
конкретними програмами економічного і соціального розвитку.
Встановлення та скасування пільг і переваг у господарській
діяльності окремих категорій суб'єктів господарювання
здійснюється відповідно до цього Кодексу та інших законів.
4. Верховна Рада України встановлює перелік видів
діяльності, в яких забороняється підприємництво.
Стаття 13. Державне замовлення, державне завдання
1. Державне замовлення є засобом державного регулювання
економіки шляхом формування на договірній (контрактній) основі
складу та обсягів продукції (робіт, послуг), необхідної для
державних потреб, розміщення державних контрактів на поставку
(закупівлю) цієї продукції (виконання робіт, надання послуг)
серед суб'єктів господарювання, незалежно від їх форми власності.
2. Державний контракт - це договір, укладений державним
замовником від імені держави з суб'єктом господарювання -
виконавцем державного замовлення, в якому визначаються економічні
та правові зобов'язання сторін і регулюються їх господарські
відносини.
3. Поставки продукції для державних потреб забезпечуються за
рахунок коштів Державного бюджету України та інших джерел
фінансування, що залучаються для цього, в порядку, визначеному
законом.
4. У випадках, передбачених цим Кодексом та іншими законами
(про правовий режим воєнного та надзвичайного стану тощо),
Кабінет Міністрів України, інші органи виконавчої влади можуть
встановлювати державні завдання, що є обов'язковими для суб'єктів
господарювання.
5. Засади та загальний порядок формування державного
замовлення на поставку (закупівлю) продукції, виконання робіт,
надання послуг для задоволення державних потреб визначаються
законом.
6. Особливості відносин, що виникають у зв'язку з поставками
(закупівлею) для державних потреб сільськогосподарської
продукції, продовольства, озброєння та військової техніки, а
також інших спеціально визначених (специфічних) товарів,
регулюються відповідно до закону.
Стаття 14. Ліцензування, патентування та квотування у
господарській діяльності
1. Ліцензування, патентування певних видів господарської
діяльності та квотування є засобами державного регулювання у
сфері господарювання, спрямованими на забезпечення єдиної
державної політики у цій сфері та захист економічних і соціальних
інтересів держави, суспільства та окремих споживачів.
2. Правові засади ліцензування, патентування певних видів
господарської діяльності та квотування визначаються виходячи з
конституційного права кожного на здійснення підприємницької
діяльності, не забороненої законом, а також принципів
господарювання, встановлених у статті 6 цього Кодексу.
3. Ліцензія - документ державного зразка, який засвідчує
право суб'єкта господарювання - ліцензіата на провадження
зазначеного в ньому виду господарської діяльності протягом
визначеного строку за умови виконання ліцензійних умов.
Відносини, пов'язані з ліцензуванням певних видів господарської
діяльності, регулюються законом.
4. У сферах, пов'язаних із торгівлею за грошові кошти
(готівку, чеки, а рівно з використанням інших форм розрахунків та
платіжних карток на території України), обміном готівкових
валютних цінностей (у тому числі операції з готівковими
платіжними засобами, вираженими в іноземній валюті, та з
платіжними картками), у сфері грального бізнесу та побутових
послуг, інших сферах, визначених законом, може здійснюватися
патентування підприємницької діяльності суб'єктів господарювання.
Торговий патент - це державне свідоцтво, яке засвідчує право
суб'єкта господарювання займатися певними видами підприємницької
діяльності впродовж встановленого строку. Спеціальний торговий
патент - це державне свідоцтво, яке засвідчує право суб'єкта
господарювання на особливий порядок оподаткування відповідно до
закону. Порядок патентування певних видів підприємницької
діяльності встановлюється законом.
5. У необхідних випадках держава застосовує квотування,
встановлюючи граничний обсяг (квоти) виробництва чи обігу певних
товарів і послуг. Порядок квотування виробництва та/або обігу
(включаючи експорт та імпорт), а також розподілу квот
встановлюється Кабінетом Міністрів України відповідно до закону.
Стаття 15. Стандартизація та сертифікація у сфері
господарювання
1. У сфері господарювання застосовуються:
державні стандарти України;
кодекси усталеної практики;
класифікатори;
технічні умови;
міжнародні, регіональні і національні стандарти інших країн
(застосовуються в Україні відповідно до чинних міжнародних
договорів України).
2. Застосування стандартів чи їх окремих положень є
обов'язковим для:
суб'єктів господарювання, якщо на стандарти є посилання в
нормативно-правових актах;
учасників угоди (контракту) щодо розроблення, виготовлення
чи постачання продукції, якщо в ній (ньому) є посилання на певні
стандарти;
виробника чи постачальника продукції, якщо він склав
декларацію про відповідність продукції певним стандартам чи
застосував позначення цих стандартів у її маркуванні;
виробника чи постачальника, якщо його продукцію
сертифіковано щодо вимог стандартів.
3. У разі виготовлення продукції на експорт, якщо угодою
(контрактом) визначено інші вимоги, ніж ті, що встановлено
нормативно-правовими актами України, дозволяється застосування
положень угоди (контракту), якщо вони не суперечать законодавству
України у частині вимог до процесу виготовлення продукції, її
зберігання та транспортування на території України.
4. З метою запобігання наданню послуг та реалізації
продукції, небезпечних для життя, здоров'я та майна громадян і
довкілля, сприяння споживачеві в компетентному виборі продукції,
створення умов для участі суб'єктів господарювання в міжнародному
економічному, науково-технічному співробітництві та міжнародній
торгівлі здійснюється сертифікація, тобто підтвердження
відповідності якості продукції та послуг вимогам стандартів.
5. Види та порядок сертифікації продукції та послуг
встановлюються законом.
Стаття 16. Дотації та інші засоби державної підтримки
суб'єктів господарювання
1. Держава може надавати дотації суб'єктам господарювання:
на підтримку виробництва життєво важливих продуктів харчування,
на виробництво життєво важливих лікарських препаратів та засобів
реабілітації інвалідів, на імпортні закупівлі окремих товарів,
послуги транспорту, що забезпечують соціально важливі
перевезення, а також суб'єктам господарювання, що опинилися у
критичній соціально-економічній або екологічній ситуації, з метою
фінансування капітальних вкладень на рівні, необхідному для
підтримання їх діяльності, на цілі технічного розвитку, що дають
значний економічний ефект, а також в інших випадках, передбачених
законом.
2. Держава може здійснювати компенсації або доплати
сільськогосподарським товаровиробникам за сільськогосподарську
продукцію, що реалізується ними державі.
3. Підстави та порядок застосування засобів державної
підтримки суб'єктів господарювання визначаються законом.
Стаття 17. Податки в механізмі державного регулювання
господарської діяльності
1. Система оподаткування в Україні, податки і збори
встановлюються виключно законами України. Система оподаткування
будується за принципами економічної доцільності, соціальної
справедливості, поєднання інтересів суспільства, держави,
територіальних громад, суб'єктів господарювання та громадян.
2. З метою вирішення найважливіших економічних і соціальних
завдань держави закони, якими регулюється оподаткування суб'єктів
господарювання, повинні передбачати:
оптимальне поєднання фіскальної та стимулюючої функцій
оподаткування;
стабільність (незмінність) протягом кількох років загальних
правил оподаткування;
усунення подвійного оподаткування;
узгодженість з податковими системами інших країн.
3. Ставки податків мають нормативний характер і не можуть
встановлюватись індивідуально для окремого суб'єкта
господарювання.
4. Система оподаткування в Україні повинна передбачати
граничні розміри податків і зборів, які можуть справлятись з
суб'єктів господарювання. При цьому податки та інші обов'язкові
платежі, що відповідно до закону включаються до ціни товарів
(робіт, послуг) або відносяться на їх собівартість, сплачуються
суб'єктами господарювання незалежно від результатів їх
господарської діяльності.
Стаття 18. Обмеження монополізму та сприяння змагальності у
сфері господарювання
1. Держава здійснює антимонопольно-конкурентну політику та
сприяє розвитку змагальності у сфері господарювання на основі
загальнодержавних програм, що затверджуються Верховною Радою
України за поданням Кабінету Міністрів України.
2. Державна політика у сфері економічної конкуренції,
обмеження монополізму в господарській діяльності та захисту
суб'єктів господарювання і споживачів від недобросовісної
конкуренції здійснюється уповноваженими органами державної влади
та органами місцевого самоврядування.
3. Органам державної влади та органам місцевого
самоврядування, їх посадовим особам забороняється приймати акти
та вчиняти дії, які усувають конкуренцію або необгрунтовано
сприяють окремим конкурентам у підприємницькій діяльності, чи
запроваджують обмеження на ринку, не передбачені законодавством.
Законом можуть бути встановлені винятки з цього правила з метою
забезпечення національної безпеки, оборони чи інших
загальносуспільних інтересів.
4. Правила конкуренції та норми антимонопольного регулювання
визначаються цим Кодексом, законами та іншими
нормативно-правовими актами, прийнятими відповідно до цього
Кодексу.
Стаття 19. Державний контроль та нагляд за господарською
діяльністю
1. Суб'єкти господарювання мають право без обмежень
самостійно здійснювати господарську діяльність, що не суперечить
законодавству.
2. Суб'єкти господарювання підлягають державній реєстрації
відповідно до цього Кодексу.
3. Держава здійснює контроль і нагляд за господарською
діяльністю суб'єктів господарювання у таких сферах:
збереження та витрачання коштів і матеріальних цінностей
суб'єктами господарських відносин - за станом і достовірністю
бухгалтерського обліку та звітності;
фінансових, кредитних відносин, валютного регулювання та
податкових відносин - за додержанням суб'єктами господарювання
кредитних зобов'язань перед державою і розрахункової дисципліни,
додержанням вимог валютного законодавства, податкової дисципліни;
цін і ціноутворення - з питань додержання суб'єктами
господарювання державної дисципліни цін на продукцію і послуги;
монополізму та конкуренції - з питань додержання
антимонопольно-конкурентного законодавства;
земельних відносин - за використанням і охороною земель;
водних відносин і лісового господарства - за використанням і
охороною вод та лісів, відтворенням водних ресурсів і лісів;
виробництва і праці - за безпекою виробництва і праці,
додержанням законодавства про працю; за протипожежною,
екологічною, санітарно-гігієнічною безпекою; за дотриманням
стандартів, норм і правил, якими встановлено обов'язкові вимоги
щодо умов здійснення господарської діяльності;
споживання - за якістю і безпечністю продукції та послуг;
зовнішньоекономічної діяльності - з питань технологічної,
економічної, екологічної та соціальної безпеки.
4. Органи державної влади і посадові особи уповноважені
здійснювати державний контроль і державний нагляд за
господарською діяльністю в зазначених у цій статті та інших
сферах, їх статус та загальні умови і порядок здійснення контролю
і нагляду визначаються законами.
5. Втручання органів державної влади, їх посадових осіб у
господарську діяльність суб'єктів господарювання забороняється,
крім випадків, передбачених законом.
6. Органи державної влади і посадові особи зобов'язані
здійснювати інспектування та перевірки діяльності суб'єктів
господарювання неупереджено, об'єктивно і оперативно,
дотримуючись вимог законодавства, поважаючи права і законні
інтереси суб'єктів господарювання.
7. Суб'єкт господарювання має право на одержання інформації
про результати інспектування і перевірок його діяльності не
пізніш як через тридцять днів після їх закінчення, якщо інше не
передбачено законом. Дії та рішення державних органів контролю та
нагляду, а також їх посадових осіб, які проводили інспектування і
перевірку, можуть бути оскаржені суб'єктом господарювання у
встановленому законодавством порядку.
8. Усі суб'єкти господарювання зобов'язані здійснювати
первинний (оперативний) та бухгалтерський облік результатів своєї
роботи, складати статистичну інформацію, а також надавати
відповідно до вимог закону фінансову звітність та статистичну
інформацію щодо своєї господарської діяльності, інші дані,
визначені законом. Забороняється вимагати від суб'єктів
господарювання надання статистичної інформації та інших даних, не
передбачених законом або з порушенням порядку, встановленого
законом.
Стаття 20. Захист прав суб'єктів господарювання та
споживачів
1. Держава забезпечує захист прав і законних інтересів
суб'єктів господарювання та споживачів.
2. Кожний суб'єкт господарювання та споживач має право на
захист своїх прав і законних інтересів. Права та законні інтереси
зазначених суб'єктів захищаються шляхом:
визнання наявності або відсутності прав;
визнання повністю або частково недійсними актів органів
державної влади і органів місцевого самоврядування, актів інших
суб'єктів, що суперечать законодавству, ущемлюють права та
законні інтереси суб'єкта господарювання або споживачів; визнання
недійсними господарських угод з підстав, передбачених законом;
відновлення становища, яке існувало до порушення прав та
законних інтересів суб'єктів господарювання;
припинення дій, що порушують право або створюють загрозу
його порушення;
присудження до виконання обов'язку в натурі;
відшкодування збитків;
застосування штрафних санкцій;
застосування оперативно-господарських санкцій;
застосування адміністративно-господарських санкцій;
установлення, зміни і припинення господарських
правовідносин;
іншими способами, передбаченими законом.
3. Порядок захисту прав суб'єктів господарювання та
споживачів визначається цим Кодексом, іншими законами.
Стаття 21. Об'єднання підприємців
1. З метою сприяння розвитку національної економіки, її
інтеграції у світове господарство, а також створення сприятливих
умов для підприємницької діяльності в Україні можуть створюватися
торгово-промислові палати як добровільні об'єднання підприємців
та організацій. Торгово-промислова палата є недержавною
самоврядною статутною організацією, створеною на засадах
членства, що має статус юридичної особи.
2. Держава сприяє торгово-промисловим палатам у виконанні
ними статутних завдань.
3. Порядок утворення та діяльності торгово-промислових палат
встановлюється законом.
4. Суб'єкти господарювання - роботодавці мають право на
об'єднання в організації роботодавців для реалізації та захисту
своїх прав.
5. Організації роботодавців є самоврядними статутними
організаціями, що утворюються на засадах добровільності та
рівноправності з метою представництва і захисту законних
інтересів роботодавців. Організації роботодавців можуть
об'єднуватися у спілки та інші статутні об'єднання роботодавців.
6. Порядок утворення та засади діяльності організацій та
об'єднань роботодавців визначаються законом.
Стаття 22. Особливості управління господарською діяльністю у
державному секторі економіки
1. Держава здійснює управління державним сектором економіки
в умовах економічної багатоманітності відповідно до концепції
управління державним сектором економіки, яку розробляє на основі
засад внутрішньої і зовнішньої політики Кабінет Міністрів України
і затверджує Верховна Рада України.
2. Суб'єктами господарювання державного сектора економіки є
суб'єкти, що діють на основі лише державної власності, а також
суб'єкти, державна частка у статутному фонді яких перевищує
п'ятдесят відсотків чи становить величину, яка забезпечує державі
право вирішального впливу на господарську діяльність цих
суб'єктів.
3. Повноваження суб'єктів управління державним сектором
економіки - Кабінету Міністрів України, міністерств, інших
органів влади та організацій щодо суб'єктів господарювання
визначаються законом.
4. Законом можуть бути визначені види господарської
діяльності, яку дозволяється здійснювати виключно державним
підприємствам, установам і організаціям.
5. Держава реалізує право державної власності у державному
секторі економіки через систему організаційно-господарських
повноважень відповідних органів управління щодо суб'єктів
господарювання, що належать до цього сектора і здійснюють свою
діяльність на основі права господарського відання або права
оперативного управління.
6. Правовий статус окремого суб'єкта господарювання у
державному секторі економіки визначається уповноваженими органами
управління відповідно до вимог цього Кодексу та інших законів.
Відносини органів управління з названими суб'єктами
господарювання у випадках, передбачених законом, можуть
здійснюватись на договірних засадах.
7. Держава застосовує до суб'єктів господарювання у
державному секторі економіки усі засоби державного регулювання
господарської діяльності, передбачені цим Кодексом, враховуючи
особливості правового статусу даних суб'єктів.
8. Законом встановлюються особливості здійснення
антимонопольно-конкурентної політики у державному секторі
економіки, які повинні враховуватись при формуванні відповідних
державних програм.
9. Процедура визнання банкрутом застосовується щодо
державних підприємств з урахуванням вимог, зазначених у главі 23
цього Кодексу.
10. Органам управління, які здійснюють
організаційногосподарські повноваження стосовно суб'єктів
господарювання державного сектора економіки, забороняється
делегувати іншим суб'єктам повноваження щодо розпорядження
державною власністю і повноваження щодо управління діяльністю
суб'єктів господарювання, за винятком делегування названих
повноважень відповідно до закону органам місцевого самоврядування
та інших випадків, передбачених цим Кодексом та іншими законами.
Стаття 23. Відносини суб'єктів господарювання з органами
місцевого самоврядування
1. Органи місцевого самоврядування здійснюють свої
повноваження щодо суб'єктів господарювання виключно в межах,
визначених Конституцією України, законами про місцеве
самоврядування та іншими законами, що передбачають особливості
здійснення місцевого самоврядування у містах Києві та
Севастополі, іншими законами. Органи місцевого самоврядування
можуть здійснювати щодо суб'єктів господарювання також окремі
повноваження органів виконавчої влади, надані їм законом.
2. Відносини органів місцевого самоврядування з суб'єктами
господарювання у випадках, передбачених законом, можуть
здійснюватись також на договірних засадах.
3. Правові акти органів та посадових осіб місцевого
самоврядування, прийняті в межах їх повноважень, є обов'язковими
для виконання усіма учасниками господарських відносин, які
розташовані або здійснюють свою діяльність на відповідній
території.
4. Втручання органів та посадових осіб місцевого
самоврядування у господарську діяльність суб'єктів господарювання
забороняється, крім випадків, передбачених законом. Не
допускається видання правових актів органів місцевого
самоврядування, якими встановлюються не передбачені законом
обмеження щодо обігу окремих видів товарів (послуг) на території
відповідних адміністративно-територіальних одиниць.
5. Органи та посадові особи місцевого самоврядування мають
право звертатися до суду щодо визнання недійсними актів
підприємств, інших суб'єктів господарювання, які обмежують права
територіальних громад, повноваження органів місцевого
самоврядування.
6. Органи та посадові особи місцевого самоврядування несуть
відповідальність за свою діяльність перед суб'єктами
господарювання, підстави, види і порядок якої визначаються
Конституцією України та законом.
7. Спори про поновлення порушених прав суб'єктів
господарювання та відшкодування завданих їм збитків, що виникають
внаслідок рішень, дій чи бездіяльності органів або посадових осіб
місцевого самоврядування, вирішуються в судовому порядку.
Стаття 24. Особливості управління господарською діяльністю у
комунальному секторі економіки
1. Управління господарською діяльністю у комунальному
секторі економіки здійснюється через систему
організаційногосподарських повноважень органів місцевого
самоврядування щодо суб'єктів господарювання, які належать до
комунального сектора економіки і здійснюють свою діяльність на
основі права господарського відання або права оперативного
управління.
2. Правовий статус окремого суб'єкта господарювання у
комунальному секторі економіки визначається уповноваженими
органами управління відповідно до вимог цього Кодексу та інших
законів. Відносини органів управління із зазначеними суб'єктами у
випадках, передбачених законом, можуть здійснюватися на
договірних засадах.
3. Суб'єктами господарювання комунального сектора економіки
є суб'єкти, що діють на основі лише комунальної власності, а
також суб'єкти, у статутному фонді яких частка комунальної
власності перевищує п'ятдесят відсотків чи становить величину,
яка забезпечує органам місцевого самоврядування право
вирішального впливу на господарську діяльність цих суб'єктів.
4. Законом можуть бути встановлені особливості здійснення
антимонопольної політики щодо комунального сектора економіки, а
також додаткові вимоги та гарантії права власності Українського
народу і права комунальної власності при реалізації процедури
банкрутства щодо суб'єктів господарювання комунального сектора
економіки.
5. Органи місцевого самоврядування несуть відповідальність
за наслідки діяльності суб'єктів господарювання, що належать до
комунального сектора економіки, на підставах, у межах та порядку,
визначених законом.
Глава 3. ОБМЕЖЕННЯ МОНОПОЛІЗМУ ТА ЗАХИСТ СУБ'ЄКТІВ
ГОСПОДАРЮВАННЯ І СПОЖИВАЧІВ ВІД НЕДОБРОСОВІСНОЇ
КОНКУРЕНЦІЇ
Стаття 25. Конкуренція у сфері господарювання
1. Держава підтримує конкуренцію як змагання між суб'єктами
господарювання, що забезпечує завдяки їх власним досягненням
здобуття ними певних економічних переваг, внаслідок чого
споживачі та суб'єкти господарювання отримують можливість вибору
необхідного товару і при цьому окремі суб'єкти господарювання не
визначають умов реалізації товару на ринку.
2. Органам державної влади і органам місцевого
самоврядування, що регулюють відносини у сфері господарювання,
забороняється ухвалювати акти або вчиняти дії, що визначають
привілейоване становище суб'єктів господарювання тієї чи іншої
форми власності, або ставлять у нерівне становище окремі
категорії суб'єктів господарювання чи іншим способом порушують
правила конкуренції. У разі порушення цієї вимоги органи
державної влади, до повноважень яких належить контроль та нагляд
за додержанням антимонопольно-конкурентного законодавства, а
також суб'єкти господарювання можуть оспорювати такі акти в
установленому законом порядку.
3. Уповноважені органи державної влади і органи місцевого
самоврядування повинні здійснювати аналіз стану ринку і рівня
конкуренції на ньому і вживати передбачених законом заходів щодо
упорядкування конкуренції суб'єктів господарювання.
4. Держава забезпечує захист комерційної таємниці суб'єктів
господарювання відповідно до вимог цього Кодексу та інших
законів.
Стаття 26. Обмеження конкуренції
1. Рішення або дії органів державної влади та органів
місцевого самоврядування, які спрямовані на обмеження конкуренції
чи можуть мати наслідком такі обмеження, визнаються
обгрунтованими у випадках:
подання допомоги соціального характеру окремим суб'єктам
господарювання за умови, що допомога подається без дискримінації
інших суб'єктів господарювання;
подання допомоги за рахунок державних ресурсів з метою
відшкодування збитків, завданих стихійним лихом або іншими
надзвичайними подіями, на визначених ринках товарів або послуг,
перелік яких встановлюється законодавством;
подання допомоги, в тому числі створення пільгових
економічних умов окремим регіонам з метою компенсації
соціально-економічних втрат, викликаних важкою екологічною
ситуацією;
здійснення державного регулювання, пов'язаного з реалізацією
проектів загальнонаціонального значення.
2. Умови та порядок обмеження конкуренції встановлюються
законом відповідно до цього Кодексу.
Стаття 27. Обмеження монополізму в економіці
1. Монопольним визнається домінуюче становище суб'єкта
господарювання, яке дає йому можливість самостійно або разом з
іншими суб'єктами обмежувати конкуренцію на ринку певного товару
(робіт, послуг).
2. Монопольним є становище суб'єкта господарювання, частка
якого на ринку певного товару перевищує розмір, встановлений
законом.
3. Монопольне становище суб'єктів господарювання на ринку
для всіх видів продукції виробничо-технічного призначення, а
також на ринку фінансових послуг визначається в межах території
України.
4. Монопольне становище суб'єктів господарювання на ринку
для всіх видів виробів народного споживання, а також для всіх
видів робіт і послуг визначається в межах області (міст Києва і
Севастополя) або в межах іншої адміністративно-територіальної
одиниці.
5. У разі суспільної необхідності та з метою усунення
негативного впливу на конкуренцію органи державної влади
здійснюють стосовно існуючих монопольних утворень заходи
антимонопольного регулювання відповідно до вимог законодавства та
заходи демонополізації економіки, передбачені відповідними
державними програмами, за винятком природних монополій.
6. Органам державної влади та органам місцевого
самоврядування забороняється приймати акти або вчиняти дії,
спрямовані на економічне посилення існуючих суб'єктів
господарювання - монополістів та утворення без достатніх підстав
нових монопольних утворень, а також приймати рішення про виключно
централізований розподіл товарів.
Стаття 28. Природні монополії
1. Стан товарного ринку, за якого задоволення попиту на
цьому ринку є більш ефективним за умови відсутності конкуренції
внаслідок технологічних особливостей виробництва (у зв'язку з
істотним зменшенням витрат виробництва на одиницю продукції в
міру збільшення обсягів виробництва), а товари (послуги), що
виробляються суб'єктами господарювання, не можуть бути замінені у
споживанні іншими, у зв'язку з чим попит на цьому товарному ринку
менше залежить від зміни цін на такі товари, ніж попит на інші
товари (послуги), - вважається природною монополією.
2. Суб'єктами природної монополії можуть бути суб'єкти