КОЛЕГІЯ СУДДІВ ПАЛАТИ З КРИМІНАЛЬНИХ СПРАВ

                     ВЕРХОВНОГО СУДУ УКРАЇНИ

                           У Х В А Л А

                            22.03.2005

                             (Витяг)

     Малиновський районний    суд    м.    Одеси    вироком    від
25 січня 1990 р.  засудив І.  за ч.  2 ст.  117 і ч.  2 ст. 118 КК
( 2001-05 ) (2001-05)
        , 1960 р. на шість років позбавлення волі.  Цей же  суд
постановою  від 19 серпня 2003 р.  відмовив у задоволенні заяви І.
про  звільнення  його  від  відбування  покарання  у  зв'язку   із
закінченням строку давності виконання обвинувального вироку.

     Апеляційний суд      Одеської     області     ухвалою     від
27 квітня 2004 р. зазначену постанову залишив без зміни.

     У касаційній скарзі засуджений, посилаючись на положення ч. 1
ст.   80 КК ( 2341-14 ) (2341-14)
        ,  просив  звільнити  його  від  відбування
покарання,  оскільки з дня набрання законної  сили  вироком,  яким
його  засуджено  на  шість  років позбавлення волі,  минуло десять
років і вирок не було виконано.

     Заслухавши доповідь судді,  думку прокурора  про  відсутність
підстав для призначення касаційної скарги до розгляду, перевіривши
матеріали справи та обговоривши наведені у скарзі доводи,  колегія
суддів  Судової  палати  у  кримінальних  справах  Верховного Суду
України залишила її без задоволення.

     Відповідно до ч.  3 ст.  80 КК  ( 2341-14  ) (2341-14)
          у  разі,  якщо
засуджений ухиляється  від  відбування  покарання,  перебіг строку
давності   виконання   обвинувального   вироку    зупиняється    і
відновлюється з дня затримання засудженого.

     Як убачається  з  матеріалів  справи,  вирок  щодо І.  набрав
законної сили у червні 1990 р.,  а 17 січня наступного року згідно
з повідомленням управління інформаційних технологій УМВС України в
Одеській області Овідіопольським районним відділом названого  УМВС
було   оголошено   міждержавний  розшук  засудженого  та  порушено
оперативно-розшукову  справу  у  зв'язку  з  ухиленням  його   від
відбування  покарання.  Унаслідок  цього  перебіг  строку давності
виконання вироку  щодо  І.  зупинився  і  був  відновлений  з  дня
затримання засудженого - 18 травня 2001 р.

     За таких  обставин  твердження  І.  у  скарзі  про  наявність
підстав для скасування судових рішень  про  відмову  у  звільненні
його  від  відбування  покарання  у  зв'язку із закінченням строку
давності виконання обвинувального вироку є необгрунтованим.

     Істотних порушень норм кримінально-процесуального закону, які
б  давали  підставу  для  зміни  або скасування судових рішень,  у
справі не встановлено.

     На підставі  наведеного  колегія  суддів  Судової  палати   у
кримінальних  справах  Верховного  Суду України залишила касаційну

скаргу І. без задоволення.