Колегія суддів Судової палати у кримінальних справах

Верховного Суду України у складі :

розглянула в судовому засіданні у м. Києві 2 вересня 2010 року кримінальну справу за касаційною скаргою засудженого ОСОБА_5 на судові рішення щодо нього.

Вироком Ленінського районного суду м. Миколаєва від 23 грудня 2009 року, залишеним без зміни ухвалою апеляційного суду Миколаївської області від 9 березня 2010 року,

ОСОБА_5,

ІНФОРМАЦІЯ_1, громадянина України, раніше не судимого,

засуджено за ч. 1 ст. 286 КК України на два роки обмеження волі з позбавленням права керувати транспортними засобами строком на три роки, а на підставі ст. 75 КК України його звільнено від відбування покарання з випробуванням з іспитовим строком тривалістю два роки.

Постановлено стягнути з ОСОБА_5 на користь ОСОБА_6 20 000 гривень на відшкодування моральної шкоди, а на користь ОСОБА_7 - 20 000 гривень матеріальної шкоди.

Крім того, на користь держави стягнуто кошти, витрачені закладом охорони здоров’я, на стаціонарне лікування потерпілої ОСОБА_6

ОСОБА_5 визнано винним у тому, що він, за обставин викладених у вироку, 10 лютого 2009 року, керуючи на підставі подорожнього листа технічно справним автомобілем НОМЕР_1, що належить МПП "ТФТ", порушив вимоги п. п. 1,3, 1,5, "б" 2.3, 12.1, 12.3 та 18.1 Правил дорожнього руху (1306-2001-п) , внаслідок чого вчинив наїзд на пішохода ОСОБА_6, яка переходила дорогу по пішохідному переходу. ОСОБА_6 спричинено середньої тяжкості тілесні ушкодження.

Засуджений у своїй касаційній скарзі зазначає, що вирок суду в частині розв’язання цивільних позовів, не містить доказів на їх підтвердження.

Крім того, ОСОБА_5 не погоджується з тим, що саме на нього покладено обов’язок по відшкодуванню шкоди, зазначаючи, що він не є володільцем джерела підвищеної небезпеки і ДТП вчинив, перебуваючи в трудових відносинах з МПП "ТФТ.

Засуджений просить скасувати судові рішення в частині розв’язання цивільних позовів, а справу – направити на новий судовий розгляд в порядку цивільного судочинства.

Заслухавши доповідь судді Верховного Суду України; пояснення засудженого на підтримку своєї касаційної скарги; думку прокурора, який просив касаційну скаргу задовольнити частково; перевіривши матеріали справи та обговоривши доводи скарги, колегія суддів вважає, що вона підлягає задоволенню з таких підстав.

Згідно зі ст. 64 КПК України при розгляді кримінальної справи в суді підлягають доказуванню характер і розмір шкоди, завданої злочином.

Відповідно до ст. 334 КПК України суд мав навести у вироку мотиви прийнятого рішення про задоволення цивільних позовів, зазначивши докази заподіяння потерпілим матеріальної та моральної шкоди, понесених лікувальним закладом витрат на стаціонарне лікування ОСОБА_6, розрахунки сум, що підлягають стягненню, вказати матеріальний закон, на підставі якого вирішені цивільні позови.

Проте місцевий суд, з висновками якого погодився й суд апеляційної інстанції, цих вимог закону не дотримався.

Стягуючи на користь ОСОБА_6 20 000 гривень на відшкодування моральної шкоди, на користь ОСОБА_7 - 20 000 гривень – матеріальної шкоди, 4 834, 14 гривень витрат на лікування потерпілої, суд не зазначив у вироку жодного доказу на обґрунтування свого висновку та не навів мотивів прийнятого рішення у цій частині.

Не наведено у вироку суду першої інстанції і мотивів того, чому саме на ОСОБА_5 покладено обов’язок відшкодування завданої злочином шкоди.

Відповідно до ч. 2 ст. 1187 ЦК України шкода, завдана джерелом підвищеної небезпеки, відшкодовується особою, яка на відповідній правовій підставі (право власності, інше речове право, договір підряду, оренди тощо) володіє транспортним засобом.

Як видно з матеріалів справи, транспортний засіб, керуючи яким ОСОБА_5 вчинив злочин, перебував у володінні МПП "ТФТ" і подорожній лист був виданий саме цим підприємством.

За показаннями ОСОБА_5 він працював водієм МПП "ТФТ", щодня перед виїздом на цьому підприємстві проходив медогляд та огляд транспортного засобу.

Проте суд не з’ясував і у вироку не зазначив, чи перебував ОСОБА_5 у трудових відносинах з МПП "ТФТ", хто саме і на яких умовах уповноважував його здійснювати перевезення, хто встановлював йому маршрут поїздки, хто здійснював оплату за виконану роботу тощо.

З’ясування зазначених обставин могло дати відповідь на питання, хто і в якому обсязі має нести цивільно-правову відповідальність за заподіяну потерпілим шкоду.

Апеляційний суд на допущені судом першої інстанції порушення закону уваги не звернув.

Отже, як вирок місцевого суду, так і ухвала суду апеляційної інстанції в частині розв’язання цивільних позовів підлягають скасуванню з направленням справи у цій частині на новий судовий розгляд, під час якого необхідно усунути зазначені недоліки та постановити судове рішення у відповідності з вимогами кримінально-процесуального законодавства та законодавства, що передбачає відповідальність за шкоду, завдану джерелом підвищеної небезпеки.

Виходячи з викладеного, керуючись ст.ст. 395, 396 КПК України, колегія суддів Судової палати у кримінальних справах Верховного Суду України, -

касаційну скаргу засудженого ОСОБА_5 задовольнити.

Вирок Ленінського районного суду м. Миколаєва від 23 грудня 2009 року та ухвалу апеляційного суду Миколаївської області від 9 березня 2010 року щодо ОСОБА_5 в частині розв’язання цивільних позовів скасувати, а справу в цій частині направити на новий судовий розгляд у порядку цивільного судочинства.