Колегія суддів Судової палати у кримінальних справах

Верховного Суду України у складі:

розглянула у судовому засіданні у місті Києві 23 березня 2010 року кримінальну справу за касаційним поданням прокурора, який брав участь у розгляді справи судами першої та апеляційної інстанцій, на ухвалу Апеляційного суду Харківської області від 12 червня 2009 року щодо ОСОБА_5

Вироком Жовтневого районного суду міста Харкова від 5 жовтня 2007 року ОСОБА_5, ІНФОРМАЦІЯ_1, уродженця м. Харкова, мешканця м. Дергачі Харківської області, такого, що не мав судимості,

засуджено за:

- ч. 1 ст. 366 КК України до обмеження волі на строк три роки з позбавленням права обіймати посади, пов’язані зі здійсненням функцій представника влади, на строк 2 роки;

- ч. 1 ст. 367 КК України до обмеження волі на строк два роки з позбавленням права обіймати посади, пов’язані із здійсненням функцій представника влади, на строк 2 роки.

На підставі ст. 70 КК України ОСОБА_5 визначено остаточне покарання у виді обмеження волі на строк три роки з позбавленням права обіймати посади, пов’язані зі здійсненням функцій представника влади, на строк 2 роки.

На підставі ст. 49 КК України ОСОБА_5 звільнено від призначеного покарання у зв’язку із закінченням строків давності.

За ч. 2 ст. 165 КК України 1960 року ОСОБА_5 виправдано за відсутністю в його діях складу злочину в зв’язку із декриміналізацією.

Місцевим судом ОСОБА_5 визнано винним та засуджено за те, що він, обіймаючи посаду заступника начальника слідчого відділу Ленінського РВ ХМУ УМВС України в Харківській області, 11 лютого 2000 року порушив та прийняв до свого провадження кримінальну справу щодо ОСОБА_6, ОСОБА_7 і ОСОБА_8 за ознаками злочину, передбаченого ч. 2 ст. 144 КК України 1960 року. Підставою для порушення кримінальної справи були результати дослідчої перевірки, під час якої у зазначених осіб було вилучено речові докази. Однак, ОСОБА_5 належно не виконав покладені на нього обов’язки, зазначені речові докази не оформив у встановленому законом порядку, не здав у камеру зберігання речових доказів, а зберігав їх у своєму службовому кабінеті, що призвело до втрати господарських сумок, які використовувалися злочинцями як знаряддя злочину. В свою чергу, це призвело до того, що зазначені особи заперечували свою винність у вчиненні злочину, а також ускладнило роботу досудового слідства та суду.

Крім того, влітку 2000 року ОСОБА_5, обіймаючи посаду заступника начальника Дзержинського РВ ХМУ УМВС України в Харківській області, перебуваючи у своєму службовому кабінеті, склав завідомо неправдивий акт про знищення речових доказів у справі щодо ОСОБА_9, датувавши його 2 листопада 1999 року, підписаний понятими ОСОБА_10 та ОСОБА_11, яких він ввів у оману та котрі не були присутніми при знищенні речових доказів. На підтвердження факту знищення речових доказів ОСОБА_5 надав вказаний акт до прокуратури Ленінського району м. Харкова.

Ухвалою Апеляційного суду Харківської області від 12 червня 2009 року, апеляцію прокурора залишено без задоволення, а апеляцію захисника ОСОБА_12 задоволено. Вирок Жовтневого районного суду м. Харкова від 5 жовтня 2007 року щодо ОСОБА_5 скасовано, провадження у справі закрито.

У касаційному поданні прокурор просить ухвалу Апеляційного суду Харківської області від 12 червня 2009 року скасувати, а справу направити на новий апеляційний розгляд. Прокурор зазначає, що висновок апеляційного суду щодо відсутності у діях ОСОБА_5 складу злочинів, передбачених ч. 1 ст. 366 та ч. 1 ст. 367 КК України, не відповідає фактичним обставинам справи та спростовується зібраними у справі доказами. Так, прокурор зазначає, що твердження апеляційного суду про те, що за першим епізодом у справі як речові докази вилучалися господарські сумки, а не мішки, не відповідає дійсності. Щодо другого епізоду, то прокурор вважає, що висновок апеляційного суду про те, що акт знищення речових доказів не є офіційним документом, є безпідставним.

Крім того, прокурор зазначає, що суд апеляційної інстанції, дійшовши висновку про відсутність у діях ОСОБА_5 складу злочину та закривши провадження у справі, не послався на відповідну частину ст. 6 КПК України.

На касаційне подання надійшли заперечення захисника ОСОБА_12, у яких він наводить доводи щодо законності рішення апеляційного суду, яке просить залишити без зміни.

Заслухавши доповідь судді, думку прокурора Сухарєва О.М. про підтримання касаційного подання, перевіривши матеріали справи та обговоривши викладені у ньому доводи, колегія суддів вважає, що касаційне подання не підлягає задоволенню з наступних підстав.

Ухвала апеляційного суду є рішенням вищого суду щодо законності та обґрунтованості вироку, ухвали, постанови, що перевіряються в апеляційному порядку, і повинна відповідати тим же вимогам, що і рішення суду першої інстанції, тобто бути законною та обґрунтованою. Крім того, ухвала апеляційного суду за своїм змістом має відповідати вимогам ст. 377 КПК України. У ній мають бути наведені докладні мотиви прийнятого рішення, усі доводи, що містяться в апеляції, мають бути проаналізовані і жоден з них не повинен залишитися без відповіді.

Як убачається з матеріалів справи, апеляційний суд при розгляді справи стосовно ОСОБА_5 в апеляційному порядку дотримався усіх вимог і положень закону.

Доводи касаційного подання про те, що апеляційний суд необгрунтовано дійшов висновку про відсутність у діях ОСОБА_5 складу злочину, передбаченого ч. 1 ст. 367 КК України, є безпідставними.

З матеріалів справи видно, що апеляційним судом досліджено не тільки матеріали кримінальної справи за обвинуваченням ОСОБА_5, а також і матеріали кримінальної справи щодо ОСОБА_6 та інших осіб за обвинуваченням у вчиненні злочину, передбаченого ч. 3 ст. 144 КК України 1960 року, у ході розслідування якої ОСОБА_5, на думку органу досудового слідства та суду першої інстанції, вчинив службову недбалість.

З огляду на досліджені матеріали справ, апеляційний суд обгрунтовано вказав, що місцевий суд дійшов висновків, які не відповідають фактичним обставинам справи. Апеляційним судом встановлено, що суд першої інстанції безпідставно вказав на труднощі у розслідуванні кримінальної справи щодо ОСОБА_6 та інших, які б були пов'язані зі службовою недбалістю ОСОБА_5, оскільки такий висновок суперечить зібраним у справі доказам. Останні свідчать, що зазначені труднощі були пов'язані з великою кількістю слідчих дій, а не втратою речового доказу – мішка, який, як встановив апеляційний суд, у кримінальній справі щодо ОСОБА_6 та інших не згадується у процесуальних документах.

Безпідставними необхідно визнати і доводи касаційного подання про те, що у діях ОСОБА_5 убачається склад злочину, передбачений ч. 1 ст. 366 КК України.

При вивченні апеляційним судом матеріалів кримінальних справ щодо ОСОБА_5 та за обвинуваченням ОСОБА_9 за ч. 2 ст. 143 КК України 1960 року встановлено, що останній обвинувачувався у шахрайських діях, продаючи суміш рослинного походження як індійський чай, але органом досудового слідства у порушення вимог ст. 186 КПК України та інструкції "Про порядок вилучення, обліку, зберігання та передачі речових доказів по кримінальних справах, цінностей та іншого майна органами попереднього слідства, дізнання та судами" при вилученні цієї суміші належним чином не були оформлені процесуальні документи, відтак на підставі ст. 78 КПК України суміш не могла бути визнана речовим доказом.

Разом з тим апеляційним судом встановлено, що ОСОБА_5 здійснював заходи щодо визначення виду та якості вилученої суміші, однак встановити у м. Дніпропетровську підприємство, яке торгувало чаєм, не вдалося (т. 1, а.с. 475, 476), і кримінальна справа щодо ОСОБА_9 була закрита на підставі ст. 7 КПК України. При вирішенні долі речових доказів згідно з п. 3 ч. 1 ст. 81 КПК України слідчим виноситься мотивована постанова, що і було зроблено ОСОБА_5 25 жовтня 1999 року (т. 1, а.с. 155). З матеріалів справи убачається, що у органа обвинувачення зазначені процесуальні документи сумнівів не викликали, саме на їх підставі було знищено вилучену у ОСОБА_9 суміш. При цьому органом слідства факт знищення суміші рослинного походження під сумнів не ставився.

За викладених обставин апеляційний суд в ухвалі обґрунтовано вказав на те, що ОСОБА_5 не підлягає кримінальній відповідальності за ч.1 ст. 366 КК України в зв’язку з відсутністю в його діях складу злочину, оскільки він діяв відповідно до постанови про знищення речових доказів, винесеної відповідно до п. 3 ч. 1 ст. 81 КПК України, а не своєчасно складений акт лише засвідчив виконану дію.

Мотивувальна частина ухвали апеляційного суду відповідає вимогам ст. 377 КПК України і належним чином свідчить про те, що підставою для скасування вироку Жовтневого районного суду міста Харкова від 5 жовтня 2007 року щодо ОСОБА_5 і закриття провадження у справі є відсутність у діях ОСОБА_5 складу злочину, що передбачено п. 2 ч. 1 ст. 6 КПК України. Відтак відсутність посилання на вказаний закон не можна вважати істотним порушенням кримінально-процесуального закону, яке б було підставою для скасування рішення апеляційного суду.

Керуючись ст. ст. 394- 396 КПК України, колегія суддів

касаційне подання прокурора, який брав участь у розгляді справи судами першої та апеляційної інстанцій, залишити без задоволення, а ухвалу Апеляційного суду Харківської області від 12 червня 2009 року щодо ОСОБА_5 – без зміни.