Колегія суддів Судової палати у кримінальних справах

Верховного Суду України у складі:

розглянула у судовому засіданні 18 березня 2010 року в м. Києві кримінальну справу за касаційним поданням прокурора, який брав участь у розгляді справи судом апеляційної інстанції, на постановлені щодо ОСОБА_4 судові рішення.

Вироком Коломийського міськрайонного суду Івано-Франківської області від 18 грудня 2008 року

ОСОБА_4,

ІНФОРМАЦІЯ_1, уродженця с. Розтоки

Косівського району Івано-Франківської області, не судимого,

засуджено за ч. 1 ст. 212 КК України до позбавлення права обіймати посади, пов’язані з виконанням організаційно-розпорядчих та адміністративно-господарських функцій на підприємствах усіх форм власності на 1 рік.

Ухвалою колегії суддів судової палати у кримінальних справах Апеляційного суду Івано-Франківської області від 15 квітня 2009 року вирок залишено без зміни.

ОСОБА_4 визнано винним у тому, що він працюючи на посаді директора ПАП "Вітамир" і маючи в підпорядкуванні найманих працівників, будучи податковим агентом, в період із травня 2005 року по жовтень 2006 року в порушення вимог Закону України "Про податок із доходів фізичних осіб" від 22 травня 2003 року (889-15) , маючи на меті ухилення від сплати до бюджетів податків, умисно не перерахував суму податку з доходів фізичних осіб, а обігові кошти використав на інші потреби підприємства, внаслідок чого до бюджетів не надійшло податків та обов’язкових платежів на загальну суму 207 183,55 грн.

Органами досудового слідства ОСОБА_4 обвинувачувався також у тому, що він, працюючи на посаді директора ПАП "Вітамир" протягом 2005-2006 років унаслідок ухилення від сплати податку з доходів фізичних осіб на суму 247 729,8 грн. учинив легалізацію доходів, одержаних злочинним шляхом, та зловживання службовим становищем, що завдало тяжких наслідків охоронюваним законом правам та інтересам громадян.

У касаційному поданні прокурор ставить питання про скасування судових рішень щодо ОСОБА_4 з направленням справи на новий судовий розгляд у зв’язку з неправильним застосуванням кримінального закону, що привело до невідповідності призначеного покарання тяжкості вчиненого й особі засудженого. Посилається на те, що суд безпідставно виправдав ОСОБА_4 за ч. 1 ст. 209, ч. 2 ст. 364 КК України . Вважає його винність у вчиненні цих злочинів доведеною. Зазначає, що ухвала апеляційного суду не відповідає вимогам ст. 377 КПК України.

Заслухавши доповідь судді Верховного Суду України, перевіривши матеріали справи та обговоривши доводи касаційного подання, колегія суддів вважає, що воно задоволенню не підлягає.

Висновок суду про те, що дії ОСОБА_4 охоплюються ч. 1 ст. 212 КК України й додаткової кваліфікації за ч. 1 ст. 209, ч. 2 ст. 364 КК України не потребують, є правильним.

Відповідно до роз’яснень п.п. 5, 10 Постанови Пленуму Верховного Суду України № 5 від 15 квітня 2005 року "Про практику застосування судами законодавства про кримінальну відповідальність за легалізацію (відмивання) доходів, одержаних злочинним шляхом" (v0005700-05) , під легалізацією (відмиванням) доходів, одержаних злочинним шляхом, відповідно до абзацу четвертого ст. 1, ст. 2 Закону України від 28 листопада 2002 р. № 249-IV "Про запобігання та протидію легалізації (відмиванню) доходів, одержаних злочинним шляхом" та диспозиції ч. 1 ст. 209 КК належить розуміти вчинення дій, спрямованих на приховання чи маскування незаконного походження коштів або іншого майна чи володіння ними, прав на такі кошти або майно, джерела їх походження, місцезнаходження, переміщення, а так само набуття, володіння або використання коштів чи іншого майна з метою надання правомірного вигляду володінню, їх використанню або розпорядженню ними чи дій, спрямованих на приховання джерел їх походження, а також учинення з такими коштами або іншим майном фінансової операції чи укладення щодо них угоди за умови усвідомлення особою того, що вони були одержані злочинним шляхом. При цьому не можуть вважатись одержаними внаслідок учинення предикатного діяння кошти або інше майно, якими особа не заволоділа (які не отримала) шляхом учинення злочину, а які вона незаконно утримала, приховала, не передала державі за наявності обов’язку це зробити, а саме: кошти, не сплачені як податки, інші обов’язкові платежі й т.п.

Також відповідно до роз’яснень п. 10 Постанови Пленуму Верховного Суду України № 15 від 8 жовтня 2004 року "Про деякі питання застосування законодавства про відповідальність за ухилення від сплати податків, зборів, інших обов’язкових платежів" (v0015700-04) суб’єктом ухилення від сплати податку з доходів фізичних осіб, справляння якого з 1 січня 2004 року передбачено Законом від 22 травня 2003 р. № 889-ІV "Про податок з доходів фізичних осіб" (889-15) , має визнаватися згідно з п. 1.15 ст. 1 цього Закону податковий агент–фізична особа або працівник податкового агента–юридичної особи чи її філії, відділення або іншого відокремленого підрозділу, які незалежно від організаційно-правового статусу та способу оподаткування іншими податками зобов’язані нараховувати, утримувати та сплачувати цей податок до бюджету від імені та за рахунок платника. Умисне неутримання чи неперерахування до бюджету до 1 січня 2004 року службовою особою підприємства, установи, організації – джерела виплати доходу – сум прибуткового податку з громадян, справляння якого передбачалося Декретом Кабінету Міністрів України від 26 грудня 1992 р. № 13-92 "Про прибутковий податок з громадян" (13-92) , має кваліфікуватись як зловживання владою або службовим становищем за ст. 364 КК України. Оскільки ОСОБА_4 вчинив злочин протягом 2005-2006 років, то суд першої інстанції правильно виправдав його за ч. 2 ст. 364 КК України.

За встановлених судом фактичних обставин дії ОСОБА_4 за ч. 1 ст. 212 КК України кваліфіковано правильно.

Апеляційний розгляд справи проведений з дотриманням вимог кримінально-процесуального закону. Наведені прокурором в апеляції доводи, які за своїм змістом аналогічні доводам касаційного подання, належним чином перевірено й спростовано.

Вивченням матеріалів справи не виявлено порушень кримінального та кримінально-процесуального законів, які б тягнули скасування постановлених у справі судових рішень.

Отже, передбачені ч. 1 ст. 398 КПК України підстави для призначення справи до касаційного розгляду з повідомленням осіб відсутні.

Керуючись ст. 394 КПК України, колегія суддів

у задоволенні касаційного подання прокурора відмовити.